Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 35

«Але ж настоятель — італієць», — мовив Вільям.

«Та що там настоятель, — з такою ж кривою усмішкою сказав Аймар. — Замість голови у нього — бібліотечна шафа. Поточена хробаками. Щоб дошкулити Папі, він приймає в обитель братчиків… я маю на увазі тих єретиків, вигнанців з вашого пресвятого чину… а щоб догодити цісареві, скликає сюди ченців з усіх монастирів півночі, ніби у нас нема своїх майстерних переписувачів і знавців греки й арабської, ніби у Флоренції чи в Пізі нема купецьких синів з багатих і щедрих родин, які охоче вступили б в орден, якби він дав їхнім батькам змогу помножити свою могутність і престиж. Але тут поблажливість до речей світу сього згадують лише тоді, коли треба дозволити німцям… ох, Господи милий, спопели ж язик мій, бо норовить він виказати речі мало достойні!»

«В обителі діються мало достойні речі?» — неуважно поспитав Вільям, наливаючи собі ще трохи молока.

«Ченці теж люди, — прорік Аймар. Відтак додав: — Але тут вони меншою мірою люди, ніж деінде. Ясна річ, я нічого вам не говорив».

«Дуже цікаво, — мовив Вільям. — Це лише ваші гадки, чи й інші думають так, як ви?»

«Й інші теж, багато хто так думає. Не один з тих, хто тепер оплакує нещасливу долю бідолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прірву впав хтось інший — той, хто забагато вештається по бібліотеці».

«Що ви маєте на увазі?»

«Я вже й так забагато сказав. Ми тут всі дуже балакучі, ви вже, певно, це помітили. З одного боку, мовчання тут вже більш ніхто не дотримується. А з другого — доводять його до крайнощів. А замість того, щоб говорити чи мовчати, належить діяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруєного вина — і місце для наступника було вільне. Я сказав вам усе це, ясна річ, брате Вільям, не тому, що ремствую проти абата чи інших братів. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати мені, на щастя, не властива. Але я б не хотів, щоб абат просив вас розслідувати щось про мене, чи про когось іншого, приміром Пацифіка з Тіволі чи Петра з Сант'Альбана. До бібліотеки ми ніякого стосунку не маємо. Але хотіли б мати. То ж викрийте це зміїне кубло, ви ж стількох єретиків спалили».

«Я ніколи нікого не спалив», — сухо відповів Вільям.

«Це я просто так, до слова, — погодився Аймар з широкою усмішкою. — Гарного вам полювання, брате Вільям, але вночі будьте обережні».

«А чому не вдень?»

«Бо вдень тут дбають про тіло з допомогою доброго зілля, а вночі збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вірте, що в прірву Адельма підштовхнули чиїсь руки, ані тому, що чиїсь руки запхнули Венанція у глек з кров'ю. Є тут хтось, хто не хоче, щоб ченці самі вирішували, куди іти, що робити і що читати. І намагається з допомогою пекельних сил або заклять чаклунів, які знаються з пекельними силами, збити з пантелику цікавські голови…»

«Ви маєте на мислі отця-зілляра?»

«Северин з Сант'Еммерано — достойний чоловік. Звичайно, він — німець, як і Малахія…» Ще раз показавши, який він далекий від ремствування, Аймар піднявся нагору до своєї праці.

«Що ж він хотів нам сказати?» — спитав я.

«Усе і нічого. У монастирі ченці завжди воюють між собою, щоб запевнити собі головство у спільноті. У Мельку так само, але, мабуть, ти, бувши новіцієм, не мав ще нагоди це усвідомити. Втім, на твоїй землі здобути владу над монастирем означає завоювати собі позицію, з якої можна на рівних говорити з імператором. А в цій країні все по-іншому, імператор далеко, навіть коли він в Римі. Тут нема двору, тепер вже навіть папського. Зате є міста, як ти, напевне, помітив».

«Звичайно, і вони мене вразили. Міста в Італії зовсім інші, ніж у моїх сторонах… Це не лише місце мешкання: всі рішення приймаються в містах, всі тут завжди на майдані, і більше важать міські радці, ніж імператор чи Папа. Ці міста… кожне з них наче окреме королівство…»

«А королями їхніми є купці. А їхньою зброєю є гроші. Гроші в Італії виконують іншу роль, ніж у твоїй чи моїй країні. Вони в обігу повсюди, але деінде життя великою мірою все ще опановане обміном дібрами, який його упорядковує. Обмінюють все — птицю і снопи збіжжя, серпи і підводи, а гроші потрібні, щоб купувати весь цей крам. І ти, певно, помітив, що в італійських містах все навпаки — дібра потрібні для того, щоб здобувати гроші. Навіть священики, єпископи і чернечі ордени мусять розраховуватися грішми. Ясна річ, саме тому бунт проти влади проявляється тут як заклик до вбогості, і бунтуються проти влади якраз ті, хто не має доступу до грошових відносин, саме тому кожен заклик до вбогості викликає таку напругу і такі суперечки, а хто надто ревно проповідує вбогість, того ціле місто, від єпископа до маґістрата, вважає своїм ворогом. Інквізитори відчувають сморід диявола там, де хтось збунтувався проти смороду екскрементів диявола. Зрозумівши це, зрозумієш і сенс Аймарових слів. У золоту добу ордену з бенедиктинських абатств пастирі керували паствою вірних. Аймар хоче повернути цю традицію. Але тепер життя пастви змінилося, і абатство може відновити цю традицію (і свою колишню славу та могутність), лише якщо саме зміниться і сприйме нові звичаї пастви. А оскільки паствою нині керують не зброєю чи пишнотою обрядів, а грішми, то Аймар хоче, щоб весь устрій обителі і навіть бібліотека були підпорядковані тому, щоб приносити гроші».

«А як все це стосується злочинів чи злочину?»

«Цього я ще не знаю. А тепер я б хотів піднятися нагору. Ходімо».

Ченці вже працювали. У скрипторії панувала тиша, але то не була та тиша, яку породжує працьовитий супокій сердець. Беренґарій, який прийшов тільки-но перед нами, зустрів нас збентежено. Інші ченці підвели голови від своєї праці. Вони знали, що ми тут намагаємось знайти щось, що стосується Венанція, і сам напрям їхніх поглядів скерував нашу увагу на порожнє місце під вікном, яке виходило на центральний восьмикутник.

Хоч днина видалась дуже холодна, в скрипторії було досить тепло. Недарма він був розташований над кухнею, з якої надходило досить тепла, а до того ж комини обох долішніх печей проходили через стовпи, які підтримували два ряди гвинтових сходів, розміщених у західній і південній башті. У північній башті, в протилеглому кінці великої зали, сходів не було, зате була велика грубка, яка палала, ширячи приємне тепло. Крім того, підлогу вкривала солома, і це робило наші кроки нечутними. Отже, найгірше опаленою була східна башта, і я справді помітив, що, оскільки монахів у скрипторії працювало не так багато і залишалось доволі вільних місць, мало хто хотів сідати за розміщені з того боку столи. Коли згодом я усвідомив, що тільки гвинтові сходи східної башти вели не лише вниз, до трапезної, але й уверх, до бібліотеки, я подумав було, чи система опалення зали не влаштована за мудрим розрахунком так, щоб знеохотити ченців до цікавського винюхування у тому напрямку і полегшити бібліотекареві стеження за входом в бібліотеку. Але я, мабуть, переборщив трохи у своїх підозрах, убого мавпуючи свого вчителя, бо відразу зрозумів, що влітку такий розрахунок мало що б дав, тим паче, помислив собі я, що влітку той кут найбільше освітлює сонце, а отже він знову ж таки менш привабливий.

Стіл бідолахи Венанція стояв задом до великої грубки і був, мабуть, чи не найзручніше розміщеним. Тоді я ще мало відав про життя у скрипторії, але згодом провів там немало часу і знаю, яких страждань завдають — писареві, рубрикаторові чи книжникові довгі зимові години за столом, коли пальці коцюбнуть на стилосі (бо навіть при нормальній температурі після шести годин писання пальці вражає страхітливий «чернечий корч», — а великий палець болить, мовби його товкли у ступі). Тому на полях рукописів нерідко можна подибати фрази, що їх переписувач зоставив як свідчення своїх страждань (і нетерплячості), приміром, «Дяка Богові, скоро темніє», чи «Ох, мені б келих вина!», чи ще «Нині зимно, світло слабке, пергамен з ворсом, робота не клеїться». Як каже стародавнє прислів'я, перо тримають лише три пальці, але працює все тіло. І все тіло болить.