Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 35

14

Тим часом у боярських хоромах розмова підходила до кінця. За столом, заставленим мисками та кухлями, сиділо п'ятеро: боярин Дмитро з бояринею та дочкою, а з другого боку — тисяцький Домажир з сином. Всі були збуджені, схвильовані. Янка витирала сльози, на зблідлому Іворовому обличчі то з'являлися, то зникали рожеві плями.

Дмитро мовчав, похмуро дивлячись у куток кімнати, бояриня, насупившись, кусала губи. Тисяцький Домажир, не приховуючи роздратування, нагнув, як бугай, ситу почервонілу шию і, дивлячись поперед себе у напівпорожні миски, сердито кидав словами:

— Не сподівався я такого сорому, Дмитре, не сподівався! Минулого разу, коли тебе не було вдома, ми з бояринею Анастасією майже домовилися, а сьогодні ти раптом — назад! Бояриня Анастасія, пробач мені, має тверезий розум і тверде чоловіче серце, а ти... Вона сказала — віддам! І на цьому стоїть! А ти, коли дочка розпустила нюні, сам пустив сльозу. Негоже так!

Він на якусь мить замовк, і цим скористалася бояриня.

— І я так думаю, Дмитре, — сказала з притиском. — Янка б погодилась, коли б ти підтримав мене! Бо як це так, щоб діти не слухалися батьків! Скажи — і піде! Або хоча б перенеси заручини на осінь. Не кажи зараз — ні!

— І восени я не піду! — вигукнула Янка. — Хоч на вірьовці тягніть — не піду! Не хочу! Та й молода я ще!

У неї був, видно, материн норов — твердий, упертий. Вона закусила губу і відвернулася, витираючи невеликими кулачками сльози з очей.

Дмитро осудливо глянув на жону і тихо промовив:

— Гаразд. Щоб припинити цю неприємну для всіх нас розмову, я не скажу зараз — ні. Побалакаємо ще восени. Тоді і Янка стане старшою, і ми, може, будемо інакше думати. Але наперед скажу — останнє слово і восени буде за нею!

— Дмитре! — вигукнула Анастасія. — Ти знову своєї! Коли б не твоя упертість або, швидше сказати, коли б не твоя не гідна чоловічої статі доброта, що притаманна більше жіноцтву, ніж чоловікам, то ми б незабаром і весілля зіграли!.. Давай скажемо дорогим гостям просто:

"Приходьте восени — то й пов'яжемо рушники!"

— Мамо! — схопилася Янка. — Мамо!..

Тут рипнули двері — і несподівано для всіх на порозі виросла ставна постать Добрині. Його з'ява вразила всіх, мов громом. У покої стало враз так тихо, що було чути, як б'ється і дзижчить у вікні муха.

Добриня зробив наперед два кроки і мовчки вклонився. Привітання застряло йому в горлі, і він не міг його вимовити.

Мовчанка затягувалася.

Янка завмерла і ще дужче зблідла. Однак Добриня помітив, як у її зіницях спалахнула раптово шалена радість, ніби його прихід означав для неї несподіваний порятунок.

Домажир сидів з розкритим ротом, і з його ситого лиця та буйволячої шиї хутко зникав сердитий рум'янець. А що він був не дурень, то домізкував, що цей молодик і є причиною невдачі в цих нещасливих заручинах, а також, що найприкріше, причиною сорому та досади, яких він щойно зазнав. Він подумав, що десятник Доман недарма запроторив його в поруб, і пошкодував, що щасливий випадок допоміг парубкові звідти вибратися живим. Сьогодні він би його й сам запроторив туди.

Та всю делікатність і гостроту цієї несподіваної появи найкраще відчула і зрозуміла прониклива бояриня Анастасія. Звичайно ж, тепер ніяка сила не змусить Янку погодитися на шлюб з Івором Домажиричем. Вона нахмурилася, розмірковуючи, як швидше спекатися непроханого гостя. Однак нічого не встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до Добрині. Обнявши його за плечі, з надією запитав:

— Ну, що?

— Князь Данило з дружиною вступив до Києва!

— Не може бути! — Обличчя боярина просвітліло.

— Він досі вже біля Софії.

У цю мить ударили в усі дзвони — пролунав радісний благовіст. Спочатку задзвонили на Софії, потім відразу підхопили інші собори та церкви, і над містом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону.

Дмитро полегшено зітхнув і перехрестився.

— Слава Богу! Ви чуєте — князь Данило Романович прибув!

Схопився з-за столу Домажир. Очі перелякано округлилися.

— Як — Данило? А князь Ростислав? Де ж він?

— Князь Ростислав тільки що залишив Київ — без суперечки і без опору, — сказав Добриня.

Домажир заморгав повіками, безпорадно розвів руками.

— Що ж нам тепера робити? Га? Іворе, чи чуєш? Що ж нам тепера робити?

Тисяцький так розгубився, вигляд його був такий по-чудернацькому нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засміятися.

— А що робити? Йти до нового князя на поклін! Йти до нового князя!

15

Увечері відбулася зустріч Дмитра з князем Данилом. Востаннє вони бачилися сімнадцять літ тому в палючому південному степу між Дніпром і Калкою, коли руські полки переслідували загони вивідачів хана Джучі і темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двічі мав нагоду розмовляти з юним князем на снемі у Києві, де вирішувалося — іти на допомогу половцям, розгромленим невідомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тоді Дмитрові було стільки літ, як тепер князеві, під сорок, а сам князь був зовсім юним витязем, бо йому ледь-ледь звернуло з двадцяти. Однак, незважаючи на різницю у вікові, вони знайшли спільну мову і відчули якусь ще не усвідомлену до кінця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв зрілий муж неабиякої сили і, певно, неабиякого розуму. Був він і зараз по-юнацькому стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-під високого чола на боярина глянули ясні, виразні очі, а рожеві губи розкрилися в добрій усмішці.

— Дорогий мій боярине, я радий бачити тебе при здоров'ї! — Князь пішов назустріч Дмитрові. — І дуже вдячний за звістку, що й стала причиною нашої сьогоднішньої зустрічі.

— Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем київським.

Данило провів боярина до столу, і вони сіли один проти одного.

— Чим живе Київ, Дмитре? — спитав князь.

— Тривогами, княже. Чує моя душа, що Поле ворушиться, гомонить і одного дня рушить на нас. А ми не готові. Лише за півроку змінилося кілька князів: ти — четвертий. Хто ж подбає про оборону Києва? Вся надія на тебе, княже!

— Кияни самі повинні подбати про себе! Ніякий князь, якщо бояри, купці, духовенство та й увесь люд сидітимуть склавши руки, нічого не зробить. Ти ж знаєш, як оборонявся Козельськ: князь Василій був ще дитиною нетямущою і не міг очолити оборону свого міста. Тоді городяни самі вирішили — битися до останнього! І трималися довше, ніж Рязань чи Володимир, — аж сім тижнів! За той час вони поклали тисячі Батиєвих воїнів, а скількох поранили! А Київ же — не Козельськ...

— Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив сімнадцять тисяч стріл, тисячу луків, стільки ж мечів та списів, завіз каміння для метання, смоли, жита, пшениці, проса — в засіки... Коли б кожен боярин так!

— Отож-то! Коли б кожен так! — повторив у задумі князь, а потім, помовчавши, раптом запитав зовсім про інше: — Боярине, віддай мені свого пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що приїздив до мене!

— Добриню? Так він не мій пахолок. Він вільний смерд, і я на нього не маю ніякого права. А що він тямущий хлопець, то ти не помилився, княже.

— Я набираю дружину — якраз із смердів, із закупів, бо галицьке боярство зазналося, запаніло, так і норовить встромити палку в колеса своєму князеві. Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.

— Знаю, княже. Я побалакаю з Добринею, може, він піде до тебе на службу.

16

Два наступні дні князь Данило вів перемови з єпископом, з настоятелями монастирів та соборів, з боярством та купецтвом. А на третій, у післяобідню пору, у гридниці зібрав боярську думу. Запросив на неї ліпших людей Києва. Бояри сіли ліворуч, єпископ з настоятелями — праворуч, купці — позаду.