Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 132

Адька має рацію, я й справді зробилася перечулена, як у перший день місячних, — очі мені несамохіть вогчіють, поки доця Павла Івановича, вона ж внуця капітана Бухалова, захлинаючись перераховує мені ті випуски «Діогенового ліхтаря», які справили на неї найнезабутніше враження, — змінили її життя, дещо пафосно, але з ясноокою безпосередністю заявляє Ніка, — вони обговорювали їх із подружками, у них там цілий фан-клуб, вони навіть записують мене на відео (записували, подумки редаґую я Ніку, і що ж вони будуть записувати тепер?), — авжеж, це студенти, подумки коментую я Нічин живодайний лепет біжучим рядком, зверненим чи то до екс-шефа, чи до нових власників каналу, за сумісництвом продюсерів секс-індустріального шоу, — це студенти, панове, це молодь, наше, блядь, майбутнє, суки ви галімі, а молодь завжди потребує рольових моделей — «на каво равняцця», казав мені колись, обурено спльовуючи у відкриту шибку, хлопчик-таксист, — потребує перед очима не тільки мільйонодоларових бандитів і їхніх шлюх на «лексусах», а й, добре казав Вадим, моральних авторитетів, і саме тому мої нікому не відомі герої й героїні, які для вас ні разу не авторитет, для цих дітей — як вода на випалений ґрунт: всьорбують, аж шкварчить, і просять ще! — найбільше ж мене пронизує, до живого, що Ніка безпомильно називає всі, й для мене самої найголовніші, найрідніші сюжети «Ліхтаря», наче пробігає по тільки мені видимих акупунктурних точках спочилої в Бозі програми, реанімуючи тим мій приспаний біль, — просто неймовірно, як точно це дитя настроєне зі мною на одну хвилю, і ця хвиля підмиває мене зсередини й остаточно здушує за горло, коли Ніка згадує моє інтерв'ю з Владиславою Матусевич, каже, що була тоді ще школяркою, і саме це інтерв'ю остаточно укріпило її в рішенні присвятити себе мистецтву. Он як, спромагаюсь пробулькати я.

Так, хоч тато й переконував її, що музичне виконавство — це безперспективна професія, й хотів, щоб вона вступала на юридичний. Але тато в неї й сам музикальний, має абсолютний слух і в компаніях ще й досі співає, — від природи в нього чудовий тенор, запевняє Ніка так палко, ніби мені на тому залежить. Ніби я приходила прослуховувати її тата на предмет вокальних даних. І ось ці нотки в її голосі вже моя черга впізнавати з безпомильною точністю, тут мене не одуриш: Ніка виправдовується, їй соромно за татову професію, — вона б радше воліла бачити його оперовим тенором, хай би й другого-третього складу… А й справді, як це я не подумала: таж у пору її дитинства, у вісімдесяті, — та навіть і мого, в сімдесяті, — вимовлена вголос абревіатура «КаГеБе» вже здіймала серед дітвори таке саме хихотіння, як називання деяких — прихованих — частин тіла, так що вставати й оголошувати перед класом, де працює її тато, напевно не додавало маленькій Ніці Бухаловій популярности серед товаришів. Не таке вже, значить, і безхмарне мусило бути в неї дитинство…

— Вашого тата можна зрозуміти, — всміхаюся їй по-материнському. — Мистецтво — заняття непевне, до успіху пробиваються одиниці, а юридичний — то все-таки ґарантований шматок хліба. Та ще коли, як у вас в родині, потомственне заняття…

На «потомственне заняття» Ніка хмарніє й закушує губку, — видно, це в неї така нервова звичка, бо на передніх зубах знати сліди з'їденої помади:

— Та ну… Тато взагалі-то в молодості на мехмат хотів поступати, йому математика добре давалася, тільки дєд йому не дозволив… А музикальність — то в нас по єврейській лінії…

По єврейській?

Першої миті, розгубившись, мовчу: ми з Нікою й справді належимо до різних поколінь, — та свобода, з якою вона говорить про своє єврейство, може слугувати демаркаційною лінією для цілої епохи: серед моїх ровесників єврейство ще було тавром, чимось непевним і глухо-ганебним, до чого нерадо признавалися навіть ті, чиї прізвища закінчувалися на «-ман» і «-штейн», а вже полукровки укривали за слов'янськими йменнями, як сифіліс, і не було в штатних стукачів любіших розваг, аніж дражнити внука єврейської бабусі антисемітськими натяками, споглядаючи, як жертва блідне, міниться на виду й підхихикує стоїчно, мов спартанський хлопчик, котрому гризе живіт лисеня, — з протилежного табору іншою крайністю було негайне пробне, манівцями, освідчення кожному, запідозреному в єврействі, у власному юдофільстві й любові до держави Ізраїль (про яку тоді нічогісінько не зналося, але яку дистанційно любилося вже за те, що її не любив Кремль!), і в свої студентські роки я теж частенько так робила, — щоразу, проте, відчуваючи легку ніяковість од цієї вимушеної демонстрації звичайної людської солідарности, як при гінекологічному огляді — від демонстрації власного здоров'я: по-моєму, для євреїв вона мала б бути так само образливою, як антисемітські випади, але в межах системи, як каже Адьо, задача не мала розв'язку — і розв'язалася сама собою вже аж після розвалу Совка, коли я просто перестала помічати, хто єврей, а хто ні, і який і чий дід-бабі-рідний-Федір, — і до такої міри, бач, перестала, що вдруге за п'ять хвилин почуваюся перед Нікою Бухаловою як найчистокровніша в світі ідіотка: а, то вони євреї!.. Он, значить, звідки в Павла Івановича ця зовнішність арабського терориста, цей близькосхідний колорит, що в розведеному вигляді ще й малій трохи перепав, — і ці прекрасні балухаті очиська, цей підтятий носик і пухлогубий рот, коли вона повертає голову, враз, як на картинці з подвійним зображенням, складаються мені в новий образ: єврейочка!.. полукровочка, метисочка, а що, нічогенька комбінація вийшла…

— Що, бабуся була єврейка? — перепитую вже з щирим інтересом: слід розуміти, «дєд» Бухалов устиг одружитися ще перед 1937-м роком, до початку «великих єврейських чисток» в партії й НКВД, — після того єврейські дружини були в «борців із бандитизмом» уже не в моді, а по війні, коли євреїв почали переслідувати незгірш, як у довоєнній Німеччині, то й геть трефними стали…

Мала чомусь вагається з відповіддю, з тим самим виразом на мордашці, з яким уникає прямих відповідей її батько, — ох і дурна ж ситуація: стоїмо серед вулиці, підпираємо Софійський мур і з'ясовуємо генеалогію музичних здібностей Вероніки Бухалової! Але ні, тут якийсь інший сюжет, пов'язаний і зі мною також: таж у сімдесяті, коли Павло Іванович був куратором маминого музею, євреїв, навіть полукровок, у держбезпеці вже не тримали, — СРСР тоді вже «боровся з сіонізмом», і ті поодинокі євреї, котрі лишалися на посту, мусили бути такі вже добірні-перевірені кадри, що трава під ними не росла, — такий рідної мами не пощадив би, не то Олі Гощинської, а Павло Іванович на такого не показує, щось тут не сходиться… І Ніка, дарма що продукт іншої епохи, теж невідь-чом починає незграбно, як дитина ляльку, забирати назад свою єврейську бабусю:

— Ну, я точно не знаю… Мабуть… Дєд помер ще до мого народження, а бабушка теж не знала… Вони-то самі корінні русаки були, з-під Куйбишева… З-під Самари, по-теперішньому…

— А, — кажу, вже геть нічого не розуміючи.

— Тільки вони нам не рідні, — каже Ніка.

— ???

— Вони тата з дитбудинку взяли.

Мауглі, вистрілює мені в голові, як газова бульбашка, пропікаючи наскрізь зашпором давньої згадки: «Матінка ваша — ще жива? — Дякую, а ваша?».О Господи… А як він тоді був знітився, явно, коли я йому так ото хвацько впалила, — Мауглі, сирота, он воно що, хто ж знав…

— А, — повторюю, як оглушена. — Он воно що. Що ж, принаймні мене від подібної долі Павло Іванович — уберіг…

— Може, ми пройдемося, Ніко? Я збиралася в Софію зайти, подивитися на бузок, чи ще не розцвів…

Проясніла Ніка радо дріботить поруч, віддано зазираючи мені в рота, — тепер вона ладна розповідати що завгодно і скільки завгодно. Вздовж Стрілецької калюжі стоять в усій красі, гейби озерні плеса, і голуби дріботять по них за голубками й буркотять, як Ніка мені над вухом. Злегка паморочиться голова. Тата взяли з дитбудинку у Львові, коли «дєд» там працював, — я вирішую за краще не вточняти з Нікою, як саме «дєд» там працював, — своїх рідних батьків тато не пам'ятає, маленький був. Навіть Львова не пам'ятає, виростав киянином — Бухаловим дали квартиру в Києві, коли «дєд» демобілізувався. В самому центрі, тут недалеко, на Малопідвальній, тепер вона півмільйона доларів коштує, хвалиться Ніка: в принципі, їй однаково, про що розповідати, аби тільки про себе: вона демонструє мені своє життя, як табель з п'ятірками, грає для мене одної свій показовий концерт, номер «Бухалови». З цього місця, будь ласка, ще раз, Ніко, — і-і-раз, і-і-два: на Малопідвальній? Як зручно, це ж зовсім поруч із роботою? Так, бабушка казала, що вона хотіла в Крим, на Південний берег, в Ялту або Сімеїз, — Бухалови могли вибирати, Крим якраз заселявся, але «дєд» вибрав Київ. Це після війни було, в сорок восьмому році. За Сталіна, пояснює Ніка. Так, розумію. Її рідні дід і баба, — ті, яких тато не пам'ятає, — швидше всього, були репресовані: якісь львівські євреї. І, швидше всього, розстріляні, бо, якби мати була жива, грудничка б у неї не забрали, — знайомство з тодішніми пенітенціарними порядками в Ніки таки потомственне, хоч вона цього й несвідома. У Львові в Ніки завжди таке відчуття, ніби це місто їй рідне, з першого погляду так було, ще як її школяркою на екскурсію перший раз привезли: ніби вона тут колись жила. Зараз вона пуститься мені оповідати, як любить Львів, слід гадати, цей її номер користується особливим успіхом у хлопчиків, — Львів і за Совка був нашим останнім символом європейськости, а вже сьогодні захоплюватися львівською кавою й недорозваляною ренесансною архітектурою входить в обов'язковий джентельменський набір усіх просунутих хлопчиків і дівчаток, ось, значить, ким Ніка хоче бути — потомственною львів'янкою, і-і-раз, і-і-два, стоп, стоп, ще раз, спочатку: в сорок восьмому — які ж уже могли бути львівські євреї? А ті, що не встигли виїхати до Польщі, пояснює Ніка. Але ж львівських євреїв було винищено ще німцями, в ґетто, під час війни, а її тато коли, вона каже, народився? В сорок восьмому, в січні? То звідки ж?.. Ну, багато хто ж повертався потім, уже в радянський час, безтурботно Ніка, — хто втік на початку війни. Що ж, мо', й так, чого тільки не бувало, — либонь, якісь прокомуністично настроєні бідолахи, що на тім і погоріли. Про мене, хай будуть львівські євреї, раз їй так хочеться. А євреї, вони ж усі музикальні, заявляє Ніка з простосердою, і таки чисто гойською схильністю до поверхових узагальнень. Ну, напевно, все-таки не всі? Все одно, музикальність у них із татом по єврейській лінії, наполягає Ніка, — у її мами в роду всім слон на вухо наступив, ні в кого нема координації між слухом і голосом. Ах так, ну тоді звичайно. Тато, музикально туркотить Ніка в тон із голубами, взагалі-то змалку підозрював, що він приймак, бо його старші хлопці в дворі не раз «жидьонишем» дражнили. Ти ба, яка недитяча фенотипічна спостережливість. Ага, киває Ніка, не вловивши моєї іронії, — бабушка Дуня, правда, теж була брюнетка з карими очима, але іншого типу — в неї в роду татари були… В пориві щедрости Ніка готова досипати мені зверху ще й бабушку Дуню, але я делікатно завертаю малу на кілька тактів назад: і-і-раз, і-і-два, а достеменно як же дізналися?.. А достеменно (Ніка з видимим смаком повторює це слово, схоже, воно для неї нове і тепер вона його вживатиме до речі й не до речі) — достеменно тато взнав уже аж як дорослим був, вже аж у тридцять років. Чи десь коло того. Тоді в нього на роботі хтось із заздрощів — бо тато швидко просувався по службі, і йому багато заздрили, — накатав наверх «тєлєгу», що буцімто в нього родичі в Ізраїлі. Був великий кіпіш, — її мова дедалі помітніше випручується з тенет шкільного підручника, — один час татові навіть звільнення загрожувало.