Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 134

Я ж теж вимахувалась перед її татом. Теж грала свій показовий концерт: ось, мовляв, я, та сама дівчинка, про яку ти колись читав в особовій справі Гощинської Ольги Федорівни, в графі «діти», — дочка, з наголосом на першому складі, ні, тоді ще, мабуть, було по-російському, «дочь»: Дарья, 1965 г. рожд., — це я, дивися (поворот голови), нині вже доросла, відома журналістка, прийшла запропонувати тобі співпрацю в моєму фільмі… Так хвалишся перед лікарем, який колись складав тобі зламану ногу: дивіться, як я танцюю, докторе! — перед шкільним учителем, який ще в восьмому класі радив тобі вступати на кінофак, перед кожним, кому чимось завдячуєш, знаючи, що йому буде приємний твій «табель з п'ятірками», бо в тому є і його заслуга, він теж до того доклався… Доклався, ну так. Якби не добра воля Нічиного тата, моє життя склалось би куди кривіше. Але з якого б то дива йому, котрий сам увесь вік прожив під чужим ім'ям, і дочку-одиначку під ним виростив, мали бути приємні мої архівні розкопки?..

Не можна вимагати від людей неможливого, пані Дарино. Або, як каже Адьчин тато, — не хвалися піччю в нетопленій хаті… І чом же би він, той, хто досі зветься — Павло Іванович Бухалов, — мав мені помагати розшукати мою, е-е, родичку, коли він і своїх рідних батьків не відшукав?

І — яке я маю право його судити?

Ніка вже знову, тільки-но вислизнувши з-під помахів моєї указки, туркотить про музику, про своє навчання, хвалиться своїм педагогом зі спеціальности, — ах так, це ж вона мені звітується, я ж теж, виходить, якимось боком відповідальна за її вибір… Живий молюск у розкритій черепашці: голий, беззахисний, ніжно-драглистий (на блюді, в якомусь приморському ресторані, коли це було?..). І якийсь новий, незнайомий жаль затоплює мене зсередини — не той гірко-пекучий, що висушує на солончак, ні, цей не палить, він сам вологий, і від нього я слабну, розм'якаю, як земля під дощем, — набухаю, пучнявію по самі береги зору, от-от проллюся крізь очі, крізь ніздрі: Ніко, Нікусю, бідна моя дівчинко, що ж із нами всіма зробили… Перетинаємо плац перед пам'ятником, — на мить, як завжди, затримавшись на тій осі, звідки зору відкриваються обидва сузір'я хрещатих бань із фортецями дзвіниць нараз, Софійське й Михайлівське, і з грудей, скільки б тисяч раз не дивився, вихоплюється несамовільне «а-ах!» (поставлена сторч громіздка скриня майбутнього «Хайяту» в зеленій дротянці риштовань у цю вісь, на щастя, не потрапляє!), — і вступаємо в браму, як у кишеню зашитої в самому центрі міста тишини: за старезними мурами глухне вуличний гамір, навіть російські туристи тут якось нишкнуть, натомість вмикаються птахи — і сюрчання, джерельне сюрчання десятків ручаїв із невидимих ринв, тут його чутніше, ніж назовні… Погляд сам собою злітає вгору, обмацуючи поплямлену латками рожевої плінфи східну стіну собору, — Ніка теж на хвильку вмовкає й тут-таки поновлює тему: у Губайдуліної німці обманом видурили права на всі її твори, практично за копійки, але Ніка все одно її гратиме, хай і без дозволу, на студентському концерті це не страшно, хто там помітить, правда? Ну звісно ж. А ми собі підемо сюдою, Ніко, — задами, попри клозет, у бік старої бурси, — колишній монастирський сад світиться здаля ніжно-золотавою опушкою щойнорозпуклого ряботиння та по-мурашківськи перехресними сонячними плямами на молодій травичці: нам туди. На розі перед клозетом молода японочка, як лялька з незгинною спинкою, налаштовує на штативі камеру з таймером, і ми з Нікою спиняємось перечекати, — японочка повертається до нас, усміхнено кланяється, як Іванець-киванець, дякуючи повним ротом слабоанглійської каші, й чимдуж дріботить до вишикуваного під стіною собору гурту таких самих киванців, — ті теж усі щось усміхнене янчать заповненими кашею ротами, в камері спахає червоне очко, балетна спинка пронизливо нявкає, мабуть, що — ще раз, треба повторити, й дріботить назад до камери, — а ми з Нікою тимчасом проходимо далі, здоровенні й незграбні між цих тендітних істот, як ведмедиця з ведмежам. Таке враження, що в світі на кожен квадратний метр із краєвидом припадає по японцеві з фотоапаратом, кажу Ніці, але Ніку не цікавлять ні японці, ні їхні супер-хай-текові апарати (то наш Антоша все мріяв про камеру з таймером!), — Ніка невідривно дивиться на мене, загризши спідню губку, і на її по-дитячому крупних різцях видно сліди з'їденої помади.

— Пані Дарино! Видивляюсь на неї: що таке?

— Ви прийдете на мій виступ?

Не така вже вона й відцентрована на себе, ця дівчинка. Не така й нечуственна…

— Прийду.

Це звучить несподівано урочисто, як у сиропній мелодрамі. І я розумію, що справді — прийду.

— А чому, — питає Адріян, — Ольга Федорівна не схотіла прийти?

В антракті відчинено головні двері — ті, що виходять на Майдан Незалежности, на ґанок з колонами, й ріденька юрба — радше корпоративна, ніж концертна: складена переважно зі «своїх», з по-весільному вичепурених родичів і друзів, які знай перепиняють одне одного в фойє збудженими вигуками, — двома рукавами витікає надвір, на перекур. Дарина з Адріяном теж сунуть зо всіма, вона тримає його під руку так, мов боїться опинитись сама в цьому чужому тлумі.

— Не знаю, — відповідає, неуважно водячи навсібіч очима. — Сказала — не піду, і все. Дуже рішуче, я навіть не сподівалась від неї…

Дарині це уявлялось як родинний вечір: мамі, думала вона, приємно буде сходити з нею й Адріяном на академічний концерт, хай би й студентський, — з дядею Володею їй нечасто випадає така нагода, він із тих, хто в філармонії завжди кашляє в місцях найделікатнішого піанісимо, а після походу в оперу знай розповідає, як у ложі смерділо шкарпетками (в нашій опері й справді ними смердить!), — а крім того, ба навіть насамперед, — на концерті буде Бухалов, що, гадала Дарина, мало б становити для мами вже непереборну атракцію, більшу, ніж Равель, Лятошинський, Бріттен і Губайдуліна, разом узяті: їй здавалося, що мамі має бути так само цікаво стрітися з Бухаловим віч-на-віч після всіх цих років, як їй самій, Дарині, — побачити цю сцену збоку: сценарій, вивершений самим життям, тільки камери й бракує (за камеру правитиме вона — дочка, свідок і співучасниця), їй наперед подобався цей сюжет, вона вже прикидала, яку сукню мамі порадити: попри повноту, що так вульгарно деформувала її колись струнку фігурку, мама ще може виглядати доволі пристойно, якщо її належно впакувати. Те, що Ольга Федорівна запротестувала зразу ж, тільки-но зачула ім'я Бухалова, — не піду, не хочу, і все, — відмовилась зніматися в цьому фільмі, з гіркотою самоіронії думає Дарина, — в якийсь спосіб більше об'єднало її, в очах дочки, з Бухаловим, аніж якби ці двоє стояли зараз рядком у фойє, мило перемовляючись. По суті, вони обоє дали їй відкоша. Обоє відмовились на її вимогу озиратися на минуле.

— А той хлопець, що Ліста грав, мені сподобався, — завважує Адріян, коли вони, знайшовши місце під колоною, забираються до працьовитого випускання диму.

— Ліста? А, той…

— Видно було, що він од того кайфує, — пояснює Адріян. — А то вони всі такі штивні, як на військовому параді, ці дітваки. А цей ні, цей із живчиком… Паа… ба-ба-бам… Паа… ба-ба-бам, — гугняво-жалібно заводить він на мотив із «Років блукань», закотивши очі, й Дарина мимоволі чмихає, з ніжністю дивлячись на нього. І зараз за тим їй приходить нова думка:

— Пам'ятаєш, я тобі розказувала, як їздила на Житомирщину? До того чоловіка, що Амброзій Іванович нам адресу дав?

— Це той дід, що брав участь у Кенґірському повстанні?

— Еге, той, тільки я не про це… Ледве розшукали ми тоді той двір, він десь на відрубі, за селом, — їдемо, коло кожного стовпа гальмуємо, хрін його зна, на який путівець звертати, і спитати ж ні в кого, — а тут через поле чеше бабця в куфайці, бадьоренько так… Питаємо її, де тут живе такий-то? Бабця, підозріливо: а чого вам од нього треба? Та от, кажемо, про Кенґірське повстання хочемо його розпитать… І вона так, знаєш, із серцем, як дверима грюкаючи нам перед носом: та коли то було!.. І по-очухрала далі, вже не озираючись. А потім виявилося, що то його жінка, та сама, що теж у Кенґірі була, і вони там і познайомились, записочки з чоловічої на жіночу зону одне одному перекидали, ну, ти пам'ятаєш, ти ж бачив той запис…