Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 142

Я вам, знаєте, так скажу: ламати — не строїти… Стільки сил… все життя працюєш, стараєшся… пустити якесь коріння, облаштувати… життя, дім, — і щоб усе це від одного поштовху — раз! — і рухнуло? Від одного тичка?

Не треба, повірте. Так найкраще… для всіх. Я-то знаю…

— А тепер, — сказав Павло Іванович на диво тверезим голосом, од якого вони обоє здригнулися, — вийміть ваш диктофон. І зітріть цей запис.

FILE DELETED [32]

— Я мала б відразу здогадатися. З першого погляду. Яка ж я дурна.

— Ти про що?

— Про Гелю. Що вона була вагітна. Це ж із першого погляду можна було впізнати. Та її усмішка… Леонардівська, Мона Ліза… От у чому секрет. Вагітна. Тепер зрозуміло… Я от думаю — а бабця Ліна знала?

— Угу, мала б знати — Геля ж до них у жовтні приходила… А мабуть же, того й приходила — розказати своїм! Поділитися. Все-таки в лісі самій, серед мужиків, першою вагітністю ходити — не позаздриш… І потім, слухай, їй же треба було домовитися, щоб родичі потім забрали дитину до себе! Сестра ж уже заміжня була, татові твоєму третій рочок ішов, — цілком можна було так обставити, ніби Геліне немовля — то їхня дитина, друга… Точно, Адю, так воно й було! І кожна б на її місці отак побігла, на жодну небезпеку невважаючи, і ніяке МҐБ б не зупинило…

— Які ви… жінки…

— А що?

— Та так… Не перестаю дивуватися.

— З чого? Це ж дуже просто. Елементарно, Ватсоне.

— Але як же вона мовчала все життя… Бабця Ліна…

— Фантастична бабця в тебе була. Звір!

— Звір?

— Угу. Це про неї фільм би треба було робити, тільки що такого тихого героїзму, жіночого, ніхто не оцінить, невидовищний він…

— Ні, не те… Ти сказала — «звір», і щось мені завертілося… Щось, із цим словом зв'язане… Гм. Ну, нічого, може, потім згадаю…

— Я тільки одного не збагну: чому він сказав — четверо? Куди з їхніх реєстрів подівся п'ятий? Не міг же він урятуватися в такому побоїську…

— А тобі не здається, що наш дорогий Павло Іванович нам не все сказав?

— Я не думаю, що він брехав. Ні, киць, я йому вірю. Все-таки, слухай, групове зґвалтування, самогубство — про свою матір, хай би ніколи й не бачену, жодна нормальна людина такого не вигадає…

— Ключове слово — «нормальна». А це не з його бекґраундом, вибач. Ех, прослухати б той запис іще раз!.. Нестиковок у нього багато.

— Угу, з записом він мене круто підсік… Як ту рибку.

— Бідна моя рибонька! Так старалася, бідолашне, з тим диктофоном… Конспіратор мій доморощений.

— Та я ж знала, що коли попрошу по-людськи, він не дозволить! А я ж собі для пам'яти, не для оприлюднення ж… Просто не збагну — як він просік, що я записую? Що в мене диктофон у кишені?

— Унюшив! Може, справді — здібний?

— Та здібний же… Ніка казала, він замолоду на математику йти хотів… А голос у нього таки гарний, ти завважив?

— Ще б пак. Ексклюзивний номер — співаючий каґебіст! Не каґебіст, а есбеушник. Один хрін.

— Не скажи… Але справді, мені теж щоразу якось не по собі робилося, коли він наспівувати починав. Він взагалі якийсь — як із різних шматків змонтований, ні? Арматура стирчить… А яких, ти кажеш, нестиковок багато?

— Та до фіга. Стільки пурги з належною розрядністю не квантується.

— Любий, ти не міг би говорити так, щоб я тебе розуміла?

— Вибач. Щось він мене змучив, цей штемп. У мене весь час, ще з першої зустрічі, я тобі казав, нав'язливе відчуття, ніби я його звідкись знаю, бачив, — ну, може, не його, а когось, подібного до нього, і через те він мені ніби не в фокусі, двоїться зображення…

— У мене теж так. Я вже про це думала. Може, це тому, що він прожив не своє життя?

— Ну, знаєш… А хто з його покоління прожив своє?

— Мій тато. Твоя мама.

— Вони не прожили. Вони загинули. В тому-то й річ.

— Все одно, Адю. Його долю ні з чиєю не варт порівнювати, хай Бог милує…

— Добре, менше з тим, я, зрештою, не про те. Я ж іще весь час старався вкурити, куди він гне, — а в нього стільки логічних ляпів, що не похоплюєшся, алґоритм збивається… От хоч би з тою ж матір'ю. Якщо вона в Перемишлі була в ґетто, то в сорок другому, пардон, не Червона ж армія її звідти визволила? Якось же вона мусила врятуватися — то як потрапила в НКВД? І з якого переляку вони заслали її, єврейку, в бандерівське підпілля? Маячня якась, не клеїться… А він знай товче — була, мовляв, громадянка СРСР! Ніби кожен громадянин СРСР автоматично мав бути сексотом. Як про кріпаків, блін.

— А що — нормальна логіка тодішньої влади. Громадянин для них і був — кріпак, підданий. Як у феодала. Ти не застав, маленький іще був…

— Зате для нинішніх ми просто лохи. Голосуй, за кого скажуть, і не ремиґай. Не вмер, так змерз.

— Угу. Десь так…

— Тобі його що, шкода?

— Чому ти питаєш?

— Так мені здалося. Якось дуже вже спокійно ти на нього реаґуєш… Так. Мабуть. Не знаю…

— Ось нарешті відповідь, яка все пояснює. Дякую.

— Ну чого ти сердишся, киць? Ревнуєш мене до нього, чи що?..

— Я? До нього? Теж іще вигадала!..

— Ні, чекай, та ти таки справді… Ану-ко, глянь на мене, дурнятко… Ну? Ну що тобі таке? Пане сотник, що сі стало? Чого ти завівся?

— Не знаю, Лялюсь… Якось воно… дивно все. Дивно. Він же весь час тільки до тебе звертався, мене там взагалі могло не бути — так, пришийкобиліхвіст, ескорт для дами… Ну, ще водку розлити, на підхваті щоб був… І те, як ти його слухала… Почекай, не перебивай! Я розумію, він досить серйозну роль відіграв у твоєму житті. В маминому… Тільки ти все-таки не забувай, що це двосторонній процес був, а не доброчинність, за яку ти мусиш йому довіку в рота зазирати. Видно ж неозброєним оком, що твоя мама йому щось у голові теж тоді серйозно повернула. Якийсь ґвинтик, без якого він, може, й не вижив би. Його ж на темі суїциду реально клинить, ти помітила?..

— Помітила, чом ні. Я навіть думаю, що він за Ніку саме через те найдужче боїться. Ну, щоб вона не довідалася, що її бабуся покінчила з собою… Щось він там про прокляття був обмовився, пам'ятаєш?

— Ну так, і Ніка теж… Він же її на тебе тепер вішає — передає тобі, так би мовити, в спадок! У подружки, чи біс його зна… В підопічні. За тою самою кураторською логікою, гебешною. Коротше, у вас із ним, типу, свій сюжет. А я, значить, сиджу і в пластикові стаканчики водяру розливаю. А тимчасом, це його папахен виконав вирок смерти на мою тету, — і він від найпершого мого письмового запиту, ще тоді, восени, це знав. І якби не дочка, не той концерт, — хрін би сказав. Як і про те, що вона була вагітна…

— Знаєш, мені весь час із голови не йде — це ж у якихось їхніх зведеннях мусило бути? Експертиза, аналіз останків… Хтось же це робив? Збирав покалічені трупи, сортував: своїх — в один бік, тих — окремо… Окремо мати, окремо плід…

— Почекай, не збивай мене. Тут не з різних шматків, як ти кажеш, змонтовано, а ніби три різні процеси, і не лінійного характеру, а хвильового, коливального — є таке рівняння Шрьодінґера… Тому й не в фокусі, тому мелькає — більша вимірність, ніж ти чи я окремо можемо вмістити. Розумієш, ні?

— Правду кажучи, не дуже.

— Ну, креслення в школі вчила? Пам'ятаєш, як зобразити тривимірний предмет у двовимірній площині?

— Три різні картинки, з трьох боків?

— Типу того. Так от, тут те саме. У моєму, в нашому світі менше число вимірів, ніж потрібно для адекватного відображення процесу, — ми отримуємо з нього тільки суму випадкових проекцій, і то — неповну… І в тебе й у мене вони ще й не збігаються, — ну, як коли б ти мала фронтальну, як ти кажеш, картинку, а я профільну… І я не попадаю в твій вимір, я не в полі…

— Це як?

— Я просто посередник, Лялюсь. Щось як провідник струму, розумієш? Ну, ще часом каталізатор процесу… І так воно весь час, від самого початку це триває: я працюю додатком до твого проекту. Проекту, пов'язаного з моєю родиною, для якого тобі просто потрібен був провідник. Посередник…

32

File deleted — файл стерто (англ.).