Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 145

Тільки стук із-під завалу, нерозбірливий, нерівномірний, роками, десятиліттями: хтось добивається, хтось не здається, домагаючись виходу…

Я помилилася, думає Дарина. Я ж весь час, усі ці півтора роки (як, уже аж цілих півтора? то це ми вже так довго разом?) гадала, що Геля покликала мене — на свою смерть. А це була смерть її дитини.

От що її мучило.

Тільки ні півтора, ні рік тому та, тодішня Дарина Гощинська — відома журналістка, ведуча програми «Діогенів ліхтар», успішна селф-мейд вумен, що знімалася для обкладинок жіночих журналів і була статусним предметом домагань для мужчин, котрі їздять на службових «лексусах» із шофером, чогось такого б не зрозуміла. На те треба було змінитися.

Вони, мертві, їй помогли.

…Там, по другий бік плацу, де горить вогонь, потрошку розсіюється тьма — і за спинами своїх трьох парок вона бачить Гелю. Бачить жінок Адріянового роду — тих, кого знає тільки з сімейних фото: маму Стефу (Дарина вперше називає її так для себе, подумки, — досі вона була «Адьова мама»), і бабцю Ліну, і прабабуню Володимиру, пані докторову Довган, і ще якихось пань, тридцяті, двадцяті, десяті роки, початок минулого століття, насаджені по самі брови круглі капелюшки банячком, шовкові бинди, високо шнуровані ботики, — ну так, вони ж усі кимось доводяться тому, хто в ній, той хтось — і їхній також, їхня кров, вони мають до нього право — і мішаються до гурту з бабою Тетяною й тьотею Люсею, мов до спільного весільного знімка, як же так, спокійно дивується Дарина (якщо можна дивуватися спокійно! — але це вже вона внутрішньо достосовується до них усіх, до їхнього погідного, всерозуміючого спокою мертвих переможниць, які врешті-решт таки виграли свою війну…), — як же так, чому ніхто їй не сказав, що це все почалося так давно, ще задовго до її народження, — що це від тети Гелі дістала в голодний рік тьотя Люся той мішок борошна, завдяки якому вижила Даринина мама, що вони тоді й познайомилися, ці дві жінки, які тепер остаточно породичалися, тільки тьотя Люся до самої смерти так нікому й не розповіла, пообіцяла не розповідати — і не розповіла, молодчина, але звідки я це знаю, звідки в мені така непохитно заговорена, наговорена певність, — чи це теж мало бути тої ночі, втому сні?.. Геля не вибирала мене — Геля просто прийшла до мене по слідах свого борошна.

По слідах того життя, яке колись урятувала, — взамін того, що було в ній обірване.

Ну, здрастуй. Ти мене чуєш? Чи ти хоч здогадуєшся, там, у мені, скільком людям довелося попрацювати — і то як! — щоб викликати тебе з того кінця тунелю?..

Знаєш, а я тебе бачила. Так я тепер думаю. Виразно собі пригадую, що в тому сні була й дитина — дівчинка, маленька, рочків, може, двох, із білими Геліними кісками… Сміялась до мене, і я казала Адьові, який теж при тому був: у мене буде дівчинка… Чому ти сміялась — була мені рада? Біленька дівчинка, — в Довганів, їхня порода. Адьо кістю теж більше в Довганів, ніж у Ватаманюків, тільки що не білявий… Мені сон був, — бабо Тетяно, як шкода, що Вас уже нема, — а тоді, перед тридцятьма роками, я була замала, щоб сидіти з дорослими жінками при грубі, підкидаючи полінця у вогонь, — може, мама запам'ятала, який то Вам був сон перед її народженням, чи такий самий, як оце мені?.. У Вас іще було два хлопчики («хлопці», казали Ви, бабо Тетяно, — по-народному, без зменшень) — трилітній Федько, на рік менший од тьоті Люсі, і другий, що пробув на світі всього кілька годин, не доживши до власного імени, — обох не стало в тридцять третьому, моїх несправджених дядьків, земля їм пухом… А дівчатка («дівчата», по-Вашому, бабо Тетяно), — ті, нівроку, живучіші — «живкіші», як казали Ви, бабо Тетяно, тепер так уже не кажуть… Ну, здрастуй.

Дарина відкладає тест (риски побуряковіли, але не зникли!) і мацає себе за ногу: крижана. А вона й не почула, як змерзла. Її охоплює новий, незнайомий раніше неспокій за своє тіло, — за наче вперше в повному обсязі відкриту їй крихкість цієї посудинки, котру так легко надвередити, — і вона заходжується енергійно розтирати задубілі ноги: піти взути теплі шкарпетки, чи краще залізти під гарячий душ? А чи не завадить їй тепер гарячий душ — і наскільки, власне, він може бути гарячим?.. Боженьку, скільки нагло з'являється питань на рівному місці, де перед тим ні про що таке не думалося, — наче вперше в чужій країні, в якій не впізнаєш нічого, крім «Макдональдсів»: вона ж нічого, нічогісінько не знає, треба негайно хоч щось підчитати, хоч в інтернеті поритися, перш ніж іти до лікаря, а, до речі, куди це йти? От і цього ж вона не знає, — треба буде в дівчат розпитатися…

Того-таки дня, пополудні, коли Дарина ще висить в інтернеті (їй прийшла ідея нової колонки для жіночого журналу — чому в нашій культурі непопулярна тема вагітности?), дзвонить мобільний.

— Привіт, дорогуша.

Антоша, її колишній оператор. Голос із минулого життя, укол уже не болю, а того тихого жалю, яким рано чи пізно затягується біль по всякій утраті: а гарне ж було життя…

— Привіт, Антосю. Рада тебе чути.

— Брешеш, мабуть. Що тобі за радість чути такого старого довбограя. Юрко он, каже, бачив тебе недавно на бульварі Давидова з таким легінем, що досі заспокоїтись не може. З лиця спав.

От же ж, Київ, велике село… На бульварі Давидова — це, певно, коли вони з Адькою їздили до тої Руслани, на огляд Владиних картин? Адвокат Н. У. під'їхав уже згодом, значить, Юрко їх мусив бачити, коли висідали з машини, чому ж не погукав?.. А проте їй приємні Антошині слова, приємно, що їх бачили з Адькою й перемивають їй на студії кісточки, — вона любила цю бурсацьки-легкомисну, вічно-кипучу, як на малому вогні, атмосферу студійних пліток, жартів, фліртів, «капусняків», вечірок, до яких готуються тижнями, а потім іще місяць обсмаковують, хто з ким прийшов… Діти, нараз мелькає їй. Дорослі, часами підстаркуваті діти, яким доручено всерйоз бавитися в віртуальний світ.

— Не ревнуй, Антоський, — каже вона, з подивом впізнаючи у власному голосі материнські інтонації. — Я все одно тебе люблю.

— Гаразд, вважай, що я тобі повірив. Що поробляєш?

— Та так… Різне. Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок…

— І як воно, таке життя?

— Все ще краще, ніж у середньому по країні. А у вас що чувати?

— Добре тобі… А у нас в квартірє газ. Прорвало…

— Що, сильно витікає?

— Не те слово, тітко. Блювать — не переблювать. Цензура вже, як за Совка була. Я себе знов тим самим гандоном відчув, аж помолодшав на двадцять років…

— Ти ще не старий, Антосю, — каже вона, збагнувши, що він дзвонить поскаржитись. — Не хорони себе завчасу. — (Мабуть-таки, доведеться закрити комп'ютер, з жалем думає вона, — але цю закладку на сайт для майбутніх мам вона собі збереже…)

— Так не я ж хороню, мене хоронять… А на гандона я вже таки старий, Дарухо. Знаєш, як покійний Лукаш говорив, той, що замість Дзюби сісти хотів, але Дзюба покаявся, а Лукаша звідусюди поперли…

— За кого ти мене маєш, гадаєш, я не знаю, хто такий Лукаш?..

— Ну, ти ж тоді ще соплюхою була, а я вже працював, пам'ятаю, як кожне його слово міським фольклором ставало… То коли його питали, тіпа, як живете, він відповідав: лежу — але через «е»!

— Клас. Треба собі запам'ятати.

— Еге. От і мені вже хочеться — щоб через «е»… Не пацан же я, справді, щоб мене так нагинати. Хай уже малолєтки, вони з провінції таких понабирали — за штуку в місяць кому хоч' міньєт готові робити… З підсосом…

— Що, айк так кепсько?

— Мрак, кажу тобі. Повний бек ін зе ЮеСеСаР. На новини щодня присилають список тем з інструкціями — що висвітлювати, і, навіть, якими словами, а чого, тіпа, не було. Тільки «дорогого таваріща Брєжнєва» ще вставити, й можна було календарів не мінять… Крім твоєї, ще три програми закрили, — він перелічує, й Дарина мимоволі охає: всі закриті програми — авторські, ті, які донедавна й робили їхній канал несхожим на інші, а що ж лишилося?

— Що, і Юркову теж закрили?..

— Формат поміняли. Прямого ефіру тепер не буде. Взагалі не буде, тепер навіть ток-шоу транслюватимуть у запису, щоб часом хтось чогось недозволеного не ляпнув. До виборів готуються… Зате серіалів московських накупили — що тобі сказать!..