Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 147

— Так і було. Цей дядько сам докопався. Дорослим уже.

— Ну й ну. І де ж ти його знайшла?

— Тут. У Києві.

— Круто, — каже Антоша. Їй чути, як він закурює; по мобільному зв'язку шириться його збудження. — Дуже круто. Ах, блін!.. Слухай, старенька. То значить, я правильно вгадав? Ти закінчуєш фільм? Сама?

— Я вже зареєструвалась. Відкрила, тільки не смійся, власну кіноаґенцію. Тепер бабки шукаю.

— Я так і знав. Так і знав, я ж тебе, гадюку, знаю… Ах ти, відьма! Задушив би. В обіймах. Ніжно. Ні, скидаю капелюха. Цілую ручки ясній пані, ріспект, повний ріспект. Гощинська, підла ти бабо, візьми мене до себе, га?

— Я…

— Тобі ж усе одно дознімать доведеться! Того синулю вже записала?

— Ні, він відмовився. Це була приватна розмова.

— Тим більше! — радіє Антоша: втішений, що вона не знайшла собі нового «отпіратора». — Думаєш, тих двадцять чотири години, що ми відзняли, тобі вистачить? Дзуськи!

— Двадцять три сорок, — автоматично виправляє Дарина, ще не вірячи власним вухам.

— Тим більше! Ну, неважно. Скільки там сирівцю, ану включи голову, скільки в корзину піде, ти що! А якщо ти вже докопалась до кінця, до того бою, в якому вона загинула, то без цього епізода все одно ж не обійдешся, — чи з тим чуваком, чи без нього, а якось подати мусиш! Це, не кажучи вже про все інше… Як же ти його все долатувать будеш, куди тобі без оператора, ти що? Без мене, тоїсь, коханого, це ж, бляха, й мій фільм теж, га? Дарухо?..

— Антуане, ти не почув? У мене бабла нема тобі платити!..

— Що, зовсім? — у його голосі неприхований сарказм: той факт, що їй вдалося забрати в каналу двадцять чотири години знятого відео, схоже, непохитно впевнив Антошу в її всемогутності, зокрема й фінансовій. — Дорогуша, сама подумай, ну скільки там того бабла треба? Це ж не повний метр! Камера в мене своя, за монтажну я з хлопцями на Наукпопі домовлюсь, там у них і так голяк, кожній копійці раді, так що багато не здеруть… Ото на поїздки хіба треба — ну, так це фігня вже… Головне, що ти архів викупила — оце ти молодець!..

Саме цих слів їй і бракувало — підтримки від когось, хто знає зсередини, на власній шкурі, як це робиться, — професійної підтримки, цехової, братської: тої, яку здатне забезпечити тільки середовище братів по ремеслу. Товариство. Спільнота.

Зараз розревуся, думає Дарина. Як глибоко воно в ній, виявляється, запеклось, — та осіння образа на хлопців, на те, як вони тоді всі прищулили вуха й відвели очі на її відхід, уже зариваючись кожен у власну нірку… Антоша, хто б подумав. Антоша-«Бритва Окама», старий п'яниця з вічно прискаленим, на кожен вияв безкоштовного ентузіазму, оком, як у сільського дядька перед партійним агітатором, — невже він із нею?.. Щоправда, їх завжди лучила симпатія — та, ні-до-чого-не-зобов'язуюча, яка виникає, коли людям разом добре працюється — й добре регочеться, а це останнє річ далеко не послідуща (на планьорках і на виїздах вони незмінно всідались рядком: обмінюватись коментарями й перечмихуватись), — це важливо, це гріє, Антоша, попри весь його програмовий цинізм, чоловік теплий, але на те, щоб покинути певний шмат хліба й пуститися з нею отак на зламану голову в вільне плавання, недосить бути теплим, тут уже, по-біблійному, — або гарячим, або холодним, і вона почувається майже так само присоромлено, як коли б Антоша зненацька їй освідчився: зламав стереотип. Отже, цей фільм і для нього щось значить? Не тільки число знімальних годин, оплачених згідно трудової угоди?..

— На поїздки мене, Антоський, іще стати…

Вони з Адькою й справді так розраховували — щоб у крайньому разі, якщо зі спонсорами не витанцюється, можна було закінчити фільм і своїм коштом, — тільки от оператор при тому не передбачався… Але ж тоді вона ще не знала найголовнішого… Треба їй оператор, звичайно ж, треба, і щастям було б, якби це був Антоша, в своєму ділі він ас, — із тих могікан, хто ще застав славу київської операторської школи…

— Ну! — тріумфує Антоша. — Так чого ж тобі ще? А я чоловік худий, скромний, багато не їм, ти ж знаєш, мені аби на бухло вистачало… Ти на мені ще й зекономиш!

— А харчами братимеш? Можу тебе підгодовувати. Як Лукаша. Він же, кажуть, так і жив у сімдесяті, коли був без права на працю, — до кого з сусід-писателів не зайде, ті зразу його до столу: о, Миколо, а ми якраз обідати збиралися, сідай з нами…

— То вони свої власні наїдені ряшки так замолювали… Ладно, тітко, не падькайся вже так за мене. Якусь халтуру я собі завжди знайду, є ще похєр в похєровницях! Один рекламний кліп зніму — і місяць можу за миску юшки з тобою їздить, раз ти така скупа.

— Я не скупа. Якщо одержу ґрант — є така надія, — заплачу.

— О! Я ж так і знав. Куркулька. Поки за горло не візьмеш, снігу зимою не допросишся, — Антоша веселіє: офіційну частину проїхали, можна переходити туди, де наливають: — То що? Коли приступаємо?

— А ти, виявляється, романтик, Антосю!..

Це вже укладена угода, і Антоша це розуміє — й відповідно поважніє, облишивши свій звичайний тон сільського дурника:

— Знаєш, Дарухо, мені вже п'ятдесят три роки. І в мене, як і в кожного, є своя межа нагину. Можна довго собі вмовляти, що нема різниці, за ким камеру носиш, — плюнув, утерся й забив болт, куди воно потім іде, те, що ти зняв, бо то, типу, не твій геморой… А синові я що скажу? «Служи, синок, как дєд служил, а дєд на службу хуй ложил»? Це армійське ще, вибач…

— Це ж він на п'ятому курсі в тебе? Цього літа закінчує?

— Угу, нашу ж бурсу. І що його жде? Теж у бандюків на підхваті стояти? Не хочеться, знаєш, щоб він колись собі сказав, що його батько все життя був латаним гандоном. Хочеться вже щось і лишити по собі. Щось таке, щоб він коли-небудь міг мною гордитись…

— Антоський, — каже Дарина, відчуваючи, як горло їй терпне. — Антоський. Ми з тобою зробимо суперфільм. От побачиш.

— Ну, — погоджується Антоша.

— Я тобі обіцяю. Якщо жоден канал не купить — малому покажеш.

А вона покаже Ніці Бухаловій. І Катрусі, Катрусі неодмінно: хай вона ще маленька, щоб розуміти, але вона запам'ятає. А коли підросте, Дарина їй розкаже. Вони так швидко ростуть!.. Діти, живі годинники прожитого нами часу, і все, що ми можемо, — це старатись колись у майбутньому заробити в них прощення. І той, хто буде (дівчинка? З біленькими кісками?..), — як вона гляне йому (їй?) в очка при зустрічі, якщо вона цього не зробить? Її фільм. І Антошин, він правду каже, це і його фільм також, — не тільки тому, що там і його труд: що то Антошине око, навіть із похмілля завжди безпомильно видюще на найліпший ракурс, ховалось за камерою всі двадцять чотири години зйомок, — от же Вовчик, режисер її програми, теж уклав туди копу свого труда, але куди йде його труд, то для Вовчика був «не його геморой», Вовчик спокійно відступав те працедавцеві… А Антоша не зрадив свій труд. Просто, не зрадив, і все. Чи це й є те, що Адька, порпаючись у всіх отих дрібничках старовинної роботи, з такою суто чоловічою, цеховою шанобливою гордістю (ми, жінки, так не вміємо), називає — майстер?..

— Та фіґ його зараз заморочуваться, куплять чи ні, — бурчить майстер. — Я, знаєш, як зрадів, коли почув, що ти архів у них забрала! Ну, думаю, Дарка розумничка, вставила гнидам пістона… Бо, кажу ж тобі, дістали. Я ж, у принципі, віл, ти знаєш, — мною можна довго орати, а я й не мукну, тільки мухи хвостом одганятиму… Український характер, ми ж усі такі… Доки не перейдена межа нагину. А тоді вже все — одрізано: віл став, і вже хрін нагнеш. Якби ти мені оце сказала, що вже маєш другого оператора, я б усе одно з каналу звалив. Куди завгодно, хоч до чорта в зуби. Бо те, що ці пацаки готують, це повна дупа, я тобі кажу. Тільки що народ не вкурює, що до чого…

— Ну, ти ж вкурив. І я вкурила. І ще знаю людей, які вкурили… А скількох ми ще не знаємо? Це велика країна, Антосю. Її так легко не нагнеш.

— «Діогенового ліхтаря» жалко, — несподівано каже Антоша. — Жалко.

— Угу…

— Ти ж його правда держала. Ліхтаря того. І видно було, що в країні є люди… А тепер саме гімно лізе з усіх щілин, і нічого іншого не видно. І чого воно так, Дарухо, га? Чого нас весь час опускають? Всю дорогу, куди в історію не глянь, вічно те саме — втоптують у гімно так, щоб ми й самі себе не бачили… Карма така, блін, чи що?