Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 21

— І що?

— Довга розмова. Потім розкажу.

— А намисто це кляте нащо вдягла?

Маруся як почула — аж трусонуло її.

— Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухалася тебе, майже рік не носила… І що? Щастя через край полилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора, як той кришталь, щоб він був розколовся! — заговорила тихо, грізно.

— І в чому я перед тобою винуватий?

— Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була… І вінчатися… А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічого… Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним.

— Який путь? Марусю, ти про що?

Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей притисла, цілує.

— Сон був…

Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід — бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку — хіба є краща за Марусю, а з іншого — нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізично весь час тримає напоготові.

— Та що це я? — відмахнувся. — Все гаразд.

Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували:

— Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері лишилася.

— А я? — розлютився Льошка.

— Крісла стережи, — розсміялася і пішла у степ.

Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник — півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив Пив мовчки. До пізнього вечора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги.

увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся — сам. Ще налив.

— За твоє, Марусю, здоров'я!

Упав і заснув біля нової угорської стінки.

Того вечора Маруся довго не могла синочка угамувати — все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі и далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла.

— Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове?

— Від баби Параски. — Орися не здивувалася питанню.

— Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розповідала.

— Якось усе часу не було, — знизала плечима, наче вибачилась Орися.

— Тепер розкажи, — попросила Маруся. — А у неї звідки коралі?

— Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла — боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася — мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б.

— А що з мамою твоєю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було?

— Заарештували їх перед самою війною — і маму, і тата… Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди мене сховали, потім у Рокитне до баби Параски переправили. Така ось гірка історія.

— Страшно… Страшно як, — прошепотіла Маруся. — Чого ж це я жила майже до тридцяти років і ніколи про своїх бабів не питала?

Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з ниткою відклала.

— Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Параска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щастя бережуть, та не віддавай нікому. Як дочка виросте — тільки їй передай». Померла, а тут і війна. Я до партизанів втекла, а там батько твій, Айдар. Не знаю, чи повіриш, але поки намиста не наділа, наче й не помічав мене, а як на шию повісила… Ох і любов була! На все життя любов.

— А баба Параска… У неї була любов? Чи ні? Кажеш, одна скніла…

— Була любов… Убили її чоловіка ще у Громадянську. Казала, оце бережу намисто і передаю від матері до доньки, бо як нитка не порветься, то я свого любого на небі зустріну, а як порветься — пропала я навіки.

— Так і казала? — ледь чутно прошепотіла Маруся і згадала, як стара баба у її сні все шукала свого любого.

— Так і сказала… А я одного разу, вже після війни, у хаті поралася, намистом за гак на стіні зачепилася… Нитка — трісь! — захитала головою сумно — Ох і ревла я тоді. Як та корова. Думала, баба Параска мене з неба прокляне. Удвох з Айдаром намистинки шукали. Майже усі знайшли, а однієї…

— Я пам'ятаю! — підхопилася Маруся. — Курка! Ряба! — Матері в очі глянула. — Мамо! І нащо ти мені намисто віддала? Я ж малою ще була.

— А я собі, доню, так розсудила: батько твій помер од ран. нитку я порвала, бабі Парасці зустріч з чоловіком на небі зіпсувала… Ну, думаю, хай уже Марусі буде, а я якось і так…

Маруся повела оком по кімнатці, що раптом стала неосяжною як світ, зачаровано усміхнулася.

— Мамо… Ти віриш, що намисто щастя дає? Це ж страшно! Так страшно, мамо! А як біда… Як загубиться чи вкрадуть лихі люди, чи ще якесь горе? Це ж страшно, мамо!

— А тебе, Марусю, намисто лихом не вдарить…

— Чому?

— Бо скінчилася на тобі його сила.

— Та чому ж?! — перелякалася ще більше.

— Бо баба Параска казала — «від матері до доньки», і до тебе всі жінки у нашому роду дівчат народжували. А ти… — всміхнулася, до дивана нахилилася, де маля носиком сопло. — Онучок… Хлоп'я наше рідненьке. Юрчик, краса моя ненаглядна.

— То для моєї долі все одно — є намисто чи ні?

— Хай би так. Бо коралі ті — примха велика. Нічого, крім любові, до серця не допустять. — На доньку з підозрою глянула. — А чого це ти завела сьогодні про коралі? Додому не йдеш? І чоловік тебе не забирає?

— З тобою побути захотілося. А він — там, у новому домі.

— Чи посварилися?

— Та ні. Все гаразд.

Маруся пішла до відчиненого вікна, притулилася до віконної рами, задивилася на розлогий бузковий кущ біля огорожі.

— Мамо… Мені сон снився…

— Що, доню? — насторожилася Орися. — Кажи.

Маруся було розтулила рота та раптом помітила, як у нічній темряві засвітилося вікно у Барбуляковій хаті.

— Кажуть, Тетянка Стьопчина народила…

— Дівчинка… — відповіла Орися. — Та така гарненька. Як те сонце. Руда, носик пімпочкою…

— Не горбатий?

— Та ні. Кажу ж, гарненьке дівча.

— І що… — пильніше вдивилася у ніч. — Добре живуть?

— Та живуть, чого б їм не жити. Вдень — не розгинаються, вночі Стьопка за село до ставків бігає. Тетянка казала — хоч би пуголовка приніс. Тільки дарма час марнує. — Орися встала з-за столу, склала недоштопані панчохи до круглого плетеного кошика. — Давай спати, доню, бо як Юрчик прокинеться серед ночі, ото тобі й увесь відпочинок.

Маруся востаннє глянула на темну вулицю — світло у Барбуляковій хаті блимнуло і згасло. Рішуче зачинила вікно. Глянула на Юрчика і підійшла до дверей малої кімнатки, де вже мостилася спати Орися.

— А де це ти Барбулякову малу роздивлялася, що такою вона тобі гарною здалася?

— У сільпо, — відповіла Орися.

Марусина мати і Барбулякова жінка зустрілися у сільпо за тиждень до того. У Орисі сіль у хаті скінчилася. Порахувала копійки і пішла до хоч і охайного, та зовсім небагатого на товар рокитнянського магазину. Біля продавщиці Галини стояла Тетянка з немовлям на руках.

— Та дай хоч глянути! — умовляла продавщиця бібліотекарку.

— А раптом у вас, тітко Галя, око зле.

— Що?! У мене око зле? — вирячилася продавщиця. — Та як у тебе язик повернувся таке ляпнути? Як, виходить, костюма твому німцю з-під прилавка для весілля добула, так усе гаразд, а як на мале подивитися, так уже і зле.

— Та добре, добре! Чого ви розкричалися? Ще малу злякаєте! — цикнула на продавщицю Тетянка і з неймовірною гордістю обережно відкинула край ковдрочки, у яку була загорнута мала. — Дивіться вже!

Орися й собі зазирнула.