Молоко з кров'ю - Дашвар Люко - Страница 7

Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки урвалися. Дивиться на Марусю, як дурний, а голова порожня — і все тут. Стара Орися першою до тями прийшла. До Марусі руки простягнула.

— Донечко моя! Ходи до мами. Поцілую, рідна. Благословлю за себе і за татка.

Льошка видихнув із полегшенням, стрільнув оком — чи не побачив хто часом, як він від Марусиної краси розум ледь не утратив. Та ні! Ніби все гаразд. Знову на годинник глянув.

— А що, Марусю, — до сільради? Не передумала?

Маруся всміхнулася — ні! Маму обійняла, поцілувала та до нареченого. Йде, у очі дивиться і знай всміхається.

— Хай мама нас обох благословить.

— Хай, — він.

Орися молодих потайки перехрестила, бо наречений попереджав — комуніст, то щоб нічого зайвого. А вона їм подумки: «З Богом!»

Маруся Льошку під руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном — слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

На вулицю вийшли — веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула — недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.

— Що? — Льошка чогось перелякався.

Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує — руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» — у скроні б'є. На Льошку…

— Марусю… Ти чого? — у того аж голос захрип.

— Та ні… — прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.

Орися схопилася за серце і ледь не впала.

— Доню… Та що ж це, люди?

Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.

— Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…

— Що?! — не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.

— Ну… Того — Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: — Може, я за нею збігаю?

Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.

— Оце ще тільки хвилину чекаю…

А Маруся тим часом у кімнаті і геть усе порозкидала — щезло намисто.

— Та де? Де?! — аж плаче.

І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками — дзень-дзень. Нема!

— Де?!

На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить — з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.

— Ох, німець, німець… — Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.

На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці — хто його знає що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж — без повітря перекинутися можна враз.

Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати — грюк! Обернулися — біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається — ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.

— От румунка пришелепкувата! — вразилася Тетянка. — Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…

Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І — до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя — вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:

— А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?

Льошка спантеличено потер скроню:

— Оце тобі б ще карету, така ти в нас цяця.

— Нащо карета? Ти ж є… — і в очі йому, в очі. Пече.

Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а другою рукою червоне намисто до грудей притискає і знай всміхається. Ох і красива картинка. Мов мальована.

Дівчата заверещали від захвату, хлопці заулюлюкали, баян завів мелодію. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

До ночі гуляли. Голова колгоспу постарався — і продуктів виписав, і горілки коштом господарства. Навіть вина з власної комори припер. І клуб рокитнянський окупувати дозволив, хоч Орися намагалася всіх умовити шатро на подвір'ї збудувати. Та ні. Старостенко постановив:

— Хай у клубі гуляють.

Півсела зібралося. Ще б пак — така пара! Обоє — ох і красиві, очей не відвести. Оце щастя буде. А те, що рудий Стьопка-німець до клубу не дійшов, так кому він здався? Про нього ніхто і не згадав. І без нього гостей набилося, як оселедців у діжку. Так горлали «Гірко!», що по селу собаки підбрьохувати почали. Льошчина мати Ганя сваху Орисю від столу поманила.

— Давай, Орисю, уже якось дітей випроваджувати. Серцем чую — рокитнянці їх просто так не відпустять.

Орися розгубилася — як молодих з-за столу висвободити?

— Вальс! — гукнув Льошчин дружба Микола. Та до Орисі: — Тітко Орисю! Дозвольте з мамою молодої…

— Чуєш, Миколо… А хай молоді ще раз станцюють.

— Хай! — тому Миколі вже все одно. Як загорлав: — Танець молодих. Наречений, тьху ти, жонатий чоловік Олексій Ординський та його молода дружина Маруська, тьху ти, Марія… — озирнувся. — А музика де?!

— Дай хоч поїсти, зараза! — образився баяніст Костя.

Льошка кружляв Марусю у вальсі й уже не міг приховати гордість, усе всміхався, як дурний, — тепер вона тільки його, Льошчина. Ні в кого такої красуні нема! Ні в кого! Біла сукня — хвилями, хвилями, чорні очі сяють і печуть, коси розплелися під фатою — отак би обличчям у ті коси, щоб аж у голові запаморочилося.

— Марусю…

— Тікаймо, — прошепотіла, і вони чкурнули з клубу, перш ніж Ганя з Орисею врешті домовилися, як їм рятувати молодих від надокучливих гостей.

З клубу в ніч вилетіли два щасливих птаха — Марусина біла сукня, мов ті крила тріпається, Льошчин піджак полами лопотить. Зупинилися, обійнялися — нема Рокитного, наче на небо потрапили: ніч замалювала чорним хати і подвір'я, світ у вікнах — як зірки у тій чорноті без краю. Отак би і йти по тому небу світ за очі без упину.

Маруся розсміялася, вхопила Льошку за руку.

— До мене…

— Чекай! — Розгубився не на жарт. — Марусю… Не годиться так. Жінка до чоловіка в хату повинна йти. Звичай.

— А що нам той звичай? — І в очі йому. В очі. Пече.

— Мати постіль нову постелила…

— І моя мати постелила, — знай тягне за руку.

Льошці, наче хто вила під ребра, — уперся.

— Та не піду! Село засміє, — на Марусю сердито.

«Оце погоджуся зараз — усе життя буде мене на шворці водити», — думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне — очі, коси. І червоне — губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї.

Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася.

— Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє.

— Так я не хочу, — уже непевно.

— Мене не хочеш?

— Хочу! Так хочу, що не втерплю, — шепоче, наче окріп розливає.

— Так до моєї хати ближче, — розсміялася. І побігла.

Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і — за білою фатою галопом.

І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься.

Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить.

А вона в одній сорочині спідній — стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирав, на Льошку в дзеркалі дивиться.

Ні! Він собі думав — інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки — пектиме, але руки, руки обов'язково простягатиме до нього, наче проситиме — візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука.