Мати все - Дашвар Люко - Страница 20

Добре, що Юрко наспів. Дядька відтягнув, між ним та Іветтою встряв.

— Так, командире, тихо… Усе нормально. Чого ви руки розпускаєте?

— Ти кого до нас привіз, чортове сім’я! — набундючився дядько. До Іветти руками тягнеться. — Це мамка всіх шльондр! Дівок для турецьких борделів шукає! Грошики від тих турків їм обіцяє, а кладе до своєї кишені!

Іветта зблідла, але не перелякалася. Застигла. Зціпила вуста, презирливо дивилася на п’яничку, на кількох жінок, що поспішали до місця події.

Жінки швидко розібралися. Одна — дебела й груба — мовчки розмахнулася і дала дядькові такого ляпаса, що той аж під лавку на зупинці закотився. Друга до Іветти підійшла:

— Доброго дня, пані. Вибачайте Аркашку нашого. Воно в нас пришелепувате, а лікувати грошей нема. Оце й казиться, людей лякає.

— Його… волання можна вважати образливими, та не безглуздими, — холодно відрізала Іветта. — Здається, він сплутав мене з якоюсь…

— А, так, так, — закивали головами жінки. — Було, було… Приїжджала минулим літом до нас одна молодичка. Та на вас зовсім не схожа. А ви до нас із чим? Когось шукаєте?

— Сільраду питала! — вигукнув з-під лавки ображений Аркашка.

— Сільрада не працює. Голова на море поїхав. До Туреччини, — заторохтіли жінки одна перед одною. — А у вас що за справа до нього? Ви, часом, не з управління соціального захисту?

— Ні, — холодно відповіла Іветта. — У мене особиста справа до голови. Коли він…

— Та за тиждень! А ви що хотіли?

От і не відчепишся, такі цікаві. Іветта стримано перепросила, заспішила до автівки.

— За тиждень повернемося? — запитав Юрко.

— На цей смітник? Ні!

Таксист здивувався, та промовчав.

До наступної подорожі Іветта підготувалася більш ретельно. Для початку визначила напрямок руху. Ну, наприклад. Чернігівська область. Далі — список сільських рад. Є! Прізвища, ім’я та по батькові голів — є. Перелік багатодітних родин, що мають отримувати допомогу на дітей. Є.

Залишалося небагато: вибрати кілька сіл для наступної атаки. Далі — за схемою. Душевне спілкування з головою щодо проблем багатодітних сімей, — бо наречену-найманку треба шукати серед багатодітних, була впевнена Іветта. Наступний крок — відвідини сімей, де є дівчатка відповідного віку, щоб уже на власні очі переконатися: не потвора, не дурнувата, без пихи та вибриків. І тільки після того, як якась із потенційних претенденток здасться Іветті саме тією… починати торги. Спочатку з батьками. Потім із дівчиною. За останній пункт програми Іветта не переживала. Їй би дівчину відшукати, а затягти її до квартири на Подолі — не проблема.

— Іветто Андріївно, вибачте… Обіцяв без питань, але так цікаво… — сказав Юрко під час одного з хронічних блукань чернігівськими селами. — Ви дитину шукаєте для всиновлення?

— Ні, Юрочко. Я представляю міжнародний благодійний фонд, який дав ґрант… Кошти для дівчаток із багатодітних сімей… — Й оком не змигнула.

— Так ми вже тих дівчат цілу купу передивилися…

— О! Якби ж усе було так просто! У фонді іноземні благодійники та спонсори. Вони висувають свої вимоги як до претенденток на ґрант, так і до їхніх сімей.

Довірливий таксист усміхнувся:

— А я знав, що ви не власним коштом катаєтеся… Фонд оплачує пошуки?

— Ваша правда.

— От і добре, а то мене совість замучила. Дивлюся на вас і думаю: «Ну що ж я за людина? Хіба це нормально? Іветта Андріївна шляхетну справу робить. Заради нужденних по тих селах їздить, а я з неї гроші витягую…»

— Хай ваша совість заспокоїться, Юрочко. Я дуже задоволена нашою співпрацею. І гроші ви відробляєте чесно.

— Дякую, — усміхнувся. Не втримався: — І багато грошей іноземці нашим дівчатам дали?

— Не знаю. Моя справа — вчасно надати список претенденток на ґрант з обґрунтуванням.

— Так той ґрант для багатьох? Не для однієї?

— Звичайно. Проект дуже масштабний. Хто б це заради однієї…

Масштаби, справді, — зашкалювали. Гроші вилітали, наче Іветта по чернігівських селах бананові плантації закладала. Не заради однієї — заради єдиного хлопчика свого. От уже, здається, все прорахувала! Зметикувала, як у ті сім’ї багатодітні пролізти, вимогливим поглядом обмацати кожну дівчинку, а перепон не меншало.

Певно, у голів сільрад була своя «пошта», бо тепер уже Іветті не доводилося розшукувати сільських царків. Чутки про неймовірний ґрант і вибагливу пані бігли попереду. У кожному наступному селі на неї вже чекали. Ледь не всі мешканці збігалися з хлібом-сіллю.

— Ну, врешті ви приїхали! А ми оце виглядаємо та молимося, щоби ви до нас, а не в сусідню Петрівку. У Петрівці всього через край. А нам допомога ох же й потрібна. Нам! Газу би… Проект оплатили, на більше не вистачило. Фельдшеру тиньк на голову сиплеться, от-от дах завалиться, місток через річку на трьох цурпалках гойдається, асфальту зроду не бачили, із земельними паями — біда… — А потім в один голос: — Ви тут про наші біди не слухайте! Нащо воно вам? Просто — дайте грошей! Багато! А ми тут самі розберемося…

Іветта ледь стримувала лють, пояснювала: вона тим грошам міфічним не хазяїн. Ґрант. Певна програма, конкретні вимоги… А чи можна відвідати багатодітні сім’ї?

— Пані, я людина проста. Кажу прямо — десять тисяч доларів. Мені. Готівкою. І я вам добру сотню тих дівок вишикую. Під ваші вимоги й стандарти! Як місцевих не вистачить, сусідніми селами проїдуся. Вам навіть не доведеться по хатах бігати! А далі — робіть із ними що завгодно! — озвучив один із сільських голів консолідовану позицію всіх своїх колег.

— Я повинна заплатити вам за те, щоби ви не заважали мені… допомогти багатодітним родинам? — холодно констатувала Іветта.

Сільський голова кивнув. Зухвало пояснив:

— Владу треба поважати, шановна пані. Без влади ви й кілометра не проїдете. Дороги тут у нас погані… для приїжджих.

План, що так старанно підготувала Іветта, реальні люди розгризли вправніше, ніж міль вовну. За місяць хазяї чернігівських сіл уже знали номер її мобільного, нахабно телефонували посеред ночі, випитували, коли вона врешті навідається в те чи інше село. Ще за місяць їй телефонували уже з усієї України: меланоми, трагічні опіки, отруєння, рак кісток, пухлини різної етіології… Люди плакали у слухавку — спасіння нема, нема… Нікому не потрібні! Нікому! Оце на вас остання надія! Рятуйте… Молимо…

Іветта розлютилася не на жарт. Поміняла номер мобільного. «Чого я досягла? Того, чого жадала найменше, — розголосу. Треба зупинитися! Охолонути і ще раз усе спокійно обдумати! — вирішила. — Однаково Юрочка реанімує “шкоду” після останньої мандрівки». Голова сільради виявився людиною слова.

А час не зупинявся. Осінь скрутилася від холоду, побігла геть, зима крижані перспективи малює, а ляльки для сина нема.

Іветта заходила до Платонової кімнати, сідала на край ліжка, дивилася на сон сина.

— Диво ти моє неймовірне, — шепотіла ніжно. — Хлопчику мій милий… Я знайду її.

Слова не мали значення. І без слів кожен віддих присвячувала йому. Вона тільки посидить біля сина, тільки набереться від нього сили рухатись далі. Тільки перепочине трохи, послухає його голос… Скоро вечеря. Як же Іветта любила час вечері! Вони з Платоном сідали за стіл у вітальні. Вітальню наповнювали Ангелінина метушня, запахи. Вони каламутили простір — мертву стоячу воду, у повітрі з’являлися вихори й тіні, колихалися портьєри, навіть коштовна люстра починала блимати… Життя. Справжнє живе життя. Нянька шаруділа посудом, дзвеніла чашками, виставляла глибокі керамічні миски — печеня, салатик… У пласкому тарелі під кришкою — що?

— Так рибку засмажила, фосфор! А тут ще сир домашній, сметанка. Печива напекла, — не замовкала нянька.

Іветта завжди починала першою. Клала в тарілку ложку салату, усміхалася синові:

— Упевнена, Платоне… Зараз ти повідаєш мені щось нове й неймовірне.

Платон кивав, їв неспішно, так само неспішно приголомшував Іветту… От пишуть, озонові дірки згублять Землю… Україна підписала Віденську конвенцію 1985 року, Монреальский протокол 1989-го… Чому ж вона продає свої квоти на викиди іншим державам? Це ж те саме, що дарувати зброю вбивці. А сніг на вулицях посипають сіллю. Квіти зникнуть, дерева всихатимуть. А якщо співають «Несе Галя воду, коромисло гнеться. А за нею Йванко, як барвінок в’ється», то Галі краще того Іванка позбутися, бо не може вона сподіватися щирої любові, якщо хлопець спокійно спостерігає, як дівчина з тим коромислом пупа рве.