Мати все - Дашвар Люко - Страница 22

Та тут усе було інакше. Низька огорожа похилилася. Варто її лише добряче штовхонути — завалиться. Хвіртка — навстіж. Світло у вікні — тьмяне. Та головне — по захаращеному подвір’ю швендяли четверо малих, поганенько вдягнутих діточок. Двоє хлоп’ят-близнюків років семи борсались у сніговій кучугурі, кидали трісочками у хлопчика років п’яти, що поважно сидів на землі, не зважав на них і ліпив снігові кульки. А біля собачої будки присіло дівчатко не більш як трьох рочків, у самих лише колготках і тоненькій кофтинці, — скубало собі кудлате собача.

Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! — дорікнула собі. — І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…»

Не встигла підхопити сумку — двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами.

Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено:

— Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде…

Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча.

— Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш?

— Там… З міліції… — прошепотіло дівча.

Молодуха обернулася до Іветти.

— Так… Геть за хату! — крикнула.

Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти — їй?

З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою — бігом. «Дисципліна залізна», — вразилася Іветта.

Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі.

— Не маєте права! — кричала йдучи. — Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть…

Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, — додавала аргументів. — Може, така згодилася б?.. Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він — неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня — просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша — працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна».

Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе:

— Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете?

Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять. не більше, а лице набрякле. П’є, паскуда! Дитинку носить і однаково п’є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі — мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані — SOS!

«Я не помилилася, — подумала Іветта. — Тут живуть порок і розпуста».

— Так! Я не зрозуміла… — вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром.

Іветта прискіпливо глянула вагітній п’яничці в очі й упевнено сказала:

— Продайте мені вашу старшу дочку.

— На органи? — зацікавлено запитала вагітна.

Іветта приголомшено відсахнулася:

— Ми можемо поговорити в домі?

Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок».

Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів’ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала:

— Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб’ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені…

Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно…

— Бідно живете… — сказала якомога голосніше. — Чого вам не вистачає найбільше?

Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти.

— Грошей! Дуже важко! Дуже…

Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки.

— Нащо ж ви… знову?

— За кожну дитину грошики дають, а нам гроші потрібні…

— А ваш чоловік…

— Нема! Мати-одиначка! Усе на моїх плечах.

— А діти… Здорові?

— А що їм буде? Здорові…

— Яка несправедливість, — гірко прошепотіла Іветта.

— Що?.. — хазяйка всілася на стілець навпроти Іветти. Витягувала шию, напружено вдивлялася в обличчя несподіваної гості: підозріла тітка, їй-бо, невже насправді грошики має?

Іветта зітхнула, махнула рукою: не зважайте.

— Ви теє… справді купити можете чи пожартували? — запитала багатодітна мати.

Іветта кивнула, мовляв, не жартую. Очі в молодички загорілися, вона підхопилася зі стільця і випалила:

— Тища!

— Що?

— Тища баксів і по руках! — заторохтіла. — Беріть! Здорова дівка! Я її в п’ятнадцять років народила. Тверезою була — клянуся мамою. Ми з Ромчиком її в машині зробили. Ви не дивіться, що худа. Ви ж цих дівок знаєте. Шістнадцять років. На дієту сіла. Фігуру їй треба! Райка в мене дівка здорова. І серце в неї здорове. І нирки. І печінка, чи що вам там треба… Усі органи здорові! Будь-який можна того… Клянуся! У неї геть усе здорове, я її того… перевіряла нещодавно.

Іветта відчула: ще кілька слів, і вона не втримається. Простягне руки, зціпить їх на шиї брудної потвори й задушить, бо такій тварюці жити не можна. Дітей народжувати не можна.

— Вас… звати як? — процідила презирливо.

— Нінуха, — догідливо пробелькотіла молодичка.

— Так от, Ніно… — холодно говорила Іветта. — Сядьте і вислухайте. Я вам ще нічого конкретного не запропонувала, а ви вже зробили якісь дивні висновки. Мова не йде про органи чи інші кримінальні дії. Я хочу допомогти вашій доньці. Поселити в благополучному домі, дати гарну освіту… У майбутньому, можливо, вдало видати заміж…

Нінуха ошелешено почухала потилицю.

— Що за маячня? — пробурмотіла незадоволено. — На органи… Тут усе зрозуміло. А платити за те, щоб у гарному домі поселити… — Насупилася, із підозрою глянула на гостю. — Л… Ви сектантка! Тоді — дві тисячі!

Іветта презирливо посміхнулася.

— Коли мій чоловік помирав, я поклялася йому, що опікуватимусь долею дівчини з багатодітної сім’ї і зроблю її щасливою. Така версія вам подобається?

— А скільки за це можна взяти? — жадібно запитала істота.

— Двадцять тисяч доларів.

— Йєс! — закричала Нінуха.

— Є дві умови…

— Хоч двадцять дві!

І море по коліна. Підхопилася. До шафки кинулася, усе з неї повикидала. Витягла пляшку з чимось червоно-чорним:

— Як же?! Таке діло насухо не піде. Треба його…

— Чекайте. Ви ще не знаєте моїх умов, — Іветта рвучко відсунула пляшку, показала істоті на стілець.

— Та я на все згодна! А гроші… Коли?

— Так от слухайте або я зараз просто піду! — холодно наказала Іветта.

— Слухаю! — Обцілувала би.

— Перша умова. Ви забудете, що у вас була донька і ніколи не турбуватимете її. Друга. Ваша донька повинна поїхати зі мною добровільно. Без будь-якого примушування з вашого боку. Ну, звичайно, якщо вона мені підійде…

— А чого ж не підійде? — захвилювалася істота. — Райка у мене здорова, роботяща…

— Я дівчину скромну шукаю…

— А ми тут усі скромні! У нас навіть телевізора нема!

— Нервова система міцна?

— Що?

— Донька ваша спокійна чи не дуже?