Мати все - Дашвар Люко - Страница 24

— Нізащо! Сама погодиться! От побачите!

— Мені потрібна здорова і неушкоджена дівчина. Побачу на ній хоч один синець — ніяких грошей. А як малі будуть бігати голими по морозу… Теж ніяких грошей. Ви мене розумієте, Ніно?

— І оце все мені задарма робити? Задарма? Хоч завдаток який лишіть? А то якось не по-людськи.

Іветта дістала з гаманця двісті доларів. Нінуха вхопила гроші.

— Я їх помию! Усіх до одного. І Райку! — пообіцяла на радощах.

Юрко перестрів Іветту неподалік від Нінушиної хати. Біг, поспішав. Такі справи! Насилу знайшов на хутірці дядька з «жигулями»! Дотягли «шкоду» до дядькового двору, разом в автівці поколупалися, разом зрозуміли: не дадуть їй ладу, треба на СТО. А краще до траси якось доправити, зупинити вантажівку, причепитися до неї і волоком до Києва.

— Ви не хвилюйтеся, Іветто Андріївно! Я з дядьком домовився, щоби ви в нього переночували, а ранком він вас до електрички довезе, а там уже…

— Ні, Юрочко! — усміхнулася Іветта. — З вами поїду.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко! — здивувався таксист гарному настрою пасажирки. — Усю ніч змарнуємо.

— Прекрасна перспектива, — запевнила Іветта. — Ніколи І» житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо?

Додому шлях скоріший. Незчулися — уже на трасі. Дядька з «жигулем» щедро віддячили, радів-дивувався:

— От йо… Ще давайте до нас того… ламатися… Допоможемо.

Бусика зупинили. Причепили до нього «шкоду», поплазували на Київ.

Іветта куталася у шубку, усміхалася у світлу від снігу ніч. Доля веде. Доля. Якби не зламалися біля того хутірця, ніколи б не зустріла ідеальну кандидатуру на роль смиренної ляльки для сина.

— Іветто Андріївно… Вам не холодно? — запитав Юрко.

Іветта тільки головою хитнула — ні, нітрохи не змерзла, тепло. На душі тепло, а душа й тіло зігріває. Гарно. Так гарно.

— Ви би поспали… Нам ще — їхати і їхати…

— Дякую, Юрочко, — лагідно. — Навряд засну. Надто багато світлих емоцій цієї ночі.

Таксист зиркнув навкруги — імла. Украла чорноту у Всесвіту, тікала-лякалася, кинула поцуплене в ніч — пануй! Та й розляглася — всі під нею. Де пасажирка побачила світле? Не зрозуміти.

Іветта з непохитною радістю дивилася в дивну ніч і відчувала себе невід’ємною, логічною її часточкою. Спокій. Тиша і спокій. Хтось наважиться супротив? Непевні вогники фар зустрічних авто метушилися, кліпали, зникали без сліду. Дрібнота! Сніг до землі тулився, шукав захисту, білим змахував: пощадіть! Колотив барви, сірішав — миша… Спокій. Тиша і спокій. Один диригент. Один початок. Ніч. Двох не буде. Хто не повірить, подумає — наснилося…

«А дівчина точно не спить!» — подумки хижо посміхнулася Іветта.

Під важкою ватяною ковдрою — задуха. А ніс висунеш — мерзне. Рая міцніше обійняла маленьку сестричку: от же тепле. Скрутилося, сопе, пашіє від неї. Звикла з Раєю спати. Те ліжко одномісне всіх виколисало. Спочатку Миколка з Андрійком Раю тіснили-зігрівали, потім Едька-бешкетник. Тільки ходити почав, до Миколки з Андрійком на диван перекочував. Яся з’явилася і теж — старшій сестрі під бік. І нічого — безсоння нікого не мучило.

Рая глянула у вікно — а сьогодні не спиться. Ніч така ясна. Місяць круглий, наче хто його, як кульку, надув, повісив посеред святкових вогників-зірок світити на землю, щоб і сіра миша не заблукала. Ялинка зелена біля хати. Що ті вишні? Хіба вишню на Новий рік і Різдво паперовими сніжинками прикрасиш?

«…А в Києві ялинки теж прикрашають? — подумала — злякалася: — Тьху, дурне!» Нащо вона про ту дивну пані думає? Не поїде вона від мамки нікуди. Нащо їй їхати? Хіба вона ліжка інакшого не бачила чи дзеркала? А ті фотки пані, певно, з журналів повирізала. Вони з подружками, як малими були, так і робили. У Вітки цілий зошит і досі зірками заклеєний — і Біличка, і Кіркоров, і Пугачова, і Ані Лорак із Пономарьовим. Усі — красиві… А той хлопець, що пані його фото залишила… Красивіший!

Рая обережно відсунула малу Ясю, дістала з-під подушки фото Платона, повернула до місячного світла, і аж дух забило. Серденько тьохнуло — думки розлякало. На очі волога. Дивиться дівчинка, віри не йме: невже є такий справжній? Невже чекає, щоби вона приїхала?..

З кухні грюкіт — мамка очуняла. Півночі в генделику братів Сугоянів пиячила — значить, грошики завелися. Приповзла, на кухні присіла і захропла. За півгодини прокинеться, до ліжка посуне. Хоч би вже дошкреблася і заснула скоріш. Рая тоді — вужем до мамчиного пальта. Раз завелися грошики, треба хоч копійку поцупити. Однаково проп’є.

з кухні белькотіння:

— Ра… Бля… Райко!

Рая не відізвалася. План рятівних дій, відшліфований роками: фото за пазуху, на подушку впала, Ясю до себе притисла, із головою ватяною ковдрою накрилася, очі заплющила — спить. Міцно спить. Геть нічого не чує.

Іноді допомагало.

Задихалася під важкою ковдрою, тремтіла від страху, бо мула: мати йшла не до свого ліжка у малій кімнатці за кухнею.

— Райко… Та ти що — спиш?!

План рятівних дій… Рая закам’яніла під ковдрою. Не розплющувати очі! Не розплющувати. Піт гарячий — чи страх, ми задуха… Піт.

Нінуха вхопила за край ковдри, смикнула, і Раї враз стало холодно.

— Ану прокидайся, сучко мала! З тобою мати говоритиме! Ти зрозуміла?!

План рятівних дій… І на цей випадок є свій план рятівних дій. Рая розплющила очі, прошепотіла:

— Так, мамо.

— От! Я того… Тітка ця… Що сьогодні нам тут мозок компостувала. Не, ну капець! Краще би вона мене всиновила, старе хабоття. Правильно?

— Так, мамо.

— Що «так»?! Жлоби смердючі! Наживаються на нас! На нормальних, бля, трударях! Ти, Райко, запам’ятай. Не погодишся з нею їхати — загризу! Ти мене почула?

— Так, мамо.

— Що «так»?! А дякувати мамці? Мамка хіба погане порадить? Інші он… на органи дітей продають, а я тебе до багатих жлобів прилаштувала! Щоб у шоколаді… Ти зрозуміла?

— Так, мамо… Дякую.

Нінуха гикнула, уже була попленталася до свого ліжка, — сама спала, дітей під бік не клала, хіба що малознайомих чоловіків, кожен із яких — палке кохання до кінця… пляшки.

Зупинилася. Штовхонула доньку.

— Та дивись мені… Щоби не ляпнула, що я тебе того… підмовляла.

— Добре, мамо, — прошепотіла.

Зарилася лицем у подушку. Задихалася, ковтала сльози, наморочилося — не відверталася. Яся вві сні смикнулася, за подушку рученятами ухопилася, тож — довелося.

Рая відкинулася на спину, очі в стелю. Прислухалася — тихо. Заснула мамка.

— Рай… Ти поїдеш? — почула шепіт від дивана, де спали брати.

— Андрійко? Ану спи мені! — прошепотіла грізно.

Від дивана — схлипи тихі. Підвела голову, придивилася — стирчать три голови. Брудні майки на худих плечах у темряві біліють. Миколка з Андрюхою кривляться, роти затуляють. Едька вчепився в Миколкину руку, смикає, схлипує.

— Ви дурні! Дурні! Рая не поїде! Не поїде!

— Нікуди я не поїду. Спіть уже, — прошепотіла.

Брати попадали. Пошаруділи трохи й поснули. Рая обережно дістала з-під подушки фото незнайомого красивого хлопця, підставила під місячне світло. Закусила губку, щоб не розплакатися: невже такі десь і справді живуть?

Схаменулася. Заховала фото під подушку, усміхнулася сумно. Ніхто за нею не приїде, хоч подружка Вітка й довбе весь час, що на Новий рік дива просто під ногами валяються. А от вона завтра побіжить до Вітки й покаже їй фото… І скаже, що той хлопець у неї закохався без тями. Коли?.. А того… Їхав повз хутірець колись, зупинявся біля їхньої хати, і Рая йому адресу дала. Просто так. А він, бач, написав їй листа і фото вклав… Що пише? То секрет!

Тихо сповзла з ліжка. Годі мріяти. Треба по кишенях мамчиного пальта полазити. Мамка за день усього не пропиває. Може, і Раї щось перепаде…

Ліда тої ночі теж не спала.

Увечері, після прийому пацієнтів, зателефонувала няньці, дізналася несподівану новину.

— Матінка твоя поїхала ще зранку. Сказала, завтра надвечір повернеться. Отак, Лідусю. Дарма ми сподівалися, що кине цю справу грішну! Не кається! Далі шукає… І настрій уже надто бойовий. Щось надибала. А ще… — нянька поспішала вихлюпнути всі новини, та Ліда урвала: