Мати все - Дашвар Люко - Страница 34

Рая глянула в спину красивої пані. Мала б уже з ніг падати, а вона собі чимчикує до під’їзду. У руках пакети з Раїними обновками. Озирнулася.

— Швидше, Раєчко…

Рая ступила крок, безпорадно озирнулася — нікого. Була б мамка поряд… Дала б ногою під зад, Рая тоді б — вітром…

— Раєчко, будь ласка, двері притримай, бо в мене руки зайняті, — Іветта прорахувала все.

Дівчина заквапилася, ухопилася за важкі двері, розчинила навстіж — проходьте, проходьте. Посунула слідом. Одна сходинка, друга, третя… Серце, мізки — усе всередині, наче від щедрої зливи та в раптові приморозки, зійшло нервовим потом, вимокло і замерзло від жаху.

Так страшно Раї було тільки раз у житті. Сім років тому, в той день, коли їй виповнилося дев’ять, бабця померла і не стало до кого притулитися…

За рік до того, після хронічних мандрів у пошуках неймовірного кохання, Нінуха вирішила перепочити й потягла малу Раю у кримський степ, де у невеличкому селі жила її мама. Рая бабусю до того жодного разу не бачила, хоч і знала від мамки, що «баба страшна скнара, затюкана колгоспниця і ваашчє — дурепа повна». Точно, дурепа, бо так зраділа приїзду доньки-паливоди, такою любов’ю зігріла онуку, так вірила, що Ніна врешті заспокоїться, зосередиться на вихованні Раї, ніби геть не знала Нінуху чи думала, ніби доньку перевиховали у християнській місії. Та Нінуха й у кримському степу нарила собі велике татарське кохання на ім’я Ядгар. Тижнями не з’являлася в материній хаті. Рая раділа: ніхто не кричить, не б’ється, баба Галя смачним борщем годує, яєчню зі шкварками смажить і пиріжки з вишнями без кісточок пече. Баба пиріжки ліпить, а як на Раю гляне, так до серця все руку прикладає. І хто ж знав, що то «грудна жаба»? Рая і досі не знає, що таке грудна жаба. А за три місяці, коли Нінуха прибила бабу Галю з Раєю новиною, що тепер стане мусульманкою, вискочить за Ядгара, бо він порядний мужчина і батько її майбутньої дитини, до бабиної хати завітав той самий загадковий Ядгар і коротко пояснив, що ім’я в нього не просте. У перекладі з перської — «пам’ять».

— І тому оскільки я ще при пам’яті — і моє ім’я тому підтвердження, то одружитися з Ніною я не можу, — розмотував клубок власної логіки. — По-перше, перед кримськотатарським народом стоїть завдання поновити чисельність до рівня довоєнної, тому маю одружитися тільки з татаркою і мусульманкою, щоб народити багато хлопчиків і трохи дівчаток. По-друге, для виконання цієї історичної місії мене чекає Шайда, дівчина моя. А її ім’я в перекладі з перської означає «кохана», і то також правда. Тому, як порядиий мужчина, можу залишити сто гривень на аборт і підвезти мотоциклом до районної лікарні.

Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.

— Це я твоя шайда, брудна ти козлина!

— Ти не шайда, ти шльондра! — гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від’їхав на безпечну відстань.

А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми — й одного разу не встала. Саме на дев’ятий день народження онуки. Рая так ревла — усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір’ю. А де її шукати? Аж до автостанції в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла — уже в будці собачій. А будка на циганському подвір’ї, а де подвір’я те — чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.

Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п’яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі — денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.

Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу — ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і за півгодини від неї вже тхнуло, ні коли мамчині приятелі її за ноги хапали — Рая не відчувала такого моторошного, всеохопного страху, як за ті дві хвилини, що вона йшла до автобуса.

Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… — Роздивилася спасіння. — Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»

За спиною двері під’їзду — грюк!

Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.

— А це… Я кажу… Та хіба… — белькотіла безпорадно.

Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає.

Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася. Божою росою губи змочує. І зросту того — шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні — літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!

Іветта принюхалася. Брова — дугою.

— Що це за запах, Ангеліночко?

— «Шалімара»! — як згадала, так і сказала. — Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п’ять вмивалася — пахне! — Наважилася: — А це що за гостя з вами?

Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.

— Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.

— Добрий вечір, — прошепотіло дівча.

— Раєчка? — Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб’ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. — Проходь, проходь, Раєчко.

— А де Платон? — спитала Іветта.

— Спить.

Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.

— Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?

— Та хай… — перелякалося дівча.

— Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, — Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. — Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.

Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:

— Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.

— І я вітаю, — буркнула Ангеліна.

— Дякую… — прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…

Кругла, як гарбуз, рум’яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї — у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:

— Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?

— Дякую…

— Що «дякую»?

Рая знизала плечима:

— А що треба робити?

— Тобі? Нічого! Працюю тут я! Відпочивай уже! — Нянька намагалася говорити привітно, та всередині, певно, сидів чорт-гризло, сміявся-розсмикував незрозумілу образу, штовхав назовні.

— Добре, — так беззахисно і покірно погодилося дівча, що Ангеліні стало соромно. Чого визвірилася? Малій і так, певно, непереливки, ще й вона штрикає?!

Зітхнула — ой-йой… Залишила пакети з обновками біля дверей, повела дівчину по кімнаті.

— Оце Іветта Андріївна для тебе кімнату підготувала — усе нове, щоби ти не думала… Ліжко з ортопедичним матрацом, щоби спина не боліла ніколи. Бач, яке широке? Розкинешся… Покривальцем м’якесеньким укриєшся і дивитимешся телевізор. От уже гарно хтось придумав, щоби великі пласкі телевізори на стіни чіпляти. І дивитися зручно, і місця не займає. А як не захочеш телевізора, так музичний центр собі слухатимеш. У Платона тих дисків… А ця шафа — для твоїх речей. От і є куди обновки складати. І не думай, що шафа завелика. Іветта Андріївна й не такі шафи вміє нарядами забивати до краю. А цю штуковину з великим дзеркалом звуть туалетним столиком, хоч мені це слово геть не подобається. От унітаз точно — «туалетний стільчик». А це… Коли я була малою, так у нашому селі жінки на такі комодики з дзеркалами «трюмо» казали. І на диван оцей оксамитовий непрактичний полуторний, що він тут — «канапе», казали просто «диван». Бо канапе — це бутерброд. У кутку стіл із комп’ютером. Як не розберешся, Платосик усе чисто розкаже. Ох же він у нас розумний у цьому ділі.