Мати все - Дашвар Люко - Страница 37

Іветта повернула голову до настінного годинника. «Четверта», — констатувала безсторонньо. Насилу підвелася на дивані.

— Добрий день, — прошепотіла. — Справді, добрий.

Провела долонею по ще теплій шкірі дивана — здавалося, бездушна річ без залишку всмоктала її благосну радість. По венах — кров. Усього лише кров. Мізки вже перекроюють плани без роздратування від безпорадності. Ніякого роздратування. Час витрачено не дарма. Іветта Андріївна Вербицька взагалі дивилася на годинник у своєму кабінеті лише раз на день — коли покидала клініку. Ця звичка молодого хірурга Петра Вербицького свого часу полонила і підкорила її, тоді ще практикантку. Лікар Вербицький заходив до ординаторської, знімав із зап’ястка годинник і повертав його на місце лише тоді, коли вимушено повертався до буденного життя. «Якщо я вестиму лік часу, витраченому на хворих, я стану бухгалтером!» — цілком серйозно пояснював колегам. Юна практикантка з фанатичним завзяттям брала від перспективного хірурга все корисне для професії, а потім полонила і його самого.

— Чаю… Попийте хоч чаю, Іветто Андріївно, — до кабінету зазирнула Рита, побачила вже вдягнену лікарку.

Іветта погодилася непевним кивком. Узяла в одну руку чашку з чаєм, другою набрала номер мобільного.

— Ангеліна? Що там у нас?

— Усе по-вашому, — почула бурчання няньки. — Вони, мабуть, ваші думки читають. Сидять по кутках, як ті таргани перед газовою атакою.

Іветта здивовано вигнула брову.

— Що, і не їли?..

— І чи спали… — бовкнула нянька.

Ну ясна річ: Рая не заснула. Дивне нічне знайомство змінило плани, заштовхало до рожевої клітки, всадило на ліжко поряд із кумедним столиком на коліщатках. Вона так і не поїла перед раптовою втечею. Ну не напихатися ж ковбасою, коли душа ридає і рветься? Але тепер, коли та душа невідомо з якого дива сміялася і співала, дівчина сиділа біля бутербродів і булок із холодним чаєм і геть не чула смачного запаху їжі. Дивилася в одну точку — нічого не бачила. Стіни розступилися. Темна вітальня. Вона простягає руку і…

Рая поклала на коліна розгорнуту долоню. Опустила очі. Ось. Цю руку вона простягнула й відчула його тепло.

Здригнулася. Приклала долоню до грудей, ніби намагалася зрозуміти, що відчув хлопець. Задихнулася. Який же гарний… Підскочила так рвучко — столик ледь встояв. Полізла під простирадло. Ось! Тут фотографія Платона. Глянула тільки — очі в сльози. У цій кімнаті нестрашно. Нестрашно! Тут можна просидіти ціле життя, бо він… Він поряд, за стіною! Він так близько, що можна полоскотати його своєю думкою, а якщо дуже захотіти, то посеред ночі пробратися до його кімнати, щоб подивитися, як спить чи… поцілувати його руку.

До самого ранку знову і знову перебирала нічні події. «Що ж тепер буде? — тривожилася. — Хоч би пані не розсердилася та не передумала. Ще зашле мене назад до мамки… Хоч би не розсердилася! Усе робитиму! Усе! Тільки би не розсердилася!»

0 сьомій ранку, коли Іветта ще тільки віддавала няньці накази, Рая сховала Платонове фото, пішла до ванної кімнати. Пізніше ніколи не вставала, а ночі без сну при п’яній мамці — ще та новина.

— Десь тут є якесь біде… — бровки серйозно насупила.

Унітаз упізнала. Душова кабінка на їхній літній душ за хатою схожа. Те саме: місця сісти нема, вода зі шланга. Ванна така смішна, із підлокітниками, як у крісла. І ще унітаз із фонтанчиком. Хіба тут до туалету по двоє ходять? А де біде?

Та Бог із ним. До дзеркала перед умивальником стала. Ох, яка ж пані добра! Дозволила косу не різати. От і Платон уночі сказав, що коса… — нікуди від того Платона. Светрики в шафі перебрала, згадала, що хотіла Платонові в зеленому показатися. Рожеві портьєри відсунула, ранок запустила… А він стояв перед очима — уночі при місячному сяйві й шкіра його здавалася такою теплою, що хотілося торкнутися, щоб зігрітися. Поїсти наважилася, бо скрутило всередині — знову Платон. А що, як із рота тхнутиме — як тоді до Платона заговорити?

Зовсім заплуталася. Холодного чаю напилася, сіла перед столиком на ліжку й застигла. Такою її й застала Ангеліна, коли о десятій обережно зазирнула до кімнати, щоб перевірити Платонову ляльку. Після нічної пригоди милосердя до малої в няньчиному серці не залишилося. «Ох, ще ту болячку хазяйка привезла! — думала. — Якесь воно непевне…»

— Отакої! Та ти й не лягала? — здивувалася.

— Лягала, — прошепотіло дівча.

— Ой, дівко, не бреши, — роздратувалася нянька. — І ліжко не розібране, і сама онде не роздягалася. Як приїхала в цих джинсах і кофтині, так і досі в них.

— Лягала…

— Лягала вона… А чого тоді підхопилася?

— Звикла…

— Он воно як. А Іветта Андріївна наказала, щоби відпочила гарно, виспалася, бо ж сьогодні Новий рік, до ранку за вікнами феєрверки. Як на війні.

— Добре… — покірно.

Нянька до столика.

— І не їла?

Рая голову опустила: геть вона цій няньці не подобається. Ангеліна тарілками дзенькнула, на дівча зиркнула прискіпливо. Чого це мала надулася? Не до смаку чи просто соромиться? «Га що це я, їй-богу! — отямилася. — Чого ніс не у свої справи пхаю? Суд вершу, ніби я і є Господь. Не моє це діло — дівці докоряти! Мені — аби наїлася, напилася й у кімнаті сиділа, як І а колода, поки Іветта не повернеться».

— Зараз сніданок принесу, — якомога спокійніше.

— Можна, допоможу? — тихо спитала Рая. — Я вмію вареники ліпити. І борщ без м’яса варити, щоби був, як із м’ясом.

І на сповідь не ходи — одним словом з Ангеліни злобу вигнала. Борщ? Нянька затримала подих, щоб не розридатися перед дівчиною, брови звела — ох, мабуть, наїлося мале горя, аж поперек горлянки стоїть. Усміхнулася щиро. До Раї підсіла, обійняла.

— Бути того не може. Ану відкрий секрет, Раюшко. Це ж як такий борщ варити?

— Та просто. Треба буряк на олії підсмажити, потім цибульку і моркву. І один кубик курячого бульйону вкинути. А вже томат і капусту пізніше, коли картопля звариться, бо, коли вкинути томат разом із картоплею, вона твердою буде.

— І це хто ж тебе навчив такі борщі гарні варити?

— Бабця…

— Так у тебе бабця є? — цікавість під’юджувала Ангеліну, хоч Іветта категорично заборонила розпитувати дівчину про минуле.

— Померла…

— А мама?

— Мама є…

Добра?

Гак… — губку закусила.

Ангеліна відчувала — досить. Та не утрималася:

— І скільки ж рочків маєш?

— Шістнадцять…

— Шістнадцять? — не повірила. — Ох, Раюшко, дивись мені. Годуватиму — і не відмовляйся. Зараз сніданок принесу і не відчеплюся, поки чистих тарілок не побачу. — Підхопилася, попхала столик на коліщатках до дверей. Зупинилася. — А в Бога віриш?

— Не знаю… — прошепотіло дівча.

За десять хвилин перед Раєю стояв той самий столик, тільки тепер на ньому, крім гарячого чаю, рум’янилися млинці, стікав соком яловичий стейк і ніби й досі шкварчала яєчня. Нянька з показною суворістю наказала з’їсти все, пообіцяла обов’язково повернутися і перевірити, та, коли за хвилину зазирнула до рожевої кімнати, побачила порожні тарілки і дівча, що спало на самому краєчку широкого ліжка. Скрутилося незграбно, одну руку приклало до грудей, другою прикрило щось на простирадлі. Цікава нянька витягла шию й побачила Платонове фото під маленькою долонькою.

— Он воно що… — прошепотіла збентежено. — Спи… Джульєтта хутірська… Піду твого Ромео пігулкою травити…

…Платон сидів у кріслі біля вікна. Нянька підійшла, торкнулася його плеча.

— Не спиш, янголе? Зараз сніданок принесу. І пігулку матінка веліла дати…

— Добре…

— Усе тобі «добре». А таємницю від Ангеліни, знаю, маєш. Та і хай! Мені однаково. Аби мати не дізналася. Добре сховав?

— Добре.

— І де? — Підступна.

— У серці. — До няньки обернувся. — У серці чотири камери. Багато закутків. Ти знала?

— Та звідки мені знати? Це ти в нас усе знаєш…

Іветта повернулася додому близько шостої вечора. Ангеліна аж за серце схопилася, такий кепський вигляд у хазяйки. Пакети відібрала, Іветту під руку…