Мати все - Дашвар Люко - Страница 42

У вже теплому — клімат-контроль — салоні змерз Стас. Лють і розпач не відпускали — у скронях уже дірки пробили, дідько, і та училка темноволоса кривиться: «Капець…» Шльондра! Хочеш трахатися — облийся олією, якщо на кремах економиш, сухе дурне стерво! Хто тебе взагалі захотіти може? Треба було поцікавитися, хто її чоловік… Плюнути в харю. А ще вчителька. Чого вона дітей вчить? Училки — всі язикаті. Розпатякає… Обов’язково розпатякає, що Стас не зумів… Підлота! У таких честі нема. Їм до чужої честі — як до бруду на чужих черевиках. Розпатякає… Що того Києва? Десь обов’язково перетнуться. Ще Ліда взнає… Ліда? Ох Лідо… Убила!

Зиркнув скоса. «Ти ба! Сидить собі, ніби їй хто мільйон винен! Сумку з залишками коньяку й банками якимись до грудей притисла, губки докупки, очі крізь лобове скло. Що ти там побачила, сучко?! Кобеля?..»

«Стас п’яний… П’яний, — гойдалися Лідині думки. — Аперитив. Кампарі змішав з абсентом. За обідом горілка. Кепські справи! Можемо не доїхати. Однаково. Надто тепло. Задуха… Повітря скінчилося. Зате є коньяк. Із нотками… квітів і ванілі…»

Після двох годин мовчазного руху «тойота» й далі плазувала лісовим шляхом. Попереду — навіть спомину про цивілізацію.

Стас раптом натис на гальма. Вискочив з автівки. По капоту кулаками…

— Усе! — кричав у ліс. — Капець! Дістали! Не поїду! Не хочу! Все! Фініш! Аут! Крапка! Повний алєс капут, мать вашу!

Ліда відчинила дверцята. Випала в глибокий сніг.

— Я… За кермо можу… сісти…

— Ти?! Ти можеш! І сісти! І лягти під кого завгодно!

— Що ти кажеш?.. — сиділа в снігу.

— Шльондра!

— Ти сам…

— Я?! Я?!

— Стасе…

— Я ні з ким! Ти зрозуміла?! Ні з ким не трахався з цих тупих тварюк! Не віриш? — повернувся в бік, звідки їхали-трусилися. Махнув рукою. — Ану! Повернися до них! Запитай! А ти…

— Стасе…

— Шльондра! Ненавиджу!

— Ти сам привіз мене туди.

— А я випробував тебе! Ти зрозуміла, Лідо Вербицька?! Я випробував твою вірність, і ти…

Ліда задихнулася, поплазувала до Стаса.

— Я не хотіла, не хотіла туди їхати…

— Ти?! Ти не хотіла?! Та ти всю дорогу аж трусилася від хоті!

— Я боялася зіпсувати тобі свято. Я не хотіла…

— Хто не хоче, на тих жеребець не заскоче!

— Припини!

— Як лисий? Кльовий чувак? Щось новенького дізналася? Пози там, особливі пестощі. Ану, Лідо! Поділися з чоловіком!

— Я відбивалася, та він сильніший… Він зґвалтував мене! — накричала так відчайдушно, що сніг із гілок посипався.

— Брехня!

— Ні! Ні! — кричала і плакала. — А ти… Де був ти? Чому залишив двері номера відчиненими? Навіщо дозволив цьому огидному… огидному увійти? Спостерігав? Ти спостерігав?

— Так! — агресивно. — Я мав пересвідчитися, що ти…

— Чому ж ти не зупинив його? Чому?!

— Я намагався, але двері були замкнені…

— Тобто…

— Лисий зайшов і замкнув двері. Я не міг… — заплутався. Смикнувся — бреше! Підбіг до Ліди, ухопив за комірчик, смикнув до себе.

— Ти брешеш! Брешеш! Ті козли нікого силою не беруть. У них товариство добровільного збочення. Ти брешеш!

— Ні…

— І оргазму не було?

— Ні! — закричала і враз протверезіла. Оргазм був. Прекрасний і потужний, як цунамі, накрив — не втекти. І не забути. Зі Стасом такого — ніколи… За що? Як тепер із цим жити?.. А він… Він буде з нею жити?

Ухопила Стаса за руку.

— Тільки не покидай…

Стас відштовхнув її з такою силою, що Ліда знову впала у сніг. І так їй там добре, так затишно і безпечно, що аж сльози на очі. «Може, моє місце тут? Заспокоїтися вже. Господи, і забути про все навіки. Бо — скільки ще? Навіщо? Вже не можу. Хай буде тиша…»

І тихо. Так тихо, що Ліда перелякалася. Вишкреблася з кучугури. Навкруги. А Стас де? Порожня, як жінка після аборту, посеред лісового шляху скніла «тойота», блимала безпомічними фарами і в їхньому непевному світлі попереду ще бовваніла темна чоловіча постать. Стас пішки йшов геть.

Ліда — за кермо. За Стасом услід.

— Стасе… Зачекай!

За півгодини дурної забави Стас змерз, як цуцик. Ліда їхала слідом, кричала у відчинене вікно:

— Я благаю… Благаю тебе! їдьмо додому.

Стас зупинився так несподівано, що Ліда мало не втоптала його «тойотою» в сніг. Жахнулася. По гальмах. Вибігла з автівки, трусилася, тягла чоловіка з-під коліс.

— Ти живий? Стасику! Ти живий?!

Лютий, як смерть, Стас, вишкребся з-під автівки, мовчки сів за кермо. Ліда ледь устигла вскочити в салон — двері зачиняла вже на ходу. «Тойота» зірвалася з місця і полетіла. Певно, їй самій уже остогиділо бути єдиною ознакою цивілізації посеред німого засніженого лісу.

До міста дісталися за дві години до Нового року.

Зазвичай Зоряна від’їжджала до рідного Львова напередодні католицького Різдва й поверталася в перших числах січня, але цього року вона придбала у Києві невеличку однокімнатну квартиру на Оболоні й тільки-но встигла перекроїти простір за своїм світосприйняттям, тому на середину грудня лишилася без копійки і вирішила не їхати до рідні з порожніми руками. До того ж вона ніколи не зустрічала Новий рік на славетному київському Майдані, а це ще той досвід. Тож на тридцять перше грудня нові плани Зоряни були такими:

— Забігти до Ліди Вербицької, хоч пані Ліда й скасувала запрошення через хворобу. Привітати хвору колегу і затриматися в неї хвилин на п’ять — не більше.

— На дванадцяту добігти з Подолу до Майдану і там, у компанії тисяч незнайомих людей кричати: «З Новим роком! Ура-а!», лякатися гуркоту феєрверків і відчувати себе маленькою щасливою дитиною у вихорі загального щастя.

За годину до Нового року з тортом і шампанським збуджено-радісна Зоряна підбігала до дому Ліди Вербицької і тут, просто у дверях під’їзду, зіштовхнулася з молодим мужчиною настільки «хутряним» — і шапка, і дублянка, і рукавички, і унти — що не втрималася.

— З Новим роком! Ви, певно, із Полюсу…

— А ви, певно, та сама львівська гонорова красуня Зоряна… — скептично всміхнувся чоловік, відсунув шапку з очей. Очі сміялися.

Зоряна остовпіла:

— Чекайте. Звідки ви мене знаєте?

— Я вас не знаю, сонечку, але чую про вас уже місяців зо два. Мій турботливий товариш Стас Скакун дуже переймається моєю принциповою позицією вічного холостяка. Сам женився, дурник, тепер мріє, щоб я повторив його шлях, і все намагається знайомити мене з такими-от…

— А… То ви Олег!

— Бачу, вам теж про мене нашепотіли. Тоді… Ну… Вважатимемо, що познайомилися. Вражений! Ну, їй-богу, вражений. Бажаю щастя. А ви… До них? Вони ж скасували запрошення.

— Пані Ліда захворіла. Було б нечемно не привітати… Я лишень на хвилину. Мене вже чекають… В іншому місці.

— Добре вам. А я всі плани відклав, щоб оце до ранку сидіти в сімейному гніздечку Стаса і робити вигляд, що ви мені подобаєтеся до божевілля.

— Співчуваю… — Зоряна до дверей.

Олег ухопив її за руку.

— Чекайте. А пошиймо їх у дурні.

— Як?

— Вони ж упевнені, що ми не знайомі.

— Даруйте, але ми справді…

— І хто про це знає?

За півгодини до півночі Ліда горіла від високого градусу. А що — хіба маленька, щоб у тому готелі голою біля відчиненого вікна стояти? Лежала на дивані, очі в стелю. Проблеми десь позаду, на відстані метра, — щоб зглянутися на них, мусила б хоч озирнутися. Та сил не було.

Стас жінки не помічав. Сидів на килимі посеред вітальні, розклав перед собою банки й коробки, що їх Ліда до подорожі зібрала. Ікра, шоколад, в’ялена конина… Пив горілку з пляшки. Тупо дивився на веселі пики артистів у телевізорі. Скаженів: тем для розмови з дружиною безліч. А говорити… Говорити нема про що! «Дідько, — лютився подумки. — І це Новий рік?! Тільки б куранти не пропустити. Бажання загадаю. Щоб це стерво… Ця чемна падлюка здохла! Щоб більше ніколи… Ніколи я не чув її голосу, не бачив її обличчя, не торкався її волосся… Особливо волосся! Хай лежить і здихає! Не викличу “швидку”!..»

Не добажав Ліді всього злого — дзвінок у двері. Важко підвівся. «Ліда “швидку” викликала? Коли?» — не втямив, пішов відчиняти.