Мати все - Дашвар Люко - Страница 45

— Ви… Ти ж де так довго?.. Л тут… щури кота розірвали!

Він роззирнувся, побачив котячу щелепу, недбало віджбурнув, відкинув капюшон — молодий. А Ліді здавалося, немічне-старе. Усміхнувся скептично, звідкілясь два ящики руба — сідай! Із пакунка на саморобний столик — пляшку горілки, консерви, хліб… «Антисанітарія!» — констатувала професорська донька. Упала на ящик біля батареї, і тільки здивувалася, як ті ноги й досі тримали.

— Зараз вип’єш, язик розв’яжеться. — Уже наливав із пляшки, різав хліб.

— Навіщо?

— Я думав, тобі вуха потрібні. Виговоритися. Ні? — простягнув їй склянку з горілкою.

— Ні!

— Не бреши. У тебе очі неприкаяні. Пий!

Ліда випила, схлипнула:

— Нічого в мене не виходить. Нема куди подітися… Чоловік не простить — покине, мама — іншу… на моє місце! А воно — моє!

— Не біда. У тебе гроші є. Не пропадеш.

— Гроші? То пусте. У мене… У мене оргазм був! Вперше! Із геть чужим мужчиною…

— Гуляща?

— Ні. Чоловік… так хотів. Щоби я…

Чоловік розсміявся:

— Не все кажеш! Не від того неприкаяна…

Ліда завмерла, здивовано подивилася на нього:

— А ти… Як ти можеш жити, коли тебе всі покинули? Це ж — смерть…

— Я сам усіх покинув, — сказав. Знову налив. — Вони думають, що вигнали мене, а я сам їх покинув.

— Сам? — Ліда проковтнула горілку, розсміялася. — Яка несподівана перспектива! Сам! Ні! Не хочу! Я хочу, щоб вони любили мене. Розумієш? Тільки мене. Я заслужу…

— Це в наймах любов тре’ заслужити…

— Маячня! Ти просто не розумієш!

— Ти просто всього не кажеш!

— Та хто ти такий, щоб я тобі!.. Ти взагалі знаєш, хто я? Я — Лідія Вербицька! Справжня Вербицька!

Волоцюга примружив око, уважно глянув на професорську доньку.

— Що, серйозно? А схожа на сироту…

Стас очуняв першого січня о п’ятнадцятій нуль-нуль за київським часом. Розплющив очі й усвідомив — голову не підвести. Перевернувся на живіт. Потроху-потроху — до дивана. Усівся. «Білочка» не била, та і ясних думок теж не було. Не розгубився: хіба вперше?! Довірився інтуїції й досвіду — чарка горілки. огірок. Двадцять хвилин — і хоч на Олімпійські ігри. У голові прояснилося так безжально, що Стас навіть пошкодував. Краще б голова й далі боліла! Не згадувати б. Готель у лісі, свінґери, гола училка з сухою шкірою.

— Були б у мене діти, я б їх до школи не віддав, — пробурмотів недобре.

Озирнувся — а дружина де? Тихо. На килимі пігулки різнокольорові — не менше з півсотні. А-а-а… Схаменулася, стерво! Жити не хочеш? А й добре. Не живи. Стас учора опівночі під куранти загадав: подохне — він поплаче, не подохне… Що?! Не встиг. Куранти стихли.

Стас налив собі ще, усівся на килимі серед пігулок, мізки врешті почали аналізувати події й пропонувати перспективи. Перше — прибрати пігулки, бо якщо Ліда справді вирішила сказати світові «покидаю тебе назавжди», навряд їй дістане розуму зробити це… природно. Обов’язково утне щось екзотичне, менти з питаннями набіжать, а пігулки на килимі — ну просто факти про наміри. Чи хай валяються? Як факти про наміри? А що, коли вона повісилася чи втопилася? Тоді до чого тут пігулки? Зібрати! Друге — алібі. Про всяк випадок зателефонувати Олегові й покликати на преферанс. Третє… Дідько, та де вона?

О четвертій Стаса більше хвилювало, де Ліда, а не що з нею. Олег приїхати відмовився, тільки пробурмотів, котяра, що життя прекрасне.

О п’ятій Стас уже не бажав Ліді смерті. Хай би знайшлася.

О шостій вечора наступив на горло власній пихатості й зателефонував Ліді. Мобільний не відповідав.

— У метро, — видав найбанальнішу з версій. І вже під рейками її бачить.

О сьомій вечора Стас устиг поговорити з Ангеліною, Зоряною і черговим лікарем клініки, де працювала дружина. Крім няньки, яка бачила Ліду вранці вкрай знервованою, ніхто нічого не знав.

— Та живи, живи, збоченко, — рипів зубами. — Тільки вже повернися, щоб я переконався: жива і здорова!

О восьмій вечора Стас став перед дзеркалом і насмілився сказати собі правду:

— Дідько! Я сам у всьому винен! Якого біса я повіз її на те збіговисько? Чому залишив саму в номері? Сам віддав лисому козлу. Блін! Я — покидьок. Якщо вона повернеться, то ніколи не простить, а я… А що, до речі, мені тепер робити?!

Пішов по вітальні: гарна квартира.

— Не хочу без неї! — пробурмотів. Замовк. Уточнив сам для себе: — Без… Ліди.

О дев’ятій Стас вирішив почекати до десятої й телефонувати в міліцію.

О десятій скінчилися цигарки, тож довелося бігти до найближчого кіоску.

Коли Стас повернувся додому, на дивані у вітальні сиділа Ліда. У шубі й чобітках. Дивилася на пігулки, що й досі валялися на килимі, тихо плакала.

Стас жбурнув цигарки і закричав:

— Де тебе носило, чудовисько?!

Вона звела на нього мокрі очі:

— Ти не пішов?

Стас розгубився. Ляпас!

— Я… саме розмірковую… над цим! — процідив згорда.

— Добре, — прошепотіла покірно замість того, щоб обхопити його і благати: «Не покидай!»

Рая просиділа в рожевій кімнаті до вечора і, хоч можна було увімкнути телевізор, роздивлятися наряди чи зиркати у вікно. Усе сиділа на ліжку і з острахом дивилася на двері. Один ненависний Лідин погляд, одне запитання «ти звідки?!» загнали її сюди, мов батогом. Вийти страшилася. Цікавість брала гору. А де Платон? Що він робить? Піти б, подивитися, та хіба сміливості стане? Може, та сестра його й досі тут вештається. Ото ще циганка клята!

Кілька разів зазирала Ангеліна. То сніданок прикотила на столику з коліщатками, то питала, що на обід приготувати, а коли вже надвечір утретє зайшла до рожевої кімнати, дівча не втрималося.

— Дозвольте, на кухні вам допоможу чи там приберу…

— Та відпочивай.

— Можна я з вами?

Нянька недовго пручалася, і під захистом її круглого тіла Рая наважилася вийти з рожевої кімнати, роззирнулася, зітхнула з полегшенням — не видно циганки. Хай би й зовсім згинула.

— А де… усі? — спитала.

— Скоро вечеря, усі зберуться, — загадково відповіла нянька.

Зібралися не всі. Рая сиділа за столом збоку від красивої пані, мляво жувала, певно, смачний салат, а на язиці — сто питань. А де Платон? Чому не вийшов? Може, із сестрою поговорив і тепер бачити її не хоче? Страшно. Хай би що завгодно, тільки не це.

Іветта скоса поглядала на ляльку, без слів читала гарячкові питання в її очах. Першою закінчила вечерю, пересіла на свій трон, покликала дівчину сісти поруч.

— Він так страждає.. — сказала без краплі фальшу. Рая мало не розридалася. «Чудово!» — констатувала Іветта. Зітхнула: — Отакий він у нас… Чисте серце. Брехати не вміє. Що думає, те й каже. Він полюбив тебе, Раєчко. Неймовірно! Я знаю свого сина — це назавжди. Він… Він тепер не знає, що з цим робити. Замкнувся в кімнаті, нікого не хоче бачити… Бідолашний хлопчик!

Іветта замовкла, театрально приклала пальчики до скронь — слово ляльці. Зараз вона зізнається, що без Платона їй не жити, й тоді… Рая опустила очі й сказала зовсім не те, чого чекала від неї красива пані:

— Мені поїхати?

— Поїхати? — вибухнула Іветта. — Тоді ти остаточно розіб’єш його серце. Ти… Ти хочеш розбити його серце?

— Ні…

— Слава Богу. Я знала! Я відчувала: ти милосердна й добра дівчинка. Ти — янгол. Ти… Тільки ти, Раєчко, зможеш зробити Платона щасливим.

Рая знітилася, збентежено подивилася на красиву пані.

— Хіба я йому пара?

— Ти — надзвичайна! Ти чудесна дівчинка! Красуня, — Іветта вже заспокоїлася. — Кохання — диво. Я ніколи не благатиму тебе полюбити Платона. Ти — вільна. Ти просто член нашої родини, і всі тут люблять тебе, але… Але якщо раптом у твоєму серці розквітне любов до мого сина, то знай… Я благословлю це кохання і радітиму, що у мого сина така красива, така милосердна й така сердечна…. дружина.

Рая не вірила. Дивилася на красиву пані й геть не розуміла її. Сльози підступали. Крикнути би: «Ох, ви мене обманюєте! Хіба я така вже чудесна, щоби ваш син за мною так страждав?!» І довіритися нема кому. Була би Вітка поруч… Про рідний дім згадала. Про малих.