Мати все - Дашвар Люко - Страница 62

Стас тільки прокинувся. Побачив на порозі вдягнену, тремтячу дружину. Здивувався.

— Лідо, а де ти була?

— У церкві, — не збрехала.

— У якій? — не повірив.

— В Іллінській.

— І нащо так рано? Що там?

— Серце повело. Свічку запалила. Богу молилася. За нас. За мене і тебе. Щоб ми ніколи не розлучалися, щоб ти ніколи не розлюбив мене, не покинув… — я намагаюся забути все те, а ти знову, — роздратувався Стас.

— Ні, любий. Ні! Я не згадуватиму. Ніколи. Насправді… Я люблю геть усе, що любиш ти. І порно!

— Справді?

— Ти мене хочеш?

— Чекай! Тільки диск знайду!

Секс замість ранкової кави, документи — у кейс. Стас вискочив із дому голодним і веселим. Ліда застигла біля вікна, дивилася, як чоловік біжить до «тойоти»… «Мамин подарунок!» — згадала і навіть перелякалася, ніби мова йшла не про «тойоту». Про Стаса. Озирнулася. Квартира, меблі, посуд, килими, навіть копійчана вазочка для пролісків — усе мамині дарунки.

— Ох, обплела… — прошепотіла недобре, заходилася прибирати з таким завзяттям, ніби від того Іветтиних подарунків поменшав.

За годину кинула, упала на диван посеред гармидеру і врешті заплакала.

— Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх! — ридма. — За що? За що?!.

Ще за годину відшукала пляшку звичайної горілки — наливала у чайну чашку, пила-не п’яніла, поки не спорожнила, а потім скрутилася на дивані і завмерла.

Так і просиділа до сутінків. Горіла. Хижо посміхалася. Мама подзвонить. Обов’язково подзвонить, бо сьогодні по обіді вона наказала Ліді бути у неї в лікарні і доповісти про аборт, а Ліда не прийшла. О! Мама такого не вибачає. Вона подзвонить, і от тоді Ліда скаже їй усе, що думає. Що мама — гадюка! Хитра, мудра змія, що вислизне з найміцніших обіймів, аби тільки все на її вийшло. Що вона подарувала Ліді все, крім одного — своєї любові, і цього не можна простити, нізащо! Якби тато був живий, Ліда помчала б до тата і сказала б йому… Сказала, що Платон — не Вербицький! Байстрюк! А мама… Мама — хвойда! Хай би гнав їх геть!

— Вона подзвонить… — прошепотіла з люттю, глянула у вікно. Сутеніло. Телефон мовчав.

На десяту вечора у квартирі Ліди Вербицької пролунав тільки один дзвінок. Стас роздратовано повідомив, що прийшла фура з мийними засобами і він контролюватиме розвантаження до останнього.

— Не чекай мене, Лідо. Лягай, — крикнув у слухавку. — Усе! Я побіг…

Об одинадцятій вечора Ліда Вербицька вхопила старе групове фото лікарів двадцятип’ятирічної давнини і пішла до материної квартири.

Двері відчинила бліда як смерть Іветта, і тільки це було такою надзвичайною подією, що Ліда перелякалася до сирітської всцячки і раптом подумала, що дурна Ангеліна розповіла Іветті про їхню ранкову розмову в храмі Божому, а Іветта няньку просто вбила. Ухопила важку сковорідку, гепнула по маківці, і — кінець.

— Мамо… — прошепотіла глухо. — А де Ангеліна?..

Іветта дивилася крізь Ліду скляними холодними очима.

— Мамо…

— Тільки ти всьому виною, — раптом мовила Іветта з такою гострою ненавистю, що і скальпель позаздрив би. — Ти мала давно організувати аборт, а ти… Не хочу тебе бачити… Лідочко.

Не хоче? І всі роки сирітські назовні.

— Не хочеш? — закричала Ліда відчайдушно. Вихопила з кишені стару світлину, кинула в лице Іветті. — Це я тебе не хочу бачити! Ніколи! Чуєш? Ти… Ти сука!

І геть. Сходами, сходами… Біжить, спотикається. Дайте повітря!

Надвір. А надворі ж гидота. Мокрий сніг надвечір підмерз, холод до кісток тулиться, поодинокі перехожі в тепло спішать. Ліда вискочила з під’їзду й остовпіла — біля дерева трусилася від сліз Ангеліна.

— Що, нянько! — вигукнула Ліда люто. — Брехня й кроку ступити не дає?!

Ангеліна затрусилася ще більше.

— Лідусю… Біда! Райка з Платоном втекли.

— Що?! Як утекли?..

— А все ти, Лідусю. Усе ти! — заплакала нянька. — Погано тобі жилося! Припекло тобі оце сьогодні сповідь мені влаштовувати! Вони й дременули. Де їх тепер шукати? Платосик же, мабуть, босий, бідаха! Цілий вечір Подолом шастаю, все гукаю. Мати всю міліцію на ноги поставила. Господи, святий

і безгрішний! Допоможи рабі своїй Іветті синочка знайти. Та напоум, Господи, ту Райку божевільну, що за собою його потягла. Це вона, зараза, учудила! Вона! А й подумала би… Хіба вона тим дитя своє врятує? Хіба по ній та ноша. Господи?

Ліда розреготалася так недобре, що нянька й про Бога забула.

— Ти чого, Лідусю?

Ліда нахилилася до землі, взяла грудку льоду. Приклала до щоки.

— Ох хутірська… — прошепотіла. — А ти не вибираєш… Усе своє забираєш…

Побрьохала геть.

— І куди ти, Лідусю? — кричала їй услід Ангеліна. — Хіба не допоможеш Платосика шукати?

— Самі шукайте, — процідила. — Хто він мені такий?..

Розділ 9

Маршрути є! Розпач веде. На плечі всівся, підганяє сироту! Батько помер, мама… Та, що народила, — проклята будь! Кинула. За гроші віддала. Та, що виховала, — проклята будь! За страх. Нагородила ним від початку, суворо контролювала його рівень у Лідиному серці з дня у день, як рівень цукру в крові діабетика. Тоха… Ох же Ліда з ним навошкалася, щоб мамі догодити! Хутірська… Ліда думала — вони схожі. А ні! Тій малій страх очі не заплював. Усе бачила, по-своєму вирішила: своє з собою і гайда! Не купилася! А Ліді тепер куди?! Вона ж… Вербицька. Єдина з усіх справжня Вербицька! Хай навкруги все куплене — прізвища не віддасть! Стас і не ображається, що вона не Скакун. Стас… А чому він не ображається? Мама і його…

Аж заклякла посеред вулиці. Похапцем відшукала мобільний.

— Зоряно, — прошепотіла у трубку. — Можна я в тебе трохи поживу?

— Так, пані Лідо, — сказала Зоряна. — Моя квартира порожня. Ми в Олеговій поки…

— Я їду.

— Куди? — здивувалася Зоряна.

— До тебе. Зоряно. По ключі.

— То ви хочете просто зараз, пані Лідо? Вже ніч надворі. Хіба до ранку…

…На другу годину ночі Ліда Вербицька пріла в шубі у своїх апартаментах. В одній руці ключі від Зоряниної квартири, другою вчепилася в ручку невеличкої валізи на коліщатках.

Утомлений, знервований Стас повернувся о пів на четверту. Надихався тих хімікалій на складах, аж у голові наморочилося, нарахувався тих коробок, налаявся з вантажниками, — йому би поспати. Не до концертів. Та, мабуть, картинка була настільки кумедною — Ліда у шубі на дивані, поряд валіза, — що Стас і про втому забув. Розреготався, як навіжений:

— Дуню, ви куди? У Європу?

Ліда стиснула долоньки, спитала глухо:

— Стасику… Скільки конкретно грошей мама заплатила тобі за те, щоби ти…

Лясь! У Дезінфікатора щока почервоніла.

— Лідо… Кому ти віриш?.. Твоя мати…

Ліда незграбно підвелася, смикнула до себе валізу:

— Стасику. Я йду від тебе…

Насупилася, смикнула головою — не те. Волоцюжку згадала. Усміхнулася ошелешеному Дезінфікатору.

— Стасику… Я сама покидаю тебе…

Він не встиг крикнути: «Ну ти дурна!» або ще щось недоречне і зайве. Розгублено дивився їй услід, а коли двері за Лідою грюкнули, упав на диван, безпорадно скреготнув зубами:

— Блін! Хіба не сука?!

Менш ніж за добу складно перетравити приголомшливі одкровення, що перевертають життя з ніг на голову і вимагають, щоб та голова терміново заклала нові основи подальшого життя. Ліда вискочила на вулицю, хоч збиралася при Стасові демонстративно зухвало викликати таксі й тільки після цього грюкнути дверима.

— Ай нічого… — шепотіла збуджено. — Із мобільного викличу!

Мобільний жалібно блимав зеленим — батарея розрядилася. Ліда вхопила валізу, потягла в бік Контрактової. Жваве місце. І вночі таксі юрмляться. У провулку зупинилася перепочити, бо не йшла — ковзала на тих підборах, побачила чорний целофановий мішок при стіні. Марк? Підійшла ближче і тільки тепер побачила: мішок порожній, з одного кута цеглиною до землі притиснутий.

Ліда міцніше перехопила валізу, побрьохала в бік Межигірської. До порожнього будинку, де Марк, щури і батарея. А коти помирають. Хай він її вислухає! Хоча б і за гроші! Їй треба… Треба виплакатися.