Мати все - Дашвар Люко - Страница 65

— Дякую, Стасе… — Іветта шепотіла рівнесенько. На одній глухій, безпорадній, моторошній ноті.

«Ні, Лідо! Хоч казися, а я тобі сьогодні все скажу!» — подумки вибухнув Стас, пішов до дверей.

Нянька бігла слідом.

— Стасику! Ти скажи… А ввечері заскочиш? Треба ж її до ліжка перетягнути. Та й того… туалет там, умитися… А може, мені якусь помічницю собі найняти? Так Іветта не схоче чужих у хаті.

— Заскочу… — ховаючи розпач, процідив Дезінфікатор.

Ліда Вербицька все думала, думала. І все про себе, А вона — хто? Яка насправді? Що їй можна, а чого ні? Орієнтирів не було. Доля розмела. Тато… Тільки тато. У неї був справжній тато. І для початку нового життя Ліді Вербицькій цього видалося цілком достатньо. Та думки про сиротинець, Іветту, Платона і Раю, няньку, Стаса не покидали, заважали, роздирали серце сумнівами і врешті-решт Ліда вирішила: хай собі крутяться, раз від них — нікуди. Вона з цим упорається, бо вона — Вербицька. Остання справжня Вербицька, а Вербицькі — лікарі від Бога. Упала в роботу — й маківки не видно.

Надвечір, коли прийом пацієнтів закінчувався і в клініці залишався тільки сторож Василь Іванович — жвавий дідуган із міліцейським минулим, лікар Вербицька виходила останньою. Пішки йшла до винайнятої квартири біля метро «Арсенальна». Якщо навпростець, так із півгодини ходу, та Ліда робила гак і спочатку йшла на «своє місце»: повертала до Лаври, ішла повз лаврський мур, зводила очі до золотих маківок, доходила до мистецької галереї і повертала праворуч, на вузьку, непримітну доріжку. Устелена старовинною бруківкою, захована у деревах, вона стриміла вгору, до невеличкого майданчика, звідки видно не тільки весь лівий берег Києва, а й синьо-зелений безкрай за ним. Майданчик обривався кручею. Падав до Дніпра. Здавалося, стоїш на затишній і аж ніяк не пафосній вершині світу. А якщо ще Бога шукаєш, то варто лише озирнутися праворуч — і золоті лаврські маківки, що до них треба знизу вгору линути, тут на рівні очей, поруч. Варто лише простягнути руку…

Ліда ставала на край. Під ногами обсипалися камінці, торохтіли вниз, та вона не помічала: все про своє… «Ніколи не прощу тих, хто купував і продавав моє серце! Я покинула їх! І — живу… І так, мабуть, живу не лише я. Більше нікому не пропонуватиму своє серце. Воно — моє. А для спілкування досить і банальної логіки. От… Платон… Утік? Значить, йому так краще. І крапка. Мама?.. Тобто — мама, Іветта. Вона заслужила, щоб ми всі її покинули. І крапка. Стас. Стасик… Як же я скучила… Ні! Він найманий! Я забуду його. Ще день-два, і точно забуду. Що на них озиратися? Досить того, що вони досі в моїй голові! А цікаво… Вони згадують мене? Дратуються, переживають чи, може, злі, як дияволи, бо ж не гадали, що я зможу… покинути їх!»

Того травневого вечора Ліда вийшла на поріг клініки пізніше, ніж завжди. Сигналізація ніяк не вмикалася — і вони з Василем Івановичем чекали, поки працівники охоронної фірми налагодять її. Коли врешті впоралися, на вулиці засвітилися ліхтарі. «І нічого… — усміхнулася Ліда подумки. — Однаково піду на своє місце. На лівому березі — вогнів… Дух перехопить!»

Василь Іванович вийшов разом із Лідою.

— Шановна пані лікар, може вам таксі викликати? — любив дідуган естетику.

— Дякую, Василю Івановичу. Не треба. Пройдуся…

Ступила крок-другий і завмерла — метрів за п’ять від порога стояв Стас.

Василь Іванович хоч і зметикував, що пані лікар якогось біса перелякалася молодика з дивною борідкою, та зважитися на такий-сякий мужній вчинок не встиг.

Стас раптом зірвався з місця і зупинився навпроти Ліди так рвучко, що сторожу аж виск гальм почувся. Ліда зосередилася: сто разів промовляла-повторювала слова, що скаже Стасові, якщо несподівано зустріне його десь, — розгорнула плечі, згорда поглянула на чоловіка і рівно так, на одній ноті, аж надто ввічливо сказала:

— Стасе, хочу нагадати тобі, що я… — далі мало прозвучати «…покинула тебе назавжди. Тож, дуже прошу, не витрачай даремно часу і дай мені…» — Та закінчити не встигла. Стас розмахнувся та я-а-ак лясне важкою долонею Ліду по щоці. Дзизь! Василь Іванович мало не зомлів. А він, сердешний, радів, що роботу спокійну знайшов. Очі вирячив: що?

Стас мовчав. Ляснув Ліду по щоці — і ні гу-гу. Очі скажені, губи тремтять — хочуть, щось сказати. Ой хочуть!

Ліда зойкнула якось дивно, із запізненням, ніби щока тільки згодом запекла. Безпорадно притисла долоню до щоки і враз стала колишньою Лідою Вербицькою.

— Платон?.. — прошепотіла.

— Мама… — процідив Стас. Розвернувся, пішов геть. За мить зник серед дерев.

Ліда схлипнула:

— Мама!

Зірвалася з місця. Аж загуло… Василь Іванович ошелешено подивився лікарці вслід, почухав маківку і вже хотів був замкнутися зсередини в клініці, аж раптом побачив вогник серед дерев. Роздратувався, поплентався на розвідку. На лавці сидів Стас. Курив, орав очима землю. Сторож обережно присів поруч, скоса зиркнув на дивного чоловіка.

— Дай закурити, — сказав ні сіло ні впало.

Стас мовчки простягнув дідугану пачку, обмацав підборіддя, тоскно запитав:

— Батя, ти чим голишся?

— Та цим… «Жилетом»… Із собою тягаю, щоби на службі… по формі…

Стас підвівся, викинув цигарку.

— Ходімо! Даси свій «жилет»…

Того вечора Станіслав Скакун без жалю знищив свою стильну борідку.

Банальна логіка відвідала професорську доньку ближче до ранку, коли вона врешті вмовила Іветту прийняти душ і трохи перепочити у ліжку. До того — тільки серце рвала.

Влетіла до вітальні, побачила кам’яну Іветту в кріслі біля вікна та й сама закам’яніла. «Мамо… Матусю дорогенька. Чи ти?..» Не Іветта сидить — горе. Очі тьмяні, щоки ввалилися, вуста тонкі — ниткою, руки… Де грація, витонченість жестів? Німа, горем закута… Спина, шия — здалися. Не тримають голову. Зігнулася, ніби за ту шию Платон учепився і висить.

— Мамо… — І кроку не ступити.

Іветта ледь помітно здригнулася, Ліда зірвалася, упала матері в ноги, обхопила їх обома руками.

— Матусю… Я тут. Я поряд. Я ніколи тебе не покину. Матусю…

— Лідочка? — шелестом.

— Матусю… Сонце моє! Я люблю тебе! Я… Рідна! Тобі треба перепочити…

— Тут перепочину, — повернула голову до вікна і знову закам’яніла.

Ліда боялася кричати і плакати, хоч душа кричала і плакала. Притулилася до Іветтиних колін, здригалася від німих ридань і тільки коли помітила, як здригаються Іветтині коліна, відсторонилася винувато. «Прости, мамо». Сиділа на килимі біля крісла-трону, дивилася на Іветтині босі ноги з довгими, як у небіжчиці, нігтями.

— Ангеліночко, — прошепотіла раптом жорстко. — Води зігрій. Миску неси. Манікюрний набір… Та не барися.

— Ой, святі-грішні, біжу, — забубоніла нянька, засовала вітальнею. — Ти надовго, Лідусю?

— Назавжди…

Під ранок разом з Ангеліною дотягла Іветту до ліжка у спальні, і, коли нещасна забулася непевним тривожним сном, Ліда врешті отямилася, та не звалилася, напосіла на няньку: розказуй!

Нянька плакала, божилася — нема життя! Як Платосик не знайдеться — пропаде Іветта. Тане, бідна, і плеча не підставити. Руїни. А все та Райка, хай би її чорти!.. Вона, лукава, привчила Платосика пігулки у глиняного бичка ховати. Стасик його під ліжком знайшов. І де вони того бичка ховали? Сам Бог знає, бо на Ангеліні гріха нема! Щодня під ліжком підлогу мила, а бичка не бачила. О-ой, добив той бичок Іветту. Як гепнула об підлогу, так із того бичка пігулки й посипалися. Це ж що виходить? І без ліків міг? І брехали ж! Обоє брехали з дня у день, що Платон пігулки ковтає. Оце Іветту й добило. Не треба було нам тієї Райки в дім! Вона все заколотила! Дитинку їй, бач, урятувати треба…

— Мама не хотіла своїми руками вбивати те дитя, — прошепотіла Ліда, вразилася: істина.

— Ой, святі-грішні! Все вона тобі «мама», — бовкнула нянька.

— Я — Вербицька. Мій обов’язок…

— То тебе обов’язок до нас привів, Лідусю? Не серце?..

— Не колупайся в моєму серці, Ангеліночко, — наказала. — Бо вижену.