Мати все - Дашвар Люко - Страница 72

Повернулася до вітальні і, перш ніж сісти в широке Іветтине крісло-трон, прочинила двері братової кімнати. Сіла в крісло, поклала перед собою на стіл скальпель, подивилася у Платонову печеру. Крізь невелику шпарину видно тільки крісло, приставлене до вікна, із якого у дитинстві вони з Платоном любили дивитися на хмари.

— Здається… я не хочу жити, — процокотіла зубами чи то від холоду чи то від страху і врешті вирішила не стримувати дикого відчайдушного крику, який усі ці дні рвався з грудей. Застогнала, роззявила рота — повні груди повітря набирала, щоб уже не видихнути його, вирвати з криком.

Від дверей почулися кроки. Ліда завмерла, метушливо озирнулася.

— Стас?..

На порозі вітальні стояв Стас. Утомлений, засмаглий, наче з островів, зі звичайною тижневою щетиною став таким красивим, мужнім і романтичним, що Ліда знову захотіла жити. І враз зігрілася від самого його погляду.

«Стасе… Стасику єдиний. Господи. І кому там за ким бігти… Яка різниця? Повернувся». Повернувся до неї.

— Люблю тебе, — прошепотіла. — Я дуже люблю тебе, Стасе! Над усе!

Він усміхнувся — печалі в прах! — сказав:

— Я теж люблю тебе, Лідо Вербицька. Ти вже не покидай мене.

— Прости! Прости мене! То все мама… Мамина смерть, — Ліда підхопилася з крісла, побігла до чоловіка. — Любий мій. Єдиний. Господи, як же скучила за тобою. Як же я тут без тебе…

І не договорила, припала до нього вустами. Він сміявся, обнімав Ліду, цілував, а потім відсторонив обережно.

— Та зачекай! Зачекай, сонечку… Я не сам…

— Не сам?

Стас кивнув. Пішов у передпокій і за мить повернувся з плетеним кошиком, із яким зазвичай ходять по гриби, а на Великдень до церкви паски несуть. Пройшов із ним до вітальні, поставив просто на стіл, підняв край білого покривальця й усміхнувся:

— Дивись… Це ти… Тільки зовсім крихітна…

Ліда розгубилася. Ліда геть нічого не розуміла. Обережно наблизилася, зазирнула… У кошику солодко спало немовлятко, і — побий грім! — воно було настільки схожим на тата, на саму Ліду, що це здавалося гидким, недоречним жартом. Та що ж це?!

Стас не помітив, як потемніли Лідині очі. Обійняв.

— Ще одна Вербицька, — мовив сумно. — Як назвемо?

— Що це? — прошепотіла вражено.

— Не знаю, із чого й почати… Платона знайшов. Знаю тепер, де він. Навідаємося… Дім будує. Рая його… померла. Народжувала цю крихітку і померла…

— Померла? — відлунням гірким. Наче орієнтир утратила. — Як же так? Чому?

— Пологи передчасні…

— Це не привід. Стегна… Мабуть, стегна завузькі…

— Платон нам донечку віддав…

— Нам?

— Так. Чекав. Сказав: «Я знав, що ти приїдеш, Стасе»… Він… не повернеться, Лідо.

— Чудово!

— Що? — Стас здивовано глянув на Ліду, та вона вже вивільнилася з його обіймів, збуджено ходила навколо стола, гнівно зиркала в кошик.

«Вербицька? Ще одна Вербицька? Яка маячня! Я — Вербицька! Єдина, остання справжня Вербицька, а Платон… Платон — хворий, чужий, зайвий! Не хочу і чути про нього! Хай забирає свій спадок, свою дитину і більше ніколи… ніколи не нагадує мені про… все! Про все, що я хочу забути! Він не Вербицький! І дитина не схожа на мене. На тата не схожа, — брехала собі відчайдушно і вірила в те, вірила. — Як же Стас міг принести в дім Вербицьких ще одне байстрюченя?.. Він просто не розуміє. Бо… не знає. І ніколи не дізнається, бо таємниці більше нема. Як не було сиротинця, брехні і страхів. Нема про що говорити. Цього просто не було. Я була з батьками в Африці, потім мама… народила не від тата хворого хлопчика. Така моя правда. Хай хоч убивають — така моя правда. Я — Вербицька! Остання справжня Вербицька… Інших не буде!»

— Лідо… Що з тобою? — запитав Стас.

— Зі мною? Зі мною все чудово. Просто я… Я не хочу чужої дитини. Для таких дітей є… заклади. І там… там відмінно виховують… таких дітей…

Стас ураз спохмурнів. Приголомшено подивився на дружину.

— Лідо… Ти… вибирай слова…

— Ти вибирай, Стасе. Або я… Або…

Стас розсміявся так голосно, що немовлятко прокинулося і заплакало. Дезінфікатор підхопив кошик, пішов до передпокою.

— І як же тебе назвати, красуне моя? — бурмотів собі під ніс.

Ліда вчепилася в стіл і закричала так голосно, як мріяла крикнути всі ці останні дні:

— Ста-а-асе! Повернися!

Стас обернувся і раптом спитав:

— А де Ангеліна?

— Повернися! — кричала-плакала Ліда. — Повернися!

Стас на мить завмер, насупився, ніби сто думок у голові одночасно затанцювали, дістав із кишені ключі від двокімнатної квартири й автівки, кинув на стіл поряд із хірургічним скальпелем. Усміхнувся.

— Та кому ти всралася!

Обхопив обома руками кошик, притис до грудей ніжно і поніс туди, де сонце і зірки всім однаково світять. У вухах лунав голос дивної дівчини з малої Шанівки: «Ви сам із дитиною точно впораєтесь».

— Атож! — хотів крикнути, та глянув на дитинку, прошепотів: — Атож!

Епілог

За тиждень Станіслав Скакун подав заяву на розлучення зі своєю дружиною Лідією Вербицькою й у графі «причини розлучення» по-хуліганськи хотів був написати — «вона — сука!», та згадав, що хоче стати зразковим татусем, що про репутацію треба дбати, бо ще присікаються і не дозволять вдочерити крихітку, і написав просто — «розлюбив», хоча це була така сама неправда, як і те, що Ліда — сука. А ще за тиждень адвокат Поспєлов погодився взятися за справу удочеріння громадянином Станіславом Скакуном доньки Платона і Раї, записану як Олександра Платонівна Вербицька, і Платон на два дні покинув Шанівку, щоб дати на те свою письмову згоду.

Громадянки Лідії Вербицької на судовому процесі щодо розлучення не було, бо на той час уже розпочала стажування у престижній берлінській клініці. Позаочі колеги наітливі німецькі санітарки завважили, що як звертатися до новенької «фрау Вербицька», а не «фрау лікар» чи просто «фрау Лідія», то пихата панянка обов’язково привітно всміхнеться і покладе санітарці в кишеню евро-два. А портьє готелю, у якому оселилася фрау Вербицька, щовечора з тривогою вклякав біля дверей її номера і прислухався, бо час від часу з-за дверей долинали придушені ридання, і, спираючись на багаторічний досвід роботи і знання людської психології, молив Бога тільки про одне: якщо фрау Вербицька і надумає накласти на себе руки, хай зробить це не на його зміні.

See more books in http://www.e-reading-lib.org