РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 12

Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» — кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр.

Повернися? І де його шукати, того свідка?

Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька — той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав.

Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги — до дядька, очі — на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І… де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» — Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька.

Зупинився коло нього, а що казати?

Дядько підвів голову.

— Ти? — очманів. Та з розмаху по щоці — лясь! — Ах ти ж, скотиняко! — Та за грудки. — І хто тебе тільки народив, падло?! — На землю повалив, у шию увіп’явся. — Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину…

— Пусти… — хрипів Макс. — Пусти…

Дядько наче отямився — шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от люті.

— Дякуй, підсвинку, що не хочу гріх на душу брати, а то би… Та вставай уже! Де тут у вас міліція найближча?

— Чекайте… — Макса теж трусило від несподіваного, образливого болю. Ледь від землі відірвався. — Я… Я вас шукав… За що?

— За що?! — дядько підхопився, на дорогу глянув. — Хлопців двоє… Посеред дороги йшли… А ти своїм «жигулем» — на них.

— Це не «жигуль»…

— Та знаю, хай би ви всі на «жигулі» попересідали, падлюки! Ти хлопців збив!

— Чекайте… Да… давайте за… заспокоїмося. — Макса трусило вже балів на сім за дев’ятибальною шкалою. — Які хлопці? Я нікого не збивав. Клянуся! Ну я ж не самогубця! І не кретин. Подивіться на дорогу. Нема нікого. Чисто.

Дядько з сумнівом поглянув на Макса, потім — на дорогу. Проїжджою частиною у бік Лаври рухалися автівки — жодних ознак ДТП. Чисто. Дядько аж сплюнув спересердя.

— От холера! Мабуть, фари ваші сліплять… Таке привиділося… Макс для годиться знизав плечима, мовляв, буває. Торкнувся рукою здушеного горла.

— Вибачай, синку, — знітився дядько.

— Все нормально. — Макса ще трусило. — Я повернувся, бо ви… Ви щось спитати хотіли, а я, здається, обійшовся з вами не дуже… — замовк. — Нерви…

— І у тебе нерви? — дядько на Макса здивовано. — Оце так… Бідуєш? А я думав, ви тут усі ситі… — Хвильку подумав, багатозначно: — А-а-а… Розумію… Дівчина?..

Макс перелякано смикнувся, вкотре оком на Дніпро: нікого. Побіг до автівки, відчинив дверцята.

— Сідайте, сідайте! Організую вам відпочинок у готелі. А зранку допоможу у справах. Ви ж у справах до Києва приїхали?

— Допоможеш? — всміхнувся дядько. — Ти коли від мамчиної цицьки відірвався?

Макс непевно махнув рукою, мовляв, просто повірте, не мучте питаннями, не можу говорити!

— Для мого батька у цій країні зачинених дверей немає.

— Он як. Ну добре. Бери мене під свою опіку. Цілий район тобі дякуватиме, як допоможеш. — Замовк. — А звати тебе як?

— Макс. Максим Сердюк.

— А мене Іваном Степановичем кличуть. Лікар я. Гусько Іван Степанович, — назвався круглий, як гарбуз, дядько ввічливо.

День перший

Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя — День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці — найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив. Мама — медсестра, тато на заводі слюсарює. Хрущовка двокімнатна, Могамед Алі на стіні супиться, дешеве вино вечорами у павільйоні під гітару. І одні черевики на чотири сезони… А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій — мов з іншого світу. На службових автівках поприїжджали. Костюми, краватки. Рухи впевнені, розмови зарозумілі. А в очах — тягар державницьких справ: студзагін відправити, хлопців до народних дружин загітувати, несвідому молодь до вступу в комсомол підготувати, на партійних зборах молодіжні проблеми висвітлити… Влада. У цих, років на шість за Сердюка старших, хлопців уже була влада вирішувати за інших. За нього, Вовку Сердюка. Вовка затамував подих, а поряд вихвалялися один перед одним бувалі комсомольські ватажки: один з Куби повернувся, в океані плескався, другий квартиру отримав, третього до Києва переводять.

Вовка Сердюк повернувся додому і перш за все знайшов на географічній мапі Кубу. Могамед Алі десь зовсім поруч. За півроку вчителі вже соромилися ставити Сердюку трійки за неправильно розв’язану задачу з алгебри чи невивчений вірш. Хіба можна, коли хлопець створив у школі команду КВК, вечорами чергує на вулицях, щоб молодші діти не вешталися без діла, очолив шкільну комсомольську організацію і вперше за останні роки відновив у школі тимурівський рух? А Сердюк зрозумів: вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші. З усіх добровільних комсомольських поневірянь йому найбільше подобалося чергування у народній дружині: тут без наслідків для себе били морди і вивертали кишені п’яницям, і хай би хоч хто спробував поскаржитися. Та скоро подібний дріб’язок уже не надихав.

На виході зі школи відмінний атестат винахідливого Сердюка розбавляли лише три четвірки, і він без проблем (лише один дзвінок з міському комсомолу) вступив на престижний економічний факультет місцевого інституту. Ледь розумів, про що товчуть на лекціях, — мізки більш серйозними речами забиті: аби не вилетіти з обойми професійних комсомольців, навчився говорити взагалі і ні про що конкретно, з ентузіазмом аплодувати партійному керівництву і завжди мати при собі план заходів. На третьому курсі Вовка Сердюк перевівся на заочне відділення заради посади інструктора обкому комсомолу.

Куба стала ближчою, і Сердюк на мить розслабився. Попереду рівною стежиною та все наверх стелилася красна доля, світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці і гроші, гроші, гроші… Гроші і влада. Та одного разу після травневих свят Сердюк з братами-комсомольцями так нажерся, що копита підкосилися і він заснув просто у своєму кабінеті. А коли серед ночі прокинувся од відчайдушних криків, то перелякався на смерть, ухопив у руки важкого, кілограмів на п’ять, бронзового Леніна, що без діла стовбичив на столі, і побіг у те крило обкому, звідки захриплий жіночий голос несамовито кликав на допомогу хоч когось живого.

У кабінеті першого секретаря обкому комсомолу Коноваленка двійко чоловіків без штанів по черзі ґвалтували на дивані обкомівську секретарку Соню. В одному інструктор Сердюк із жахом упізнав другого секретаря обласного комітету Комуністичної партії Федора Федоровича Перепечая. Другого Вовка не знав. Може, хтось із перевіркою з центру? А чому не на своїй території? В обкомі партії і кабінети більші, і охорона надійніша. Мову відняло, а треновані боксерські руки не втримали бронзового Ілліча. Той — грюк на підлогу. Чоловіки повернулися до Сердюка, Соня впала з дивана, поплазувала з кабінету.

Другий секретар обкому Комуністичної партії Перепечай натяг штани і наказав:

— Геть!

…Вовка Сердюк чвалав порожніми вулицями до батьківської хрущовки і з усією очевидністю розумів — це кінець. Перепечай — тварюка крута і жорстока. Й найменшої похибки не пробачає. А тут таке… Ні, якби мова йшла про будь-яку іншу дівчину з обкому комсомолу, Вовка Сердюк навіть не вагався б. Зазирнув би у кабінет і пішов собі далі: сам мало не усіх колежанок по обкому перепробував на столі серед інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш — червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?