РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 19

— О-ой, куме… Нечистий тут править. — Микишці один шампур з шашликом дає. — Виліз я з кущів і пішов на люд… Над головою вогні сяють, а біля великих наметів… Більших за татарські кибітки… Восточні чєловєкі стоять і кабанчика на рожні смажать.

Микишка напружився, на кума з недовірою.

— Де би у християнському раю восточним человекам взятися? Може, вони ще й казанським милом торгували?!

— Ні! Кабанчика смажили. Божуся пресвятою Богородицею, й сином її Йсусом Христом присягаюся! Стоять і оком не ведуть, що християнська душа слиною сходить. Товчуть між собою — ала-ла, ала-ла… Бусурмани кляті. Я перехрестився, взяв з вогню два рожна і побіг геть.

— А вони?

Свиря хижо посміхнувся. Відірвав зубами добрячий шмат м’яса:

— Злякалися, кляті пройдисвіти. На смерть злякалися. Залопотіли, заметушилися… Та де їм зі мною тягатися. Далі кущів не побігли.

Замовк. М’ясо проковтнув.

— І де це ми є, куме?

Микишка зітхнув:

— Я так собі міркую, куме Свиря. Отець небесний милосердний і до козацтва вельми прихильний. Пам’ятаєш того бурсака, що восени до серденят пристав?..

Свиря кивнув — чого б не пам’ятати. Знатний був бурсак Андрій. Клятих ляхів із молитвою у пекло відправляв.

— Так той бурсак Андрій казав раз, коли його про світлий рай небесний запитали… Що у раю мають бути ляхи і турки з татарвою.

— І яка у тому чесна правда? — Свиря з недовірою.

— «Для ляхів і татарви козацький рай — справжнє пекло, — сказав тоді бурсак Андрій. — На землі їх рубали, буде їм і на небі непереливки».

Свиря з повагою глянув на кума Микишку. Ох, розумний. Діло каже.

— Так чого нам тоді до Лаври сунути? Треба, куме, гетьмана шукати.

Микишка доїв шашлик, оглянув шампур, рукавом від жиру обтер. Знайшов під ногами камінчик — кінчик шампура гострить і кума наставляє:

— Я так собі міркую, куме Свиря. Спочатку святому хресту вклонимося, який не який реєстр знайдемо, а потім уже Петра Дорофійовича шукатимемо…

На ранок закопали у кущах під Лаврою загострені шампури й обережно посунули до Лаври.

Перед Різдвобогородицькою церквою на коліна впали.

— Прости, Боже єдиний кріпкий, усі гріхи земні і знайди вірним серденятам притулок у світлому раю християнському…

Уздовж лаврського муру — наверх. Люд оминали, хоч Свиря голову скрутив, так роздивлявся чудернацькі одежини чистих душ врятованих. А Микишка радів, що ті зовсім не дивуються появі двох розхристаних серденят.

Біля церкви Воскресіння стареньку жебрачку уздріли. Чорна хустина на брови насунута, очі долу. Свиря штовхонув Микишку в бік, показав на бабцю.

— Давай, куме, до святої людини підійдемо. Може, вона нам вірну путь вкаже.

Перехрестилися, чинно пішли до бабці. По дорозі — кіоск із пиріжками та булками. Микишка й не помітив. Свиря не пропустив. Зупинився. На дебелу молодицю років сорока, що за прилавком позіхала, прискіпливо глянув. Вклонився, з-під пахви на жінку — зирк. Наче й не бачить хлопця. Свиря розігнувся і розсердився одночасно. Простягнув до пиріжка руку і вхопив спочатку один. Та за пазуху. Потім ще один, потім три одразу. Молодиця й оком не повела. Свиря розгубився.

— Гей, бабо! Куди ти дивишся?! Я пиріжків набрав злодійством!

Молодиця не почула. Дістала люстерко, з хвилину вдивлялася у власне віддзеркалення. Свиря встиг оббігти жінці за спину і глянути у дзеркальце з-за її спини. Жахнувся.

— Куме! Куме Микишко! — біг за Микишкою навздогін, і сльози по щоках. — Куме! Біда! Чорти й у раю ворожать, кляті.

За рукав Микишчиної сорочини вчепився.

— Скоріш за мною! Треба чортів вгамувати.

— Та що з тобою, куме Свиря?! — Микишка висмикнув сорочину.

Принюхався. — А що за пазухою? Чорт?

Свиря дістав пиріжок. Схлипнув.

— Баба люстерко дістала… Я в нього глянув…

— Задля якої біди? — не зрозумів Микишка.

— А раптом я за ці роки так змінився, що й упізнати себе не зможу!

— Та ні, куме Свиря! Як був базікало білобрисе, таким і лишився, — уважно глянув на кума Микишка.

— Е, ти мені тут розпатякуватимеш! — сіпнувся Свиря, заїв горе пиріжком. — Я у люстерко бабине глянув… А мене — нема!

Микишка збентежено почухав потилицю, помацав Свирю — є. Обернувся до Воскресенської церкви. Перехрестився затято і потяг кума до жебрачки.

Старенькій ломило кістки і при літньому сонці. Куталася у клітчасту шальку, байдуже дивилася на порожню пластикову тарілку, що стояла перед нею на землі. Добре, що міліція, чиновники з заповіднику та лаврські ченці не чіпають, дають копійку зібрати. Та й вона — не грішить. Милостиню перерахує і на третину свічок в Успенському соборі запалить задля слави Господньої. На другу третину безпритульних псів нагодує і тільки на останню третину собі хліба.

Дві постаті стали перед старенькою, сонце загородили. Напівсліпі очі звела — двійко хлопців розхристаних товчуться розгублено. Один — чисто Ілля Муромець у Лаврі прокинувся. Другий — волосся соломою та все підскакує, ніби хтось його за мотузки смикає.

Велетень вклонився чемно.

— Помагай Біг, мамо…

— Хай і вас береже Господь, люди добрі, — відповіла.

Білявий був подався до старенької ближче, та велетень вхопив його за сорочину — стій! Знову вклонився жебрачці.

— Скажіть, мамо… Чому старцюєте у світлому раю небесному? За які гріхи Господь всемогутній лишив вас ласки своєї? Може, обітницю яку відробляєте? Чи добровільно спокутуєте прегрішенія земні?

Усміхнулася від слів дивних.

— Молю Господа, щоби скоріше смерть мені дав і прибрав до себе на небо.

Куми перезирнулися спантеличено. Верткий Свиря висмикнув сорочину з міцного Микишчиного кулака. Перед бабцею присів.

— Ви, мамо, нас не плутайте… Бо це… гріх! — З-за пазухи пиріжок дістав, бабці простягнув. — їжте, мамо… — Не втримався. — А ми де? Хіба це не рай?

— Який там рай… Грішна земля… Київ…

Куми один на одного — свят, свят…

— А рік який? — Свиря на коліна біля бабці впав, в очі їй вдивляється, бо, може бути, і у раю божевільні трапляються, верзуть своїми язиками казна-що, а новоприбулим душам від того самі розпачі.

— Дві тисячі восьмий…

— Що?! — Свиря, як був на карачках, так і поліз повз бабцю до Лаврського муру. До каменя притулився — свят, свят… Бозна скільки рочків при коренях спали… І задля чого? Щоби замість раю знов на грішній землі прокинутися?

Микишка спантеличено озирався, пробував рахувати — тисяча шістсот шістдесят восьмий був… А тепер, виходить…

Бабці вклонився.

— Скажіть, мамо… Це ж скільки часу спливло від року тисяча шістсот шістдесят восьмого від Різдва Христового?

Старенька на хвилину замислилася.

— Триста сорок років, люди добрі.

Новина для кумів — як ляхова пастка, а вони без шаблюк. Свиря закам’янів біля лаврського муру, тільки знай очима стріляє, у голові машкара: як так, як так? Микишка глибою стовбичив посеред тротуару. Крізь нього, мов вода крізь чисте сито, пройшли дві пишні жінки в хустках. Микишка зовсім розгубився. Обмацав себе, безпорадно подивився на стару жебрачку.

— Не бачать вас люди… — захитала головою старенька. — От шкода. Така шкода…

Микишка не повірив. Насупився і пішов на групу туристів — ті саме вивалили з автобуса і прямували в бік башти Івана Кушника. Загарчав загрозливо. Руки розкинув, наче хотів одним махом усіх туристів у полон взяти. Кум Свиря біля муру навіть бідкатися перестав — підвів голову, насторожено спостерігав за Микишкою.

Туристи пройшли крізь Микишку, і тільки останній — худорлявий юнак років шістнадцяти у смішних широких шортах до колін, такій само широчезній футболці з написом «Реп фореве!» і навушниках у вухах раптом наштовхнувся на Микишку; від подиву зісмикнув навушники, із захопленням оцінив Микишчине вбрання.

— Круто! — видихнув із заздрістю. — Етнофестиваль?

Микишка від несподіванки відсахнувся, та відповісти не встиг. Від групи туристів фаната репу гукнула білява дівчина, і той побіг доганяти групу. Тільки й устиг наостанок жестом ще раз показати Микишці — круто! Дійсно круто!