РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 3

Дратівливій від самотності та клімаксу перукарці Ліді двадцять сім квадратних метрів на другому поверсі давнього будинку на Костянтинівській перепали від бабусі, царство їй небесне. Ще за царя тут хазяйнував купчик, після революцій розміщувалися установи, а після Великої Вітчизняної будинок заселили трударями. Пристойне житло на одну небідну сім’ю відчайдухи перекроїли на кілька крихітних, але суверенних територій. І щоби можна було потрапити до власної оселі на другому поверсі не через спальню сусіда, спорудили у внутрішньому дворику дерев’яну веранду і попрорубували з неї двері до своїх помешкань. Гарно вийшло! Принаймні коли перукарка Ліда демонструвала потенційним квартирантам переваги крихітної бабусиної оселі, то завжди вмощувалася у плетене крісло на веранді й замріяно зітхала:

— Сама б жила… Вийдеш з кімнати… На веранді сядеш… Космос! А здаю ж — за копійки.

Наприкінці серпня дві тисячі сьомого на Аідин космос спокусився студент «Політехніки» Саня Макаров. Переступив поріг… Ховайсь! Кімнатка метрів п’ятнадцять, кухня — і п’яти нема, на семи, що лишилися, — і туалет, і душова, і комірчина, і навіть коридорчик. Уміли повоєнні люди городити.

Поки Саня шукав слова, щоби ввічливо відмовитися, Ліда добивала аргументами:

— А веранда! І ти — один… Це якби вас двоє було, тоді б — тіснувато, а так…

Саня вирішив пожити з місяць і зорієнтуватися: а раптом Лідин космос не звузить, а розширить його горизонти. Та за тиждень Ліда привела на Костянтинівську Гоцика. Склала руки на грудях.

— Совість маєш? — спитала Саню.

— Клянуся! Сміття викидаю щодня, — не зорієнтувався той.

— Що сміття! У нас люди — сміття! — кивком на Гоцика. — Бачиш? Жив собі хлопець, навчався, куток винаймав… За гроші! І що? Хазяйці в голову стукнуло — і хлопець на вулиці. А якби зима?

Невисокий худорлявий Саня глянув на кремезного Гоцика, подумки поставив хрест на забаганці спати, розкинувши руки. І ноги. Точно знав, що далі скаже Ліда. Але ж не здаватися без бою.

— Так. Зима… Це холодно… Але до зими ще… — боронився.

— З тобою поживе трохи, — перебила Ліда. Додала: — Нормально! Це якби вас троє було, тоді б — тіснувато…

Так Саня Макаров і Гоцик дістали новий досвід і пізнали, що то воно таке — спати удвох на одному проваленому дивані. Гоцикове тіло займало дві третини лежбища. Неабиякий аргумент. До того ж він вивчав філологію в Київському університеті і як майбутній філолог одразу запропонував Макарову:

— Нащо нам зайві звуки? Я — Гоцик, ти — Макар. О’кей?

— А як тебе називає мама? — поцікавився інтелігентний механік Макаров.

— Гоцик! — відрізав той і заспокоїв Макара: — Не бійся. Я — броня. Тепер на нашу територію і комар не залетить.

— А як же тебе з попередньої території витурили?

— Та нізвідки мене не витурили. У гуртожитку тирлувався, більше не хочу.

Тижні зо два Макар з Гоциком пристосовували свої космоси для співіснування у двадцяти семи квадратних метрах плюс веранда. Результати надихали. Крім незручності спати разом і різних розмірів одягу і взуття, що вважається нездоланною перешкодою для спільного студентського проживання, бо нащо такий сусід по кімнаті, коли ти в його джинси не влізеш, їм обом було по двадцять, вони обидва четвертий рік навчалися у столиці, любили однакові пиво, кіно і музику, шалено вболівали за київське «Динамо», дуже поважали кросівки «Nike» і команданте Ґевару, ненавиділи метросексуалів, а не вбивали їх тільки тому, що купили одну на двох туалетну воду «СНІС for men» від Кароліни Геррера.

— Де ці виродки з полірованими нігтями, а де Геррера! — виправдовувався Гоцик, надміру поливаючи себе спільним придбанням.

На третій тиждень дійшли до суті й поклялися: якщо Макар приведе на Костянтинівську дівчину, Гоцик ночуватиме на лавці у будь-якому з найближчих скверів. І Макар зробить те саме, якщо якась наївна дівка погодиться, щоби Гоцик давив її своєю масою.

— Треба знак вигадати, — міркував Макар. — Можна чіпляти на двері стикер із запискою. «Ходу нема», «Тобі у сквер!» чи «Иєс!»

— Дурня! — сказав філолог.

— Або малювати на дверях хрести. Чи зірочки. Маркером. Кожна дівчина — як збитий літак. Тобі синій маркер, мені — червоний. Ми пам’ятатимемо наші перемоги.

— Ліда нас повбиває.

— Тоді замикатися зсередини! — не здавався Макар.

Одного теплого жовтневого вечора Гоцик вставив ключа у двері й аж просяяв — двері були замкнені зсередини, а значить, у Макара сьогодні врешті — дівчина плюс секс. Гоцик намірився крикнути у замкнені двері щось оптимістичне, але згадав, як тиждень тому вони з Макаром були на футболі і після влучного удару Мілевського він так бурхливо порадів за улюблене «Динамо», що Макар не втримався на лаві, смикнувся і впав спиною назад.

— Мовчу! — прошепотів. Навшпиньки по веранді до виходу.

Сів на лавку у дворику, запалив «Прилуки»… і вирішив у сквер не ходити. Краще під вишнею у дворі перекантуватися. Переваг — до біса! Макарові ж доведеться під ранок двері відімкнути, дівчину випустити, і тоді він, Гоцик, роздивиться її на власні очі, а коли згодом Макар брехатиме: «Ноги — від шиї, груди — п’ятий розмір, очі з поволокою, темперамент звірячий» та іншу дурню, він, Гоцик, безбожно жорстоко поверне Макара у сувору реальність, бо точно знатиме, звідки ростуть ті ноги, наскільки затягнуть ті груди і скільки туману в тих очах.

— Ні! Не піду до скверу, — порадів уголос. Затягся. Аж з арки у дворик — Макар.

Гоцик підскочив.

— Макаре, у нас… — і цигарка з рота випала. — Ти… Звідки?

— Наші збиралися в гуртожитку… Нова забава — трохи сексу із заплющеними очима… А що?

— У нас двері зсередини замкнені. Я думав, ти з якоюсь…

— Та ні. Мені й гуртожитських експериментів поки що вистачає.

— Так у нас двері зсередини замкнені!

— Може, ти ключ криво вставляв?..

— Погано ти мене знаєш, Макаре! У мене нічого криво не буває.

— А хто ж…

Гоцик — брови догори:

— Гайда з вулиці у вікна глянемо.

Пішли. Глянули. Горить у вікнах.

— Може, Ліда припхалася? — видав найбанальнішу з версій Макар.

— А навіщо двері замкнула?

— Виселити нас хоче.

— Тоді б за два місяці наперед гроші не брала.

— Що робитимемо?

— Двері ламатимемо! — вирішив Гоцик.

Дурне діло — нехитре. Повернулися у дворик. По веранді на другий поверх. Біля дверей стали. Гоцик розмахнувся… Макар зойкнув, вхопив його за руку.

— Чекай! Не можна двері вибивати. Ліда…

— Точно.

Гоцик демонстративно прокашлявся, зігнув руку в красивому жесті й обережно постукав у власні двері.

— Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте…

— Чому так ввічливо? — здивувався Макар. — Щоб не налякалися?

Гоцик рукою — не відволікай.

— …бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика — свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала…

— Просто тривала — не гірше! — докинув Макар.

— Я філолог! Мені видніше, — відрізав Гоцик. І далі: —…чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури…

— …смерть? — здогадався Макар.

— Кара!

— Круто! — визнав Макар.

— Я філолог, — нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. — Гей, на борту! Чуєте чи зовсім оглухли?

За дверима — ні гу-гу. Гоцик налився люттю. Як лупоне по дверях. Раз! Другий! Двері встояли, а квола стара веранда під ногами пішла — наче брижі на воді.

— Не бісися! Досить! Не вистачало ще, щоби веранда завалилася. Треба щось інше придумати. — Макар відтяг Гоцика від дверей.

Всілися на дерев’яну підлогу веранди навпроти дверей. Закурили. А тут — стиць, моя радість. Сусідська баба Роза свої двері відчинила, на веранду вийшла та як загорланить:

— Як же ви всі мені остогиділи! І стукаєте! І грюкаєте! І вдень! І поночі! І вчора! І зараз! І… — вичерпалася.

— Розо Сиґізмундівно! Ми вас кохаємо! — крикнув Гоцик, підскочив і ще раз лупонув по власних дверях. — Пустіть нас переночувати, бо нашу печеру окупувала якась тварюка!