РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 32

Макс не відповів. Мовчки зник за дверима гостьових покоїв, та пані Женя не чула, як клацнув замок. Зомбовано дивилася на екран синового мобільного. А з екрана нахабно, як здалося пані, усміхалася рудоволоса дівчина. Пані аж затремтіла од люті: упізнала колишню служницю, упізнала.

Сердюк повернувся додому не в гуморі. Звістка про зникнення лікаря не приголомшила — і не з такого гівна випливав! — але стривожила і насторожила. Шкірою відчував — щось тут не так. Після Мартиного дзвінка в окремому кабінеті дорогого ресторану з заново накритим столом Рома Шиллер малював йому логічні ланцюжки:

— Лікар телефонував додому? До лікарні? Телефонував!

Узнав, що світло увімкнули, похвалився, що йому допоміг народний депутат Сердюк. З лікарні могли зателефонувати комусь із місцевих, хто в цей час був у Києві. Розповісти добру новину. Земляки, звісно ж, могли заїхати за лікарем і одним великим кодлом повернутися в рідні пенати. По-моєму, все логічно.

Сердюк подумав-подумав і наказав логічному Шиллєру не давати в ефір сюжет про візит лікаря і світло в райлікарні.

— Володимире Гнатовичу! Дарма переймаєтеся, — наполягав Рома. — Гроші за ефір проплачеш, роботу зроблено. Треба дати людям хавку! Завтра прес-конференція!

— І прес-конференції не буде, якщо завтра наш Гіппократ не з’явиться у своїй лікарні, — постановив Сердюк.

— Ви не поїдете на прес-конференцію? — не зорієнтувався Шиллєр.

— Ти потурбуєшся, щоб її відклали на невизначений термін!

— Це неможливо, — обурився Рома.

— Ще і як можливо! — відрізав Сердюк. — Президенти прес-конференції відкладають, не те що журналюги…

Шиллєр попхався в журнал «Коло», а Володимир Гнатович наказав полковнику Баклану через місцеву міліцію обережно з’ясувати місцезнаходження лікаря Гуська. Враховуючи час на дорогу і можливі відхилення — зупинки на узбіччі біля шашличної наприклад, — лікар мав з’явитися вдома не пізніше як наступного ранку.

— О восьмій ранку матимемо точну інформацію, — сказав Баклан. На тому й розпрощалися.

Сердюк ще довго сидів у порожньому кабінеті ресторану і чим довше розмірковував над ситуацією, тим більше упевнювався: завтра зранку лікаря Гуська в рідному містечку не знайдуть. Тоді… Де він? Хто насмілився нахабно увірватися до приймальні народного депутата і викрасти потрібну йому людину? Одне вимальовується — вороги. Ситуація ускладнюється, бо грають персонально проти нього, Володимира Сердюка. Хто? Коноваленко? Ясно й інше — ворогам понашіптував хтось із своїх. Про Максову нічну пригоду і свідка знали тільки дружина Женя, помічниця Марта, міліцейський бос Баклан і «мордодєл» Рома Шиллєр. Ну і сам Макс…Хто з них? Хто?

Макс у розпачі міг ляпнути щось зайве. Ще вдень сказав, що поїхав додому, а з’явився ввечері й напідпитку. Де був? З ким розмовляв? Про що?

Рома Шиллєр… Теоретично міг. Надто любить гроші і не любить людей.

Баклан? Та запросто! Скільки разів зливав оперативну інформацію про Сердюкових конкурентів.

Марта. Раз спить з усіма, на кого вкаже Сердюк, значить, ляже й під чужака. Може.

Дружина… Сердюк насупив брови. Хоч цій довіритися можна чи ні? Мова йшла про Макса, значить, не продасть. Макс — святе і єдине, що з’єднує їх досі.

Думки про Макса змусили Сердюка вже по темному виїхати з ресторану додому. Як він там? Такий вразливий… Ніякого імунітету. Ще не знає — у кожного, хто хоче виокремитися з сірої маси, чия голова уже вище за інших, є своя Соня. Добре, як одна. А Макс як думав? За все треба платити. Володимир Гнатович спробує популярно пояснити синові, з яких цеглин викладений шлях до успіху. Та вдома побачив очі Макса і передумав. Встигнуть іще набалакатися. Аби лікар знайшовся…

Думки про лікаря погнали в кухню. Яке там їсти? Не до їжі. Полікуватися б — не завадило. Налив півчарки коньяку. Хильнув. Озирається: звідки небезпека? Звідки? Невже Коноваленко?!

Замість відповіді — Женька з Максовим телефоном. Тремтить од люті.

— Вово, зараз я тобі очі розкрию! І тобі не сподобається те, що ти побачиш!

— Ну… — на неї холодно.

— Ось! — поклала Максів мобільний на стіл. — Дивись…

Наш Макс, наш розумний, вихований, інтелігентний Макс! З прекрасною освітою, власною квартирою в центрі Києва, «мазераті» і такими — блін! — батьками, як ми з тобою, зустрічався з нашою колишньою служницею! — тицьнула в екран із ненавистю. — Це ж вона! Вона, падлюка! І знаєш, що я скажу тобі, Вово? Вона не випадково тоді з’явилася у нашому домі. І з Максом познайомилася не випадково. Її хтось підіслав, Вово! Цю шльондру! Я їй тих голок ніколи не забуду! Так їй і треба! І добре, що подохла!

— Яких голок? — спитав Сердюк. Ні, голки у дупі гладкої Жені він і досі подумки зі сміхом згадує, але дружина ніколи не казала, що це якось пов’язано зі служницею.

— Вона понатикала у крісло голок, а я сіла. — Женя надула губи. Напружилася. — Про що ти думаєш, Вово?! Ти взагалі мене чуєш? Цю дівку хтось підіслав до нас! До Макса! Ні, це просто жах! Ти розумієш, що могла статися трагедія?! Макс міг би одружитися з нею чи, ще чого гіршого, зробити їй дитину! І що тоді? Га?

Сердюк налив ще коньяку. Взяв мобільний, уважно роздивився фото рудої дівчини на екрані. Усе сходиться. Женька не помилилася — з екрана мобільного на нього дивилася їх колишня служниця.

Після приголомшливої розмови з хлоп’яком та його матусею на Свирю зійшло прозріння. Сидів на траві дніпровського схилу, зі здивуванням спостерігав за зграйкою дівчаток, що — сумні та насторожені — всіли ся під деревом, запалили одну на всіх таку собі самокрутку і враз повеселішали, засміялися голосно, попадали на траву, ноги позадирали.

— Куме Микишко! — завівся. — Он воно навіщо Господь всемогутній нас знову на грішну землю повернув! Зраду в народі зничтожити, до тями їх привести, Дорошенкову справу на стяг поставити.

— Е, куме Свиря,. — сказав Микишка. — Серед народу зрада звіку не приживалася. Я так собі міркую, зрада — у владі…

— Підемо владу шукати! — Свиря плюнув на долоні, розтер слину по очах, умився. Ну, все. Готовий до бою.

— Де її шукати?

— А людей розпитаємо! — аж підскакував, терпіти несила. — Не всі грішні… Не всі. Десяток… Добра сотня нас побачить! Знайдемо, куме, до тої влади доріжку. Ой, знайдемо…

До куща нахилився, дрібних гілочок насмикав.

— Буду чисті душі рахувати, — пояснив Микишці. — Як хто нас побачить, так від гілки малий цурпалок відломлю і за пазуху.

Під вечір сорочка кума Свирі випиналася, ніби їжак під одежину вскочив. Що не цурпалок, то дивна новина. Влада де? Ой, далеко, хлопці, далеко. Хто на островах, хто у Парижі… Літо. Відпочиває влада, перетрудилася. На парламентських дверях замок до осені. Уряд і президент у країну вчепилися, шарпають кожен до себе. А в людей від того у голові колотнеча. Під ногами ж — хитко. Не взнати, хто сильніше шарпоне і куди люд відкине. Чого на сполох не б’ють, владу не змінюють? Так тільки восени минулого року вкотре поміняли шило на мило. Одна втіха — посміятися, як владні люди один одному пики товчуть, злодіями обзивають, а потім цілуються в губи, мов свати на весіллі.

У кумів у головах від тих новин — мішанина. До Європейської

площі повз будинок уряду. Навпроти монументальної сірої будівлі люди в купку збилися. Кричать, фотографіями у чорних рамках розмахують.

— Ні продажу драмадолу в аптеках! Від драмадолу гинуть люди… Голодуватимемо, поки влада нас не почує.

— Не почує, — сказав кумам худий хлопець з паличкою. Спирався на неї, бо ноги безсилі.

— І нащо голодуєте? — не зрозуміли куми. — 3 голодного — який вояка? Лише клопіт. Битва здоровим до снаги. Тверезим. Ми у походах п’яниць із чайок у море викидали, а на суходолі до кінських хвостів прив’язували. А вас отут хитає без вітру. Додому йдіть. Борщу поїжте. Сала на хліб. А потім уже… Чого оце безсилим до бою пнутися? Безсилого Бог не почує.

— Миром хочемо, — худий кумам.