РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 44

Сердюк набрав Шиллєра:

— За п’ять хвилин щоби був у мене.

На диво бадьорим голосом «мордодєл» відповів. — мчить. Сердюк відрубав зв’язок, насупив брови — підозріло… Цікаво, чим так активно займався Рома у цю пізню годину?

Рома Шиллєр до опівночі й не присів. Привіз дядька в елітний нічний клуб «Квадроавтомато». Провів службовим коридором до окремого кабінету, посиланого розкішшю, як новорічна ялинка снігом: килими, картини, бронза в статуетках, крізь кришталь світять лампи з двадцяти різних точок, дивани, крісла, величезний монітор навпроти крісел, ще один, менший, на невеликому столі, зо два десятки пляшок з брендовими етикетками.

Стіни кабінету, про існування якого не здогадувалися навіть постійні відвідувачі «Квадроавтомато», не вміли говорити, а то би розповіли чимало цікавого про людей, які тут дискутували, пили, билися, цілувалися, ґвалтували чи просто розслаблялися, курили травку, танцювали голими чи справляли нужду просто на килими. Та й самі ці люди навряд чи здогадувалися, що усі їхні розмови, пиятику тощо безперервно фіксує прихована камера і такий собі Рома Шиллєр власноруч обробляє інформацію, бо зайва людина — то зайвий клопіт, і передає у розпорядження Володимира Сердюка.

— Відпочивайте, — показав дядькові на диван. — Тут вас не знайде жоден Коноваленко.

Дядько втомився й охляв, побите тіло вимагало ліжка і спокою, та згадка про Коноваленка залила лікаря ненавистю по вінця, вихлюпнулася і… Він сидів на дивані, просто навпроти прихованої камери і з обуренням говорив те, чого і треба було Шиллєру, — про багатих паскуд, які забули про народ, про свою корову, що її продали охоронці Коноваленка, про майже річну судову тяганину з хазяїном цукрозаводу, про те, як Коноваленко власноруч бив його у якомусь кабінеті, і справа не у лікарні, яку цей покидьок відрубав від електрики… Ні! Коноваленко хотів…

— Стоп, стоп, стоп! — Рома зрозумів — зараз будуть одкровення про самогубство дівчини, незрівнянного благодійника Сердюка і дядькову вдячність, яка не дозволила йому вчасно злиняти зі столиці.

— Вам треба відпочивати, а не хвилюватися! — налив чарчину. — Пригощайтеся і до ранку — жодних розхмов. Відсипайтеся, наберіться сил…

— А Володимир Гнатович…

— Ми визвемо його з Брюсселя! — авторитетно заявив Шиллєр. — Зранку.

Розпрощався до ранку і зник. Іван Степанович розгублено подивися на кумів, що товклися поруч. Свиря зірвався і перш за все посмикав зачинені ззовні двері.

— Виходу нема, — розстроївся. Озирається. — Нічого… Якось проб’ємося.

— Я так собі міркую, куме Свиря, лети за іродом услід. — Микишка задумливо подивився на Свирю.

— Я? Чому я?

— Бо у тебе Божий дар. Розвідай, куди подався, що замислив, і щоби кожне слово розчув. А я поки Івана Степановича попильную.

Свиря з повагою на Микишку — ох і розумний. Мабуть, коли Свиря куму голову готувався відтяти, щось у кумовій голові перекрутилося і тепер він, як той характерник. Аж страх бере. Свиря перехрестився і пішов на замкнені двері. Пройшов крізь них, озирнувся — рятуй мою душу! І де це він? Усе гуде, бухає, світиться! Дівки голі біля блискучих металевих списів у пекло заманюють, а люди — не жахаються, не тікають. Сміються, до грішниць тягнуться, горілку луплять, деякі по кутках хроплять, інші смикаються посеред зали, а до дверей з дивним написом «WC» Рома Шиллєр пробирається.

Свиря ускочив до чоловічого туалету саме в ту мить, коли Рома Шиллєр — руки догори, винувата посмішка — задкував з ватерклозету.

— Нема проблем, нема проблем, — двом міцним хлопцям з кам’яними обличчями, що стояли над нерухомим скривавленим чоловіком на підлозі. — Сам такий: справи у першу чергу.

Шиллєр вискочив з туалету. Свиря на мить затримався — таки пекло, а отут кати грішникам литий свинець у горлянку заливають. Цікавість під ребра — хвильку глянути та далі за тим Шиллєром.

— Благаю… Тільки не бийте… — проскиглив з підлоги побитий хлопець, притис до грудей червоні від крові руки. — Вона… Вона сказала, що дівчина шантажувала її.

— Чим?

— Погрожувала розповісти чоловіку, що пані Женя… Що ми з нею…

Хлопці з кам’яними обличчями перезирнулися. Один криво всміхнувся.

— Ну… І як тобі Сердюкова свиня?

— Про це теж треба говорити? — жахнувся чоловік на підлозі. — Благаю! Відпустіть. Я — відома людина. Я — кутюр’є. Токо Моно. Вам це не минеться. Я… скаржитимуся!

Свиря звів брову — он як! Певно, кати тільки на початках, а в нього часу нема. Зітхнув розчаровано, хотів катів попросити, аби показали, де вони цеберко з литим свинцем тримають, аби заради інтересу на нього глянути, та хлопці з кам’яними обличчями не бачили Свирю. Плюнув на підлогу з прикрості, побіг Шиллєра наздоганяти. Не присів. Опівночі Рома Шиллєр вскочив в автівку і прошепотів сам собі азартно:

— Що, Сердюче, скучив?

Свирі — очі на лоба. До Сердюка їдуть? Оце діло! Врешті побачить товариша, чи нащадка його славного. Врешті запитає, а що в Україні за мряка така? Землі зібрали, а людей погубили? Чи як?

Тієї ночі біля вогнища серед білих беріз грілася Люба, біля червоних язиків полум’я на Трухановому острові мовчали кожен про своє Макс і Гоцик, дядько в розкішному кабінеті затуляв вуха, аби не чути музики та хмільного вереску з клубу, а у домашньому кабінеті Володимира Гнатовича Сердюка ніяковів і нічого не міг з тим вдіяти взагалі-то небоязкий Дорошенків сердюк Свиря.

Розхвилювався через край. Готувався товаришу в обійми кинутися, признатися: однієї крові, може, трясця матері, Сердюк прямий нащадок його. Чи кума Микишки, чи когось з інших достойників. Оце би сіли поруч, обнялися. Сердюк би бабів та дідів згадав, а Свиря жінку свою, сина… Оце би десь, певно, обов’язково перетнулися. Та похмурий напружений чоловік із сивими скронями нервово ходив кабінетом повз Свирю, кидав уважним оком на Рому Шиллєра, що сидів у кріслі, — не бачив Свирю. Не бачив. І це геть прибило славного вояку.

Розстроївся. Посеред кабінету на підлозі влаштувався нахабно — хай би, проклятого чорта браття, вічно у пеклі горіли, щоби так сердюка без шабель розшматувати. Крізь нього дивився Рома Шиллєр, крізь нього ходив Володимир Гнатович, і, коли вкотре ступив на підлогу в тому місці, де сидів Свиря, той ухопив його за ногу.

— Так ти теж злодіюка, гаспида онук?! — із викликом.

Сердюк перечепився і ледь утримався на ногах.

— Володимире Гнатовичу, заспокойтеся! Сядьте. У ногах правди нема, — Рома ввічливо.

Сердюк упав на шкіряний диван, а Свиря зметикував: може, Сердюк не бачить його через Рому Шиллєра? Затуляє, плюгавче, товаришу очі, ворожить, мабуть, щоби все, крім чесної правди, бачив.

Зрадів — не тільки Микишка розумом славний. Він — теж. З підлоги підскочив, біля вікна став, насторожився: кум казав, щоби жодного слова не пропустив…

— Ні, Володимире Гнатовичу, тупо, електрикою вже справу не залагодити, — розмірковував Рома. — Ну, подумайте… Висмикнете ви дизель-генератори з військової частини… По-перше, військові здіймуть галас — «національна безпека, бойове чергування». Воно вам треба? А по-друге… Навіть якщо промовчать… Коноваленко увесь райцентр відрубав, тому розтрощити якісь дизель-генератори для нього — дрібниці. Тут треба щось… витончене, елегантне…

— Досить набивати ціну, Шиллєре! — Сердюк глухо йому.

— Що?

— Ну… Наприклад, взагалі прибрати Коноваленка з цієї території. Ні, ну падло, якщо вдуматися. Баклан передав деякі папірці… На Коноваленка. Він на півдні так відзначився, мамо не журись! Золоті теми дев’яностих — металобрухт, фінансові піраміди, приватизація… Володимире Гнатовичу, вам не потрібний цукрозавод?

— Ромо, ти не скажеш мені часом, якого… я повинен слухати твої роздуми про життя? А?! — прошипів Сердюк. — План який?! А, Шиллєре?!

— Зранку поспілкуватися з банком-реєстратором… Я уточнив: цукрозавод — акціонерне товариство. Змінюємо реєстр, судове рішення, цукрозавод наш. Тобто — ваш.