РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 48

Коноваленко задумався. Рома встиг роздивитися новий акваріум з новими, ще живими рибками, важкі коричневі портьєри на вікнах… «Він що, кіно тут дивиться?» Перерахував пляшки у прозорому скляному барі, здивувався поганому смаку — горілка, горілка, горілка… А де свобода вибору? Врешті знайшов в інтер’єрі штуку, від якої б не відмовився, — плаский ніж зі слонової кістки для розрізання конвертів. Уявив грубого Коноваленка з витонченим ножем у руці, зітхнув: космонавт з граблями.

— І як це зробити? — врешті подав голос Коноваленко. — На таку реформу — часу й часу, а мені треба…

— Експеримент! — Рома зосередився на справі.

— Який експеримент? — Коноваленку все треба було розжувати до манки і покласти до рота.

— Ми ж не можемо без апробації на окремій території… — почав пояснювати Шиллєр, та зупинився. Для Коноваленка він знайде більш звичні вуху слова, до того ж усі політики, з якими стикався Рома Шиллєр, одностайно були переконаними, що «апробація» — це проба, а не схвалення і затвердження будь-яких проб, як це розуміли древні латиняни.

Дубль два! Те саме, але примітивно. Поїхали!

— Ми патріоти. Ми не можемо запроваджувати адміністративну реформу на всій території держави без попереднього експерименту. Беремо два окремі райони, об’єднуємо і дивимося: наскільки вдалою є ідея, які переваги, недоліки та інша лабуда. Зрозуміло?

— Здається, — сказав Коноваленко.

— У вас є люди в адміністрації президента чи знову доведеться мені гарувати?

— Як це зробити… технологічно?

— От з технологією наразі жодних проблем. Технологія відпрацьована роками. Я допоможу сформулювати коротку довідку про суть експерименту, щоби на горі не переплутали райони й області, і взагалі — не напружували мізки. Вони цього не люблять.

— Формулюй, — погодився Коноваленко.

Кум Свиря увесь цей час супроводжував ірода Рому. Заплутався не гірше за Коноваленка, але головне зрозумів. Розвідка, що Луциперів секретар Шиллєр служить Сердюковому ворогу, вояку не схвилювала: Свиря не попереджатиме Сердюка про зраду. Хай собі здохне, бо не сердюк зовсім, не сердюк — планує поважного лікаря вбити. Так розстроївся, що вирішив не йти з Коноваленкова лігва без здобичі. Прихопив ніж з кістки, подався до Микишки і лікаря. Раду тримати.

Пройшов крізь зачинені двері розкішного кабінету в німому вдень нічному клубі й очам не повірив: Іван Степанович і Микишка прикладали лід до побитих мордяк двох незнайомих Свирі хлопців.

Свиря насторожився.

— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп’яки? Бачать нас? Бачать?

Відповіді не треба. Хлопці зиркнули на Свирю, між собою переглянулися.

— Це Гоцик, — показав Микишка на такого ж міцного, як сам, парубка.

— А я Макс, — сам назвався другий. — Ми де?

Події цього дня надолужили відсутність бурхливого божевілля у всьому попередньому Максовому житті. Пішохідний міст, безнадійні пірнання, річкова міліція, камера, бійка з Гоциком… Якби хто з Максових друзів почув — не повірив би. Макс? Е ні! Макс — інтелектуал, розумник і… консерватор. Його історія — участь у великомасштабних економічних проектах, концентрація на здобутті досвіду, ефективне управління чужим капіталом, щоби мати власний. Макс — це успіх. Такі люди вдень працюють мізками, а не потрапляють під руку річковій міліції біля пішохідного мосту.

Річковики й самі розуміли — випадково втрапили, здається, у велику халепу. За номером мобільного взнали прізвище хазяїна — жахнулися. Сержант віддав «Верту» лейтананту, лейтенант — капітану, і той прийняв єдине правильне рішення: перш ніж турбувати шановного Володимира Гнатовича, перекласти відповідальність на свого керівника. А той на свого. Так за дві години після затримання інформація докотилася до полковника Баклана. Ще й у такому вигляді, що Баклану захотілося триматися від цієї справи подалі.

За словами колег, Макс на пару з товаришем шукав під мостом дівчину, що наклала на себе руки, вимагав допомоги, а у камері товариш побив Сердюкового сина і звинуватив у смерті тої дівчини. Річковики, до речі, жодних сигналів про самогубство не мали. Їхня совість і професійна гідність… Але можуть і пошукати. Треба?

Полковник Баклан теж прийняв єдине правильне рішення: популярно пояснив підлеглим, що Сердюків син — людина неадекватна, може верзти казна-що. Тим більш коли тебе б’ють… у процесор.

— Ми в голову не били. Взагалі не били, — клялися підлеглі.

Баклан наказав тему забути і зайнятися справою: штрафувати за порожні пляшки, що плавають у Дніпрі. Направив своїх людей забрати Макса і того, другого, задумався: куди їх? І знову прийняв єдине правильне рішення — у «Квадроавтомато», у тихий кабінетик, про особливості якого знали троє: Сердюк, сам Баклан і Рома Шиллєр.

Під вечір, коли Женя вже без фальшу хапалася за серце і звинувачувала себе у зникненні дитини, Сердюкові зателефонував Баклан, приклав женьшень до рани.

— Чому ти відвіз Макса до клубу? — не зрозумів Сердюк, а Рома Шиллєр… Рома, що крутився поруч, уявляючи, як здивується Сердюк, коли дізнається, що райлікарня зникне як факт, почув це і ледь не зомлів.

— Перше! Дуже побитий. Нащо матері таке бачити? — аргументував полковник. — Друге. Всім верзе про самогубство і свою причетність. Тому… ізолював тимчасово. Щоби ви могли подумати, що з цим робити.

— Дякую, — видушив Сердюк. Шкода, не бачив морди Івана Баклана: грізний міліцейський начальник вперше почув слово подяки від давнього партнера.

Володимир Гнатович налаштувався відразу їхати в «Квадроавтомато». Презирливо відмахнувся від несподіваної пропозиції Шиллєра поїхати замість Сердюка і привезти до нього сина. Не зрозумів реакції дружини, яка кричала у мобільний, що чоловік, як тільки побачить Макса, повинен дати синові трубку.

— Навіщо? — не втямив.

— Хочу почути його голос, — верещала пані Женя. — Щоби повірити… Що дитина жива.

— А мого голосу тобі не досить?! — обурився Сердюк і поїхав у клуб. Сам.

Пані Женя завмерла в улюбленому кріслі і почала прораховувати: скаже син чоловікові про Токо Моно чи ні? Рома Шиллєр теж не нудьгував: як завжди у безвихідних ситуаціях, розслабився і вирішив покластися на ситуацію. Кінець кінцем, аргументи на свою користь Шиллєр завжди знайде: приміром, Рома просто не повірив у вигадки лікаря про чудесне спасіння дівчини, а тому і не став тривожити шефа дрібницями.

Лікар Іван Степанович оглянув синці й подряпини на лицях Макса й Гоцика, притишив біль льодовими компресами і тільки потім згадав, що він оце тирлується у столиці тільки заради того, аби попередити Максового тата, прекрасного депутата Володимира Гнатовича…

— Максиме… А тато з Брюсселя повернувся?

Макс знизав плечима. Теоретично, звичайно, за цей час Сердюк міг би не тільки до Брюсселя змотатися, але…

— Що з вами сталося? Я думав, ви поїхали додому.

— Так зібрався уже, а тут… Викрали мене якісь бандюги, били, щоби я сказав, ніби ти дівчину до самогубства довів… Щоби тата твого шановного ославити, без ножа зарізати… — Замовк. На хлопців здивовано.

Макс опустив голову. Гоцик без добра зиркнув на нього, викинув компрес: льодяні кубики підлогою дзень, дзень… Дістав з кишені цигарки.

— Вбили би… Бандюки ті, — ошелешено продовжував лікар. На Микишку вказав. — Хлопці врятували… Я й залишився, щоби батька твого знайти… попередити… Щоби стерігся, значить. Добру людину багнюкою облити — хіба проблема?

Гоцик похмуро вишкірився, головою захитав.

— Капець!

Цигаркою в дядька — лясь по лисині. Злий!

— Що, козел? То не біда, що через мажора дівчина загинула… Правда? Не біда! Нормально! Головне, щоби жирні не постраждали… Сподіваєшся, забашляють? Скільки хочеш? А у самого дочки нема? Може, твою доню теж зараз…

Лікар розгубився. Микишка — ні. Підскочив до Гоцика, смикнув з дивана, за мить повалив на підлогу і заломив руку.

— Припиніть! Припиніть це безглуздя! — Макс зблід.