РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 58

— Ну як, сонце? Все нормально? — припала до Макара, тільки він сів за кермо.

Макар ледь втримав дитячі сльози образи й прикрощів. Там, у двадцятисемиметровому космосі, щасливі вільні люди їли піцу і не боялися говорити те, що думають. А він… Він тепер має більше за усю трійцю разом, а коли Сердюк дремене до Брюсселя, матиме вдесятеро більше. За однієї умови — бути рабом старої корови та її поважного шефа. І мовчати. Без будь-яких умов, тому що знакове слово його успіху — безумовно.

— Марто. Я придумав тобі смішне ласкаве прізвисько, — сказав. — Я називатиму тебе Мартазаврою.

— Добре, сонце. — Марта хоч і здивувалася, та знаку не подала. — У нас є кілька вільних годин. Поїхали на Дніпро за місто. Знаю одне втаємничене місце. Людей нема… Тільки річка, білий пісок і ми… Поїдемо?

— Безумовно, — відповів Макар.

За півгодини зупинилися на тихій зеленій галявині біля Дніпра за містом. «Дивно… Дійсно нікого», — тільки й устиг подумати Макар, як помітив двійко бомжів метрів за п’ятдесят — присіли біля очерету, розглядали щось уважно, помітили «Кіа Сіїд», підхопилися, на автівку вороже дивляться.

— Соціалка? Плаватимемо разом із бомжами? — спробував пожартувати Макар.

— Їдемо до сауни! — насупилася Марта. — Принаймні там поки що нема бомжів.

Автівка зірвалася, і за мить на галявині залишилися тільки двійко бомжів. Повитягували шиї, навкруги — нікого. Полізли у річку, обережно винесли на берег тіло мертвої рудої дівчини у довгій білій спідниці.

— Під березою поховаємо, — запропонував один.

— Страх бере, — признався другий. — Давай кинемо і геть.

— Ні, брате, не можна. Поховаємо, бо комусь вона була люба… Як і ми колись були любі… Візьмемо землі з могили, підемо з нею до монастиря… Хай священики усе як треба зроблять. Тоді повернемося, хрестом ту землю на могилку покладемо, а потім уже — геть…

— Відмовлять… священики. Самогубця, певно…

Бомжі глянули на мертву дівчину — руді кучері по плечах, білою спідницею обліплена, мов вояка бинтами.

— Та ні… — мовив один. — Чиста душа. Вбили дівку…

— Хто?

Перший не відповів, повернув до Киева голову — столиця височіла на горизонті темною могутньою хмарою. Такою могутньою, що здавалося, чи до неба сягне і затулить його, чи розповзеться по землі, заллє її собою аж до кордонів. Сонце блимнуло. Розігнало хмару, не лишивши тій і краплі лякливої сили.

Бомжі упали на коліна біля берези, заходилися рити землю — треба поспішати. Он де сонце на небі, ще приведе на берег відпочивальників, завадить поховати мертву дівчину. З дивного катерка, що гойдався на невидимих хвилях між небом і землею, за ними спостерігали Люба і Соня. Сиділи на носі, звісивши ноги за борт.

— Затишне місце, — сказала Соня. — Краса… І зовсім нема людей.

— Так, — погодилася Люба. — Гарно…

See more books in http://www.e-reading-lib.org