РАЙ. Центр - Дашвар Люко - Страница 9

— Як можна розповісти про любов? — сміялася. — От я кажу — ми йдемо вулицею… І що? Як пояснити, що можна просто йти вулицею чи загубитися серед натовпу, говорити про щось незначне і неважливе чи взагалі мовчати і знати — навкруги нікого! Ні вулиці, ні дерев, ні людей. Тільки ми. І це відчуття не порушить ніщо — ні галас, ні шелест листя, ні сигнали автівок.

— Складно, а тому неприродно, — насупився Гоцик.

— Давайте спати, голото! — обійняла його. — Диван мій.

Уранці Макар і Гоцик прокинулися одночасно. Глянули на диван: спить Люба — руді кучері на подушці, усмішка на вустах. Гоцик тихесенько вкинув у сумку залікову книжку і конспекти — о дев’ятій іспит, а до універу ще треба доїхати. Макар проводив його жестом підтримки — кулак догори: тримайся, Гоцику! — обережно пробрався в кухню. Надто довго товкся — стару заварку вилив, хоч ніколи чай зранку не пив. Кинув, поліз каву шукати. Потім чогось знову до заварника. Укинув каву. Матюкнувся. Вимив заварник від кави. Схопив «Прилуки»… Фільтром у зуби. Та що за фіґня?! Чого метушиться? Може, тому що Люба спить, а зазвичай прокидається раніше за них і летить назустріч своєму коханню…

— А мені однаково, — сам собі пошепки. Запалив.

— Гей, голото. Ти чого?

Обернувся. На порозі Люба стоїть.

— Не поспішаєш… сьогодні? — Макар їй.

— Ні…

Макар напружився. Дивно. Що це з нею? І голос такий… збентежений. Знову до заварника потягся. Люба у кухні біля вікна вмостилася, на зелену вишню дивиться.

— Саню…. Я зараз… — Голос затремтів. Макар кинув клятий заварник, чогось застиг на місці й не дивиться на Любу. — Санєчко… Я зараз скажу тобі дуже дивні слова, але ти…

Макар злякався. І здивувався, бо той нелогічний переляк застигав його у геть незрозумілих ситуаціях, коли б, здавалося, боятися нема чого. Пригадав, як вперше побачив Любу на порозі їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж — серце у п’яти. І з якої радості?

— Сань… ти мене чуєш?

Макар кивнув. Люба обернулася до нього.

— Поможи мені, — надто швидко. Наче милостиню просить.

Макар злякався ще більше.

— Звичайно, Любо. Які питання.

Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки.

— Та кинь той заварник!

— А допомагати в чому? — розгубився Макар. Став посеред кімнати. Люба закусила губку і прошепотіла:

— Я… Мені потрібен сексуальний досвід…

— Що? — У Макара волосся дибки. — Любо… Ти себе чуєш?

Дівчина вхопилася за руде волосся, обмотала навколо шиї. По кімнатці заходила. На підлозі — подушка. Вона її ногою — геть.

— Гей! Любо! Що з тобою? — Макар їй.

Зупинилася. В очі йому.

— Я люблю… Я жити без нього не хочу. Розумієш?

— Ну, нормально…

— Я не хочу, щоб він знав, що я… незаймана. Розумієш?

Я боюся… Боюся, що налякаю його. Чи сама налякаюся. Оці ваші слова… про провінційну забитість… Я ж не знаю, як воно… Ти би… міг…

У Макара перед очима попливло.

— Ні, ні, — замотав головою. — Ти здуріла. Ти дурна, Любо! Дурна і не лікуєшся.

— Санєчко… — руки простягнула. Макар відсахнувся і вискочив у кухню. За заварник ухопився, кави накидав, на вогонь. Хай хоч щось звариться. Цигарку з пачки дістає, а пальці тремтять.

…На плиті википала кава, чорною рікою лилася з заварника на вогонь, шипіла, лопалася великими чорними бульками, випаровувалася. Тільки коли вона остаточно загасила полум’я і кухня заповнилася запахом газу і перегорілого кавового зерна, Макар отямився, вимкнув плиту і врешті почув з кімнати тихі схлипи. Опустив голову. Застиг біля вікна.

— Ну дурна… Ну дурна… — спустошено.

Чогось знову згадав той жовтневий ранок, коли рудоволоса Люба вийшла на веранду і посміхнулася, побачивши його з Гоциком. Як він мляво махнув їй рукою, мовляв, привіт. Як не спав на старому килимку, прислухався до рівного Любиного дихання, що йшло від дивана. А ворухнутися не смів, бо Гоцик обов’язково прокинувся б чи просто штовхонув би Макара під бік, мовляв, спи вже, не рипайся. А так хотілося обернутися, глянути на сплячу дівчину, побачити трохи розтулені вуста, руді коси на білій подушці. У такі хвилини Макар заплющував очі й уявляв собі сплячу Любу.

— Ну дурна, — прошепотів.

У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській утворилася чорна діра. Мов кава на плиту пролилася і застигла у коридорчику, роз’єднала невидимою безоднею навпіл. У кімнатці плакала Люба. Макар безпорадно товкся по кухні. Ні. Із ким завгодно. Навіть з Розою Сиґізмундівною. Тільки не з Любою.

Закурив. Не йде. Викинув. «Тільки не з Любою» — у скроні. Скільки часу билося — звідки взнати. І тільки коли пальці припекла чергова цигарка, Макар раптом зрозумів, що не чує Любиних схлипів. Німо у кімнатці.

Макар видихнув, пішов безоднею коридорчика.

— Любо?..

Дівчина скрутилася на килимку посеред кімнати. Як покинуте кошеня. Дивилася на хороброго Ґевару на стіні, усе притискала коліна до грудей.

— Любо… — Макар став на порозі, очі відвів. — Ну… Я не можу.

Вона — ані пари з вуст. Ото наче прибило дівку камінням до землі, наче лежить і вже не підніметься ніколи. Макар брови звів, задумався. Обережно по кімнатці два кроки до свого рюкзака. У кишеньках пошарудів, дістав пласку рожеву пігулку.

— Ну… Добре. Давай. Ось екстазі… Проковтни… Нелогічна радість і енергія дії забезпечені. Упіймаєш кайф і… по-швидкому…

— Ні, ні… — головою захитала, а очей від Ґевари не відвела.

— Що ти? Ні…

— Ну… Добре… Я зараз… Ти… зачекай. Добре?

Вона від Ґевари на Макара — ти тепер мій герой? Видихнув і побіг геть. Купив пляшку горілки в гастрономі, пару презервативів на касі. Подумав і купив ще якийсь «опохмелін». Касирка глянула на товар, не втрималася, іронічно пхикнула:

— Краще купи їй шоколадку!

Макар презирливо скривився — тобі яке діло?! Ухопив пляшку, засунув презервативи з «опохмеліном» у кишеню і побіг на Костянтинівську.

Люба сиділа на килимку, напружено спостерігала за Макаром. Макар приніс з кухні дві склянки, поставив на килим поряд із пляшкою горілки і сказав:

— Нап’ємося. Щоби потім нічого не пам’ятати…

— ?..

— Перевірено, — Макар непевно.

Кивнула. Макар видихнув і взявся за пляшку. Люба ще тягнулася рукою до повної склянки, а Макар вже заковтнув порцію і наливав собі вдруге.

Не розмовляли. Люба випила склянку, мотнула головою — ого! Більше не зможу! Макар їй жестом — спокійно, все буде добре. Собі — втретє. Хитнувся. Люба на нього з подивом — та ти що? Він третю за комір. Видихнув. На спорожнілу пляшку зиркнув — трохи лишилося. Хотів учетверте прикластися, очі підвів. Люба сиділа на килимку і непевними рухами стягувала через голову футболку…. Макар задихнувся, опустив голову — перед очима килимок різнобарв’ям мерехтить. Заплющив очі. «Дідько, що я кою?» — подумав. Впав на килим і поплазував до Люби.

Безсонними ночами, хоронячи мрії між густим хропінням Гоцика і рівним диханням Люби, Макар тисячі разів малював собі нездійсненне — як одного разу Люба гляне на нього не так, як завжди, зашаріється, ховатиме очі, та не знайде притулку, геть розгубиться від того, знову подивиться на нього, ніби вперше побачила, і він прочитає у її очах без слів — слова не потрібні — жадання і… любов. Буде весна. За будь-яких прогнозів — заметіль, спека, нудні дощі — буде весна. Свіже листя і сонце. Відчинене вікно. Біля нього з’юрмляться звуки і запахи — сигнали машин у заторах, говір людей, чадні гази впереміж із запахом свіжої кави і віденської здоби, знайомий голос старенького газетяра: «Свіжа преса» — і пташиний гамір. Буде весна, і він, Саня Макаров, навчений однокурсницями бути одночасно нахабним і ніжним, перш за все торкнеться губами Любиної ніжки, по ній — вище, білу спідницю геть, кров заколотиться у скронях, і він забуде все, чого навчили вправні однокурсниці. Тільки любов шепотітиме у серці.

Макар розплющив очі, побачив білу Любину ніжку — перелякався, протверезів, та шалена жага загасила останню свічку мрій і здорового глузду, кинула Макара на тремтяче дівоче тіло, а у голові раптом промайнула дурна недоречна думка: «Я буду таким, щоби вона цього ніколи не забула. Щоби захотіла повернутися до мене. Потім…»