Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 43

виповнилося п’ятнадцять. Його Тридцять П’ять вибудували цю прірву досить ретельно, хоча вона була старанно закамуфльована під рівну лісову стежку. Дівчина ж у свої

п’ятнадцять здатна відчувати себе набагато старшою, віку для неї не існує. Вона керується

інстинктом, близьким до материнського. До того ж ці Тридцять П’ять зовсім відбили в неї

смак до спілкування з ровесниками. Ровесники - це запах із рота, вологі долоні, лупа та

повний рот слини під час поцілунку, нетерпіння й брутальність, котрі не мають нічого

спільного із запахом гарних парфумів і шоколадним баритоном, що розповідає про зниклу

культуру племені майя. Це плем’я - його. Вона навіть називає його дивним іменем Віт

Тольд і вважає, що саме так звали ватажка цього зниклого племені.

У ній прокидається бажання кокетувати й зваблювати. Просто - зваблювати, без

подальших наслідків, яких вона поки що боїться. Передусім боїться налякати його своєю

дорослістю. Тому йдуть у хід лише мізерні хитрощі: жести, рухи, які набувають дедалі

більшої жіночності, коротенькі спіднички, самотужки облямовані прошвою, тоненькі

ремінці босоніжок на високій дерев’яній платформі, брязкучі браслети на зап’ястях, величезні яскраві сережки з пластмаси, за якими вистояна божевільна черга в найближчій

«галантерейці».

Але все це - не діє. У ватажка племені майя - свої наложниці, яких вона ненавидить.

Вони - як протухлі риб’ячі туші з великими червоними ротами. Її нудить від його сліпоти.

Риби розкривають свої хижі роти, голосно сміються (над нею?), вони смердять

задушливими парфумами, вони зжирають її час. Втішає лише те, що вона знає напевно: із

ними він ніколи не говоритиме про зниклу культуру давніх цивілізацій.

Отже, треба ще зачекати. І вона чекає. Але це чекання принизливе для неї! Тому

часом вона дозволяє слинити себе дозрілим шмаркачам. І все заради того, щоб потім

розповісти йому. Дарма! Він принижує її ще більше, проганяє від себе, і вона мусить

змиритися з таким станом речей, знову перетворюється на слухняну ученицю. Вона

розуміє, що йому потрібне ВУХО, що понад усе він любить самого себе - свій

нерозтрачений інтелект. Решту він уже розтратив. На цих дурнуватих пихатих риб! Вона

мусить бути слухняною ученицею. Вона м’яка, немов віск, і якщо йому треба бавитися зі

шматочком розплавленого воску, нехай бавиться.

Насправді в неї є старанно приховуваний секрет: вона не віск! У неї ніжна, майже

прозора шкіра, гладенька, мов шовк, але під нею - сталевий каркас. Для неї не існує

напівтонів - тільки «так» або «ні». Дар, який вона носить у собі, може існувати тільки в

таких умовах. Вона ще не знає, як це погано для життя!

…Двадцять і сорок - то вже серйозно! Між двадцятьма жіночими роками й сорока

чоловічими вже вимальовується знак рівняння - дві взаємодіючі риски зі зворотними

стрілками на кінцях. Вона малює цей знак, вона плекає його. Цей знак - міст через прірву, якої вже майже не існує. Та й вона змінилася! У неї - гладко зачесане волосся, проста й

елегантна сукня, делікатні сережки-крапельки. Від неї гарно пахне. Майже так само, як від

його розбещених пасій-риб. Але вона вже впевнена, що набагато краща за них! Вона

сильна й розумна, у неї вже є власний (а не книжковий!) досвід. І цей досвід нашіптує, що

вони, як пишуть у романах, «створені одне для одного». Це так само очевидно, як і дві

паралельні риски в знакові рівняння в математичній аксіомі. Це очевидно - для неї. Він

залишається сліпим. Він нічого не помічає.

Його кар’єра йде вгору. Часи змінюються, і він нарешті стає потрібним - причому

всім і всюди. У нього необмежений вибір, і в цей перелік аж ніяк не входить його

старанна учениця. Вони зустрічаються рідше. «Тепер - сама!» - каже він, ніби не розуміє, що вона завжди - сама. Вона - сама-самісінька стоїть посеред пустелі й дивитьсяу бік

маленької крапки, що рухається за горизонт. Крапка - це він. Вона була потрібна йому

лише для вправ. Тепер він - дужий і міцний, іде вперед, не оглядаючись. А вона стоїть і

дивиться йому вслід… А потім розвертається і йде у зворотному напрямку. Вона - дужа й

міцна. Вона витримає…

*

…Ось така вийшла прес-конференція, маленькі перченята! Цього разу я розповіла

вам чисту правду. Хелена посміхається.

-Вони більше ніколи не зустрілися?

-Як склалися їхні долі?

-Чи завжди мелодрама повинна мати «хепі-енд»?

-Який вплив мають на творчість дитячі травми?

-Чи не здається вам, що ця історія досить банальна?

-Якби вам довелося дописати її, як би вона закінчилася?

Зацікавлені слухачі хочуть знати все - їх не влаштовує незавершеність.

Що ж, доведеться проминути десять, ба більшіе - п’ятнадцять - років і продовжити

так…

…На повільних хвилях часу і спеки хилитався черевом догори напіздохлий серпень.

Літо - мертва пора.Вона щойно повернулася з кінофестивалю, розвезла подарунки

близьким і друзям. Прочитала черговий список справ на вересень. Знову передбачалася

якась поїздка - в гамір, метушню, на ярмарок марнославства. Ніхто не міг розірвати цього

кола. Ніхто. Аж ось одного вечора пролунав цей дзвінок у двері.

«Привіт,крихітко…». Ватажок племені майя, підстаркуватий плейбой із

джентльменським набором: квіти, шампанське, торт. Запах від Кензо, окуляри від Дольче

енд Габана, костюм від Гапчука… Благородна сивина на скронях, шоколадний голос: «Привіт, крихітко!”. Награність, за якою криється страх отримати поразку. Пропозиція

руки і серця.

-Банальність!

-Мило!

-Серіал для обивателів!

Так-так, заспокойтесь, шановні колеги! Авжеж, «мило”! Життя - взагалі мило.

Спочатку запашне, «Полуничне”, а потім - жалюгідний обмилок сподівань, утрачених

можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам’яті. Потім залишається тільки

піна, мильні бульбашки…

Хелені вперше закортіло подивитися на себе в люстро. Раніше, на тій квартирі,

звідки вона втекла, у неї було багато дзеркал. Але то було в іншому житті, в житті, що

змилилося до піни. Тут не було жодного! Вона відчинила вікно й поглянула у скло. Те, що

побачила, вразило не менше, ніж саме скло - таке брудне, ніби у приміщенні громадського

користування. Як вона могла так опуститися?

У каламутному склі вона бачила короткострижену брюнетку з відрослим світлим

корінням, запалими очима, загостреними вилицями. «Не дивуйся, це - ти! - єхидно

усміхаючись, промовляла брюнетка. - Королева світських раутів, «дівчина з обкладинки», модна письменниця, телезірка, лауреатка престижних премій, кумир молоді, авторка

сорока романів та десяти кінострічок, мандрівниця, фатальна білявка, пожива репортерів, і

скандалістка, примара, пил, вода, попіл, тлін… Ти зламалася! Ти гадала, що цього ніколи

не станеться. Власне, чому? Хто дав тобі право на таку зухвалість? Ти вважала себе

сильною. Але сили рано чи пізно закінчуються. Тепер ти - пародія на саму себе. Люди

часто перетворюються на подібну пародію… І вигляд у тебе, як у наркоманки чи

алкоголічки! Власне, у цьому немає нічого дивного. Ти закінчилася. Як мило».

Хелена з усієї сили б’є кулаком у самісіньке серце скляної примари і з радістю

відчуває біль.

«Оце вже по-нашому! - промовляє їй залишок відображення на гострому скляному

трикутнику. - Отямся! Життя - прекрасне. У тебе є все, про що тільки можна мріяти: ти -

справжня. Навіть у свої дуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе, говорить

про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху - це

доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка.