Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 153

- Професор Оссендорфер не зупинився перед тим, щоб перервати свої вакації, які він проводив на березі Адріатики в Монтенегро, курорт Будва, готель «Авала», люксусовий номер з лоджією в бік моря.

- Коли ми з ним зустрінемося? - знову спитав Борис.

- Але професор Оссендорфер розумів, що без його присутності неможливо буде розв'язати цю справу, водночас він, попри всю його гуманність, не міг також полишити цю справу з минулого божому суду, тобто забуттю, і прибув сюди. Щоб скласти в державного прокурора Штуммеля оскарження проти професора Отави…

- Який не дав професорові Оссендорферу докупатися в Ад-ріатичному морі? - в'їдливо докинув Борис.

- На жаль, майне герен, ідеться про важливіше. Професор Оссендорфер має намір оскаржити вас, професоре Отава, в тому, що ви взимку сорок другого року в Києві брали пряму участь в убивстві видатного німецького вченого професора Адальберта Шнурре.

Вассеркампф схрестив на грудях руки, відійшов за свій столик, примружив очі, задер трохи голову, втішався ефектом од своїх слів.

- Що ж, - сказав Борис, - з свого боку дякую вам, пане державний радник, за те, що ви помогли нам зідентифікувати особу Оссендорфера. Тепер я твердо знаю, ще й не бачивши його, що професор Оссендорфер - це колишній денщик штурм-банфюрера Шнурре, а також асистент професора Шнурре. І що це саме він був в окупованому гітлерівськими військами Києві. І що саме він разом з штурмбанфюрером Шнурре і спеціальною командою грабував культурні й історичні цінності Києва. І що саме він убив відомого радянського вченого професора Гордія Отаву.

- Ще сьогодні проти вас, гер професор, буде складено оскарження, - нагадав Вассеркампф.

- Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, і' з свого боку ми ставитимемо питання про те, щоб його судили як військового злочинця й грабіжника, - сказав Борис. - Ваше ж управління по відшкодуваннях допоможе нам повернути важливий історичний документ, який переховує десь військовий злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успіху, пане державний радник. - Отава вклонився, пішов до дверей.

Валерій затримався тільки на мить.

Наше посольство діятиме через офіційні канали,- сказав він трохи розгубленому чиновнику, - даруйте за турботи, пане державний радник.

- Але ж, майне герен! - встигнув вигукнути навздогін Вассеркампф. - Я не все… - Автоматичні двері нечутно зачинилися за відвідувачами.

Рік 1032. Київ

Аще бо поищещги в книгах мудрости прилежно, то обрящещши велику ползу души своей.

Літопис Нестора

Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було, бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища. А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм і для упокорення й-ув'язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вищей вище, зчепити в невидимі для невтаємниченого ока сув'язі, з нічого вичарувати небачене, з сум'яття народити гармонійність, і Камінь і заправу носили на барках. Дерев'яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченнимтисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягарі. Майстри каменю зависали в дерев'яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих навершях будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, стосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві и за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилося Ярославові вдаватися по запомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якогопередтим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток явчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися й з'їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби, і так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки,осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою. Візантія самим тільки своїм існуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й могутню землю. В світі не може існувати тільки одна велика держава, потрібне суперництво, потрібне взаємне побоювання, постійна пересторога, інакше-бо - кінець людству. Хіба ж історія не дає свідчень? В часи Александра Македонського світ перебував на грані цілковитого підкорення, а отже, й знищення в рабстві, тільки простори Індії поглинули й розпорошили всемогутнє військо Александрове, і так протривав світ далі. Римські легіони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не розбилися врешті об дикі орди германців, і вже Візантія виникла на краю Римської імперії, мов її уламок, і водночас - суперниця похмурого Риму. Але як тільки виникла, так і породила собі на противагу нові держави: то агарян, то персів, то болгар, то германців, то, нарешті, державу Руську, яка виросла в суперника найгрізнішого і, здається, нездоланного, бо імператори візантійські й не пробували посилати своїх військ у цю велику й загадкову країну, боялися її нескінченності, її холоднеч, її багатолюддя. Навіть Василій Македонянин не зважився виступити проти Русі, хоч, здавалося, міг би скористатися з послаблень, які виникли в час суперництва Володимирових синів.

Імператор Константин був для Ярослава суперником незначним. Однак діяв-Ярослав обережно, пішов навіть на те, щоб узалежнитися від Константинополя ще більше, ніж його покійний отець, бо Київському князеві треба було утвердитися, перш ніж вступати в справжнє суперництво з ромеями. А ще вважав він: перед тим як виступати проти когось, слід перебрати від нього все, чим той тримається, чим славен і великий, простіше кажучи, вибити з рук супротивника його зброю, заволодіти нею самому і вже тоді кинутися на ворога. Прийнявши в Києві митрополита грецького і впустивши в руські церкви поряд з відправами болгарськими, як то велося від князя Володимира, також відправи на мові грецькій, Ярослав тим самим відновив у народі стару ворожнечу проти греків. Гадали ромейські імператори, що, нав'язавши руським свого бога, заволодіють вони не самими душами цього великого народу, а й цілою державою; насправді ж вийшло так, що князь Володимир, а за ним і Ярослав охоче прийняли цього бога не для упокорення ромеям, а тільки тому, що давав він силу і славу іншим племенам і народам, відкрив навстіж двері до цілого світу,- отож сподівалися й вони заявити про себе світові голосом цього бога, не шкодуючи сили для спорудження храмів на його честь, пішли навіть на великі пожертви, а ще більші злочини супроти дідизни. Іноді страшно ставало Ярославові, як думав він про знищення й плюндрування душ свого народу. Минувшина ввижалася в образі тих дівчат, що прощаються з своїм дівуванням. Розплітають місячної ночі десь над озером або річкою коси, ходять берегом, взявшись за руки, в довгих білих сорочках, предивні й пречудові, мов з передвіку, сумно співають: