Українські народні казки - Автор неизвестен - Страница 42

Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже, — одучити жінку від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали".

Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — на базар. Купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, повернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця вкинув у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:

— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває в лісі риба?

— Авжеж буває,— каже Петро. — Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!

Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько? Не казав я тобі?

— Оце диво! — говорить вона. — Зроду-віку такого дива не бачила!

— Ну, добре, — каже Петро»— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу!

— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?

— Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.

Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська й кричить:

— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!

— Та бачу, — каже чоловік, — то що?

— Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, — оце й зосталися бублики.

— Нум же, чоловіче, струшувати!

Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.

— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила!

— То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.

Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:

— І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

— Це ще нічого, — каже Петро, — от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.

— Та ну?!

— Їй-бо, знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — витягає ті гроші.

— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!

— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.

— От! — каже жінка. — А як же він довідається? Я нікому не скажу!

— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.

Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:

— Добре, — каже, — нікому в світі не скажу.

Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.

— Чоловіче, що то таке? — Хвеська питається. — Я піду та подивлюсь!

— От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!

— Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!

Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.

— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — та так і схопилася з місця.

— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень" сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі:

— Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.

А кума Меланка й собі:

— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..

А Хвеська не дав їй і доказати та зараз своє:

— Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…

— Як то так? — питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.

— Ох, кумасю, не знаю, як і казать…

— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка.

— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!

— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.

— Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки, та глядіть же — нікому, нікому!

Та й давай пошепки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумочко, чи ви чули?..

А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха — то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.

А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..

І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.

Ото день чи два проминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:

— Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?

— Ні,— каже Петро, — не знаходив.

— Як не Знаходив? Адже твоя жінка каже!

— А що мс, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема — наплете!

— А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку!

Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:

— Знайшов твій чоловік гроші?

— Знайшов, — каже, — паночку, знайшов.

— А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш!

— Та що ж, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?

— А коли це було? — питається економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— А що далі скажеш? — питається Петро.

— Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.

— Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.

— Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…

— А чого мене водили по селу? — питається економ.

— Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…

Як крикне ж економ:

— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала!

Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.

Ото економ подумав, подумав — і справді дурна, — узяв та й пустив.

От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:

— Так ти, — каже, — мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.

Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

КАЛИТОЧКА

Були собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або празник, то хто-небудь бере волів і воза та й іде, чи в ярмарок, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже:

— Поведи воли та продай, справимо собі коня та воза, будемо самі до міста та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.