Українські народні казки - Автор неизвестен - Страница 44

— Ой батеньку, батеньку!..

А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже:

— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.

І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.

ЯК ЧОЛОВІК УЧИВ ЛІНИВУ ЖІНКУ

Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все гуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.

— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.

Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.

От знайшовсь-таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:

— А що, сину, чи ти її не будеш бити?

— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.

Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.

Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:

— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — і пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір’ю молодого.

Подумала вона собі та й каже:

— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав!

Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було.

Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже: я снопи в’язав, третій каже: а я возив хліб на тік.

— А ти, жінко, що робила?

— Я… я нічого!

— Ну, то й їсти будеш нічого!

Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде.

На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.

Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те.

— А ти, Олено, що робила?

— Я сьогодні води принесла на обід!

— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.

На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась

Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила…

Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи їдуть; їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг.

На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.

Так вона проробила до неділі.

Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя: прийшов — і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, і обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає:

— Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?

Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру шкіру, дала своєму батькові та й каже:

— Нате, тату, мніть хоч цю шкіру, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то тому й їсти не дають.

Подивувався старий, взяв шкіру та й заходився її м’ять.

Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питає його:

— Що це ви робите?

— Шкіру мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.

Зареготав той чоловік і каже:

— Киньте, батьку, цю шкіру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.

Засміявся тут старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жить-поживать та й добра наживать.

ПРО НЕРОБУ ЮРКА, МАМИНОГО СИНКА

Мамин синок Юрцьо до двадцяти років і стеблинки не перервав. Добре їв, пив, гуляв, ходив по селу, як пава, а батько з ранку до ночі робив та в старому петеці ходив. Юрасика в селі прозивали пестюнкою, цуцликом і як кому прийшло на язик.

Та батькове терпіння увірвалося, і він сказав:

— Досить я робив на тебе, забирайся з хати, дармоїде! Іди робити, як другі людські діти.

Мати плакала, але нічого не помагало. Поклала своєму соколику в торбу солонини, бринзи, меду, білого хліба та й сказала:

— Іди, синочку, та розум май, тяжкого не піднімай, низенько хребтик не згинай, холодочок не минай.

В дорозі мамин синок одно думав: як би то добре жити і нічого не робити?

Ішов він, ішов лісом та й вийшов на зелену поляну, бачить — на пні сидить дід з білою, як молоко, бородою.

— Що ви робите, діду? — запитав Юрцьо гордовито.

— Я, хлопче, ніколи не робив, не буду робити, а все добре жив і буду жити.

— А як би й мені не робити та добре жити?

— Я тобі допоможу. Дам тобі одну вівцю. Коли тобі буде треба грошей, скажеш: «Овечко, потрясися». Вона потрясеться, а з-під хвоста посиплються гроші.

Подякував пестюночка і пішов. Зайшов у село, повернув у корчму і попросив їсти-пити. А як треба було платити, сказав: «Овечко, потрясися». Овечка потряслася, і посипались гроші. Корчмар хитро посміхнувся, а коли гість заснув як убитий, підмінив вівцю.

Пестюночка пробудився і погнав овечку додому.

— Ну, як синку, скільки заробив грошей? — запитав батько.

— Мені не треба робити, я й так добре буду жити. Коли захочу — з цієї овечки гроші будуть падати, — відповів син і сказав — Овечко, потрясися!

Але овечка й хвостом не махнула.

Батько взяв сина, відлупцював добре та й послав знову роботу шукати.

Пішов він до діда і розказав, що трапилось з його овечкою. Тепер дід дав йому маленьку шкатулочку, якій треба сказати: «Шкатулочко, відкрийся!» — із неї посиплються гроші.

Повернув Юрик у корчму, і тут знову так вийшло, як з овечкою. Дома як не просив, щоб шкатулка відкрилася, а грошей чортма. Мати плакала, а батько взяв кочергу, та вигнав із хати пестюночку.

Прийшов він знову до діда й почав жалуватись, нарікати. Дід погладив бороду і каже:

— Даю тобі оцей маленький барабан. Коли тобі треба буде грошей, скажеш: «До танцю», а як буде доста — скажеш: «Із танцю».

«Тепер я вже не дам обдурити себе корчмареві, наперед гроші підготовлю», — подумав Юрик.

Вийшов із лісу і весело сказав: «До танцю". В ту хвилину з барабана вийшло десять легінів із ціпами та почали неробу молотити, куди попало. Він верещав, плакав, ледве потім вимовив: «Із танцю" — і легіні пропали, як під землю.

Після цього Юрик проклинав діда всіма святими і чортами.

— Не проклинай! Іди і того шахрая-корчмаря похрести, — почув він знайомий голос діда.

Нероба взяв барабан і пішов у корчму. Наївся, напився, крикнув: — «До танцю!" — і легіні взялися за корчмаря. Корчмар реве, стогне, а Юрик каже:

— Віддай овечку і шкатулку.

— Даю, даю, паночку, лиш не бийте.

— Добре, — весело сказав Юрик і додав: — «Із танцю!" — і легіні зникли.

Віддав корчмар овечку і шкатулку, і мамин синок, наспівуючи, пішов додому. Не встиг переступити поріг, як похвалився:

— Аж тепер я, мамо, буду добре жити і нічого не робити.

— Слава богу, Юрцю, — сказала мати, а батько посміявся над сином.

— Не смійся, бо битий будеш, — пригрозив син, а потім сказав: — Овечко, потрясися!

А овечка й вухами не стриже.

Він розсердився і закричав:

— Шкатулко, відкрийся!

Шкатулка стоїть, як камінь при дорозі.

Батько і сестри почали реготати, а мати сльозами вмивалася.

— Не регочіть, зараз будете плакати, — сказав син і промовив — Із батьком, і з сестрами до танцю.

Увійшло десять легінів та давай періщити. Але не батька, не сестер, а сина і матір.

Хто знає, як довго тривав би цей танець, якби в дверях не з’явився дідусь. Він махнув рукою, і легіні посідали, котрий куди. Дід сказав:

— Нерозумна мати, яка змалку не привчає дітей працювати. Нещасний той синок, що чекає грошей від овечок і шкатулок. Лиш той гроші буде мати, який любить працювати. Як ти кажеш, мати?