Сватання на Гончарівці - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 8

8

Алексий. Постарайтеся ж і об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходім до Шкуратки, та поговоріть, нехай не губить нас.

Уляна (поет).

Ой дядечку,Голубчику,Змилуйся надо мною!Не дай мені,Сиротині,У яму іти живою!Як рибонька без водиці,Так я, сердешна, б'юся!За дурного за КандзюбуСилує матуся!З Олексієм розлучають,Не дают пожити,Лучче смерть я заподію,Коли не любити.Ой дядечку,Голубчику,Не дай мені пропасти!Прошу тебе,Ратуй мене,Зашити від напасти!Озьми своє ружжо страшнеТа стрельни в Уляну,Ой, чим іти за нелюба,Лучче лягти в яму.Озьми свою шаблю гостру,Зрубай мене разом!Без милого ОлексіяВмру одним я часом.Ой дядечку,Голубчику,Прошу тебе,Ратуй мене,Не дай мені пропасти!

Скорик. Нєт, сєво не мажу сделать. Я присяжной чалавєк, абєщал Павлу Кандзюбє ітить за рушниками і довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї в палавіну буду брехать і разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину і усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атаковать стару Шкуратку; я знаю, у нєй уся сила. А когда што не то, так ми і наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться і думкою палево кругом! (Поет.)

Уж недаром ми хадили,Скрозь в паходах ізслєдилн,Знаю, знаю весь обряд,Дело всьо зведу на лад.Бул у нємцов на родинахІ у турков на хрестинах,У французов бил дружком,Там хадил я с рушником.От гадюки отчитаю,Стару девку прасватаю,Лихаманку зашепчуІ злодія проучу.Все зроблю я, што вам нужно;Ворожить тепер досужно.Знаю, знаю весь обряд.Дело всьо зведу на лад.

Алексий. І вже, до завтрього! Лучче б сьогодня. Пожалуста, дядюшка. (Уляне.) Адже мати дома?

Уляна. Нема! пішла у різниці яловичини куповати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. І я ж кажу: лучче б сьогодні, як паньматка вернеться, та й поговорили б або, може, і відшептали б її від Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться відкидатись, щоб не платити Кандзюбі безчестя за наругательство.

Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводні нікак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу при-німал, щоб стоять і у слові, і у дєлі, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, пасмотрим і на зорі, і што кому присниться. Может-таки, Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лі света не бачил? не учить єво. Развєдьот беду і не такую. Потерпіть до завтрьово. Авось!

Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столі побачите!

Алексий. Як тільки здумаю, що Уляна чіпляє хустку оттому навіженому Стецькові, то мене так трясця і трусить.

Стецько за кулисами поет.

О! бач, який іде!

Скорик. Жалко мнє вас, дєтушки! А по другой команде вот што: не только свету, што у вакнє; я й сам думал, што только его і єсть, што у нас; а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так і ви, не тужіть. Паіськай другой дєвки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час места дажидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит.)

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕУляна, Алексий и Стецько поет а грызет орехи.

Стецько (поет без музыки).

Ішов Стецько льодом,Свинка огородом;Подай мені, моя мила,Свою білу ручку!

Бач, де вона! А я собі сидів, сидів, аж спати захотілося. І що робить, не знаю: чи іти додому, чи тут старостів дожидатись? Нікого і спитатись. Мати повіялась кудись, а

старий усе кликав мене на вольну, далі і захріп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я поліз на полицю, та й намацав горіхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи, чи ціт, чи лишка? От у жмені держу.

Уляна. Та піди собі геть! Ціт,– тільки відчепись.

Стецько (считает орехи). Так, відгадала. Оце один, Дііа їх, п'ять, десять, три, усі!

Алексий (ударив его по руке, выбивает орехи). А ти, бачу, і лічити не вмієш? Оттакий козак!

Стецько (оглянувшись и тут только увидев его). А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моєю дівчиною стоїш? Чого дивишся на неї, та ще, може, і говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобі щипки! Геть відсіля, кажу тобі!

Алексий подходит к нему, а он пятится от него.

Цур тобі! Не заньмай мене, я тобі кажу! А то побачиш, що я тобі зроблю.

Алексий (все подступая к нему). Ану-ну! Що ти мені зробиш?

Стецько (отступая). Що зроблю? Ось побач; ось тільки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробі! Ще дужче, чим тогді.

Алексий. Цур дурня, та масла грудка! Чуєш, я тобі кажу: не в'яжись до людей, то й я тебе не заньматиму.

Стецько. А до яких же я людей в'яжусь? А кажи, кажи!

Алексий. Чого ти в'яжешся до Уляни, йолопе? Вона за тебе не хоче.

Стецько (подобрав орехи, продолжает их грызть). Дарма.

Алексий. Вона каже: лучче їй з мосту та у воду.

Стецько. Дарма.

Алексий. Вона каже, що за тобою буде пропаща.

тецько. Дарма.

Алексий. Вона каже: лучче їй світ за очима піти, чим за тебе.

Стецько. Дарма.

Алексий. Вона каже: цур тобі, пек тобі, осина тобі, дурний, божевільний, навіжеиий, католиче, бузовіре…

Стецько. Дарма, дарма, дарма! Хоч ти мені що хоч кажи, а я тобі усе казатиму: дарма, затим що дарма. Хоч вона і не хоче, хоч вона плакатиме і вбиватиметься, хоч здохне, то мені дарма, аби б тільки пішла за мене.

Алексий. Що ти будеш з таким дурнем робити! Він усе своє товче. Ну, ще ласкою попрошу тебе: Павлович, Степанку, голубчику! Відкинься від Уляни, не заїдай їй віку, дай їй ще на світі пожити з ким другим, а не з тобою! Не бери її, я тобі спасибі скажу!

Стецько. Так і я ж тобі, братику, ласкою скажу, що я б тебе послухав, так що ж будеш робити з моїм батьком? Оженись, каже, дурню, таки оженись; та вже аж обрид мені з сим оженінням; так оце тільки затим я і женитися хочу.

Алексий. Та шукай собі другої дівчини; се вже не твоя і не хоче за тебе.

Стецько. Та де їх у урагової матері знайдеш? Вже я раз ходив з старостами; ходили по усьому Захаркову і усю Заїківку, і Москалівку виходили де хоч поганенька дівка була, усюди заходили, так ні одна не іде, як затялись.

Уляна. Чом же вони за такого парубка та не ідуть?

Стецько. Без сорому казка: кажуть, що дурний. «Дурний, цур йому!» – ось як кажуть. Се вже урагола мода стала, що усе за розумних хотять. Від сього і люди на світі переведуться. За дурних не ідуть, а розумних нігде узяти, от усі люди і повиздихають, а нових людей – тпррру! – нігде буде взяти!

Уляна. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, і тобі у вічі кажу.

Стецько (молча смотрел на нее быстро и долго, потом вдруг вскрикивает). Тю! на твою голову! Ти тільки сама кажеш; а мати каже, що я не зов'сім би то і дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там і дівка каже, батько каже, і мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцім я дурний, так вже нігде дітись!