Я (Романтика) - Хвильовий Микола Григорович - Страница 5

       - дегенерат.

       - От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...

       Я:

       - Ви?

       Він:

       - Я? О, я! - і постукав пальцем по дверях.

       Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:

       - "це сторож моєї душі" - і без мислі побрів на міські пустирі.

       ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.

       ...Але що ж я?

       ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,

       і я остаточно збився з ніг!

       Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...

       ...Я остаточно збився з ніг!

       ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.

       Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

       ...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

       ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

       ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

       Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.

       Я різко кажу:

       - Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

       Тоді він іронічно й байдуже:

       - Ну, і що ж? Добре!

       Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.- О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.

       Я:

       - Будь ласка, покиньте кімнату!

       Доктор:

       - Ну, і що ж? Добре!

       Тоді я не. витримую й шаленію.

       - Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!

       Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

       ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

       Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.

       Тьма.

       ...- Конвой!

       Вартовий увійшов і доложив:

       - Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

       ...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

       ....В городі стояла енергійна перестрілка.

       ...Ми йшли по північній дорозі.

       Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії - темного натовпу на розстріл.

       Позаду рипіли тачанки.

       Авангардом - конвойні комунари, далі - натовп черниць, в авангарді - я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

       ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.

       Я йшов по дорозі, як тоді - в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

       Зате я відчував:

       - там ішла моя мати

       з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.

       Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

       Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

       ...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

       Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?

       І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.

       І спалахнуло:

       - невже я веду її на розстріл?

       Що це: дійсність чи галюцинація?

       Але це була дійсність: справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

       ...Але, може, це помилка? '

       Може, треба інакше зробити?

       -Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

       Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

       ...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

       ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:

       до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

       - Ваша мати там! Робіть, що хочете!

       Я подивився:

       - з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.