Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 37

— А ти б краще помовчувала, — раптом розвернулася до Клавки Солькіної Дарка Гніда, заступаючись за свого «хрещеника». — Скупилася в нього на овочі, так хоч не нагадуй людям про це. Чого це він не добувач? Він після роботи під буфетом не валяється, в доміно не грає й на ослоні за ворітьми пузо не чеше. Закривай лавочку, твій товар не має попиту!

— Ну чого ви за Грицька взялися, безстидниці? — прикрикнула на жінок Оксана Бігун. — Вам своїх мужиків мало?

А Грицькові було хоч бери гітару і йди під Тетянині вікна серенади співати. Тут весна, сади квітнуть, бузок і черемха пахощі розточують, що аж серце розривається, а вона на того чоловіка, заради якого «поїхала на ножі», як висловилася Дарка Гніда, тепер — нуль уваги. Він не знаходив тому пояснення, мучився, проте мужньо готувався до подружнього життя, спішно встановлював у кухні автономні зручності — чіпляв на стіну наливний бак з підігрівом, лаштував раковину для миття продуктів і посуду, встановлював ванну й унітаз, рив траншею під зливні труби й копав зливну яму.

— Грицю, — вечорами підколював його Сашко, коли вони відпочивали від трудового дня, — ти так розучишся до вітру ходити, сидітимеш в хаті на шпаківні, як інвалід.

— Я не для себе, — бурчав у відповідь Грицько. — Це тобі ставити в хаті зручності марно, а мені можна.

— А мені чого не можна?

— Бо твоя Оксана на другий день розчавить той унітаз і тебе винуватим зробить, скаже що ти каліка, поставити його правильно не зумів.

— Та вона в мене така, роздобріла нівроку, — розсміявся Сашко. — Хоч, в разі мені приспічить жити по-міському, я виключно для неї на унітаз надіну стальний каркас. Ха-ха-ха!

Пару разів Грицько зустрічав Тетяну в центрі, коли та поверталася додому з покупками. І ось не витримав і, привітавшись, зупинив її.

— Ну чого ти сторонишся мене? Ось тобі важкого носити не можна. Я б допомагав. Ти, може, на мене ображаєшся, не можеш простити своєї хвороби?

— Найгірше, що може бути між нормальними людьми, це з’ясування стосунків, — строго сказала Тетяна. — Отож, припини! Краще розкажи, як ти готуєшся до мого приходу в гості.

— Готуюся з усієї сили! — зрадів Грицько.

— Гляди, — зиркнула на нього лукавим оком дівчина. Так поглянула, що в нього по всьому тілі жевжики затанцювали. — Я повернуся з Москви й прийду роботу приймати.

Та Грицько вже був не йолопом царя небесного, а справжнім мужчиною, і вмів триматися при будь-якій спокусі, знав свій обов’язок і призначення. Тому пропустив мимо Тетянині загравання й жарти.

— Як ти сама туди їхатимеш, як сама-одна там перебуватимеш? Давай разом поїдемо.

— Грицю, не ускладнюй мені життя. Гаразд? — облишила дівчина несерйозний тон.

Грицько хитнув головою. Що він міг ще сказати? Домовились, що Тетяна сповістить його, як повертатиметься назад, і він виїде її зустрічати в Синельникове.

3

Нарешті робінії вкрилися листям — жовті кущі навіть відквітували майже водночас з бузком, а біла акація лише готувалася викинути свої духмяні грона — і настало справжнє літо: денна температура не перевищувала двадцяти п’яти градусів, хитав повітря легкий вітерець, світило незле сонце. Людина, опинившись десь за городами, відразу хмеліла від настояних пахощів розігрітого різнотрав’я. У дворах і на межах, на не витоптаних ще толоках і узбіччях доріг квітували перші медоноси: непоказний деревій, грицики, рідко-рідко зустрічалася веснянка, у низинах панували жовтець і різні анемони, а на узвишшях — траплявся горицвіт і розстелялися якісь дрібнесенькі блакитні квіточки, тощо. У вільний час Грицькові не сиділося в хаті, перед заходом сонця, коли вся домашня робота була перероблена, він виїжджав за село і там палив душу цілющими пахощами землі. Він сумував за Тетяною, яка наразі десь знову «пішла під ножі».

Залишивши машину на пагорбі, він спустився в лощину, де завбачив крупніші й барвистіші квіти. Спочатку хотів зірвати їх, вже й нахилився, а потім зупинився: для чого занапащати таку красу? Попутно він ще щось подумав про збереження природи, щось промайнуло в думці про бджіл, збір нектару і про мед, про лікарські зела. І тут пригадав, як Тетяна розповідала, що, повертаючись додому, планувала знайти в околишніх селах бабку, яка лікує травами, й звернутися до неї за поміччю. Так він же може допомогти їй у цьому! Поки її немає вдома, він напитає гарну цілительку, познайомиться з нею, домовиться показати хвору.

Він сам трохи знався на травах, збирав їх і при необхідності віддавав перевагу зіллям і меду, як доводилося мати справу з поширеними захворюваннями, що здавна лікувалися народними методами. Але він знав свої межі, як і те, що алергія й зведення шрамів не відносилися до поширених хвороб, тому треба було шукати когось досвідченішого.

Здавна й здавна так повелося, що у селі базар — це і загальні збори, й прогулянка, і місце побачень, переговорів і укладання угод і власне товкучка. Колись базарні дні проводилися раз на тиждень, а широкі ярмарки — у великі свята. Тепер, при капіталізмі, люди тут товклися щодня, але то були в основному збувальники й ті, хто продає витрішки. Серйозний люд, трудівники прибував для продаж і купівлі в суботу й неділю. На жаль, широких ярмарок уже більше не траплялося.

Отож найближчої суботи Грицько вийшов у центр з наміром знайти місцеву траволікувальницю, розуміючи, що то непроста буде робота, бо самі бабки вже по базарах не їздять і їх доведеться шукати через вилікуваних ними клієнтів. Довго він говорив то з кимсь одним, то з іншим, заговорював з жінками, але на потрібну людину натрапити не міг. Не прийнято в народі про свої болячки поширюватися.

Але випадок, як завжди, прийшов з неочікуваного боку. Грицько вже покинув район базару, вийшов на площу, через яку пролягала основна сільська автомагістраль, пішов повз магазини. Далі, за центром, ця дорога перетворювалася на звичайну вулицю, щоправда, з твердим покриттям, а на самій межі села, серед крайніх житлових будівель, на ній стояла Грицькова хата.

— Здоров будь! — привітався він до Степана Пудіна, свого колишнього однокласника, побачивши його бричку прив’язаною до стійки біля буфету. Степан щойно під’їхав і тільки збирався йти на базар. — Ти на своєму «мерседесі»?

— Зате я сам його придбав, а не прийняв у подарунок за сумнівне женіння, — невдоволено огризнувся той. — Чого пристав? — Грицько зітхнув і подумки вилаяв себе за невдалий жарт.

Степан у школі зірок з неба не хапав, як власне й Грицько. Але Грицько, бач, щось вишукує по життю, щось жде від нього, а Степан відразу женився на дівчині з якогось хутора — їх тут до грецяки навколо Славгорода — і пішов працювати на землю. Згодом завів власне господарство, наплодив дітей, загрубів у роботі, й почало здаватися, що він ніколи не був дитиною чи, бодай, юним. А оце знедавна хворіти почав.

— О! Чого ти на людей кидаєшся? — не образився Грицько. — Я до нього підійшов побажати добра й здоров’я, а він цвікає мені в очі женінням. Так що мені викинути ту машину? Колись появиться господар і забере, тоді я на такій, як у тебе, їздитиму.

— Та віддай ти її к чорту скоріше, а то так і хочеться тебе якось вилаяти. Їй-богу, гарний хлопець, а чорт знає що втнув з тією пробляддю. Я оце терпів-терпів і не втерпів, сказав тобі, що думаю. Гадаю, в тебе вже зашпори відійшли і ти не образишся?

— На правду не ображаються. Нічого, то в мене була спроба втілити в життя мрію про мешкання в гарному місті, де чисто й багато різнокольорових вогнів. Вона ж була з міста.

— От дурний, та хіба є десь чистіше за наше роздолля? І нащо тобі ті вогні?

— Слухай, Степане, ти вже мене вилаяв чи як?

— Вважай, що вилаяв. Кажуть, ти зробився розсудливим і скоро заведеш справжню сім’ю?

— Та кажуть, холера його бери, — роздумливо промовив Грицько. — Не знаю, що буде. Слухай, ти гарно виглядаєш, якось посвіжів. Аж обличчя посвітлішало. Десь відпочивав? Молодець!

— Лікуюся, — буркнув Степан.

— Од чого?

— Сечовика застудив, у минулому році траву косили в кінці травня, і я під час відпочинку на сирій землі посидів. Тепер маю клопіт.