Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 64

Або ось з Огнєвими. Сам же сказав їй, що вони йому подобаються, що він хотів би їм допомогти, що непокоїться про них, бо вони нагадують йому батьків, а як сталося нещастя, — про все забув. Добре, що хоч тепер згадав слова, сказані тоді Тетяною: «Ота поговірка, що людина мусить народити дитину, збудувати дім і посадити дерево, є неповною. А від цього усічення — майже аморальною». «Чого?» — запитав здивований Грицько, який не звик критично обмірковувати загальновідомі істини, а фактично, не володів звичайною ініціативою філософствувати про життя. «Тому що людина ще мусить доглянути своїх батьків, і, може, це Ї найголовніший обов’язок, бо саме він робить її людиною». Отак! І додала роздумливо: «А в мене батьків немає. Отже, мені судилося когось іншого доглянути. То чому б не їх?». Він ще тоді радів, що вона вирішила запросити Огнєвих замешкати в її хаті. А тепер ні про що не подбав би, якби не побачив Любов Петрівну у такому плачевному стані. І куди вона, вийшовши звідси, подалась би, сердешна? Жах! Грицька аж у піт кинуло від власного лаповухства.

— А чого ми зажурилися? — звернувся він до Любові Петрівни на манер лікарів, торкаючись її руки. — Забирайтеся швиденько в машину і поїхали додому.

— Який дім? — заплакала жінка. — Там навіть сараю не залишилося. Все спалили, нелюди. Навіть мої трави. А я ж їх так ретельно збирала й сушила, так старалася! Там було запасу років на два-три. Що ж я тепер робитиму…

— Поїхали, поїхали! Забудьте про те село. У нас, слава Богу, є для вас запасний варіант. Відсьогодні житимете в Славгороді, в Тетяниній хаті. Ми з нею вам зручності там влаштуємо. І буде все, як в кращих домах, — з легким серцем говорив Грицько, радіючи, що у нього така чудова дружина і що він може виручити з біди таких гарних людей, як оці Огнєві. — Зараз ми заїдемо до нас, переглянемо весь одяг, що залишився від моїх батьків. Може, вам щось на першій порі підійде, то візьмете. А потім все, що треба, наживемо. На щастя, всі живі залишилися. Це головне.

— Дякую, — відгукнулася жінка. — Ми в боргу не залишимося. Мені б тільки Ігоря на ноги поставити. А там ми вам не завдаватимемо клопоту.

— Навіть не думайте про це! От живіть, як біля своїх людей, і все. Та вам про це краще моя Тетяна пояснить. У неї ціла теорія є про долю, людське призначення й таке інше. Я в цих матеріях не розбираюсь. Але від себе ми вас нікуди не відпустимо. Це наше остаточне рішення.

— А ти ж чий будеш? — раптом запитала Любов Петрівна.

— Я? — Грицько з несподіванки оглянувся на співрозмовницю, що сиділа позаду. — Моє прізвище Летюк, це татове, а мамине дівоче — Куропат.

— Летюк… — повторила Любов Петрівна. — Не знаю… Може, він нетутешній?

— Ага, — Грицько посміхнувся. — Мама з ним познайомилася, коли він був солдатом термінової служби і їх присилали в наш колгосп на збирання врожаю. А родом він з Закарпаття.

— А мама твоя в дівоцтві дуже вродливою була, веселою, подільчивою. Все біля хати нові сорти квітів розводила і з людьми насінням і корінцями ділилася. Тоді це тут було новиною, і всі дивувалися, звідки воно в неї.

— Хіба ви її знали? Ви ж приїжджі.

— Ні, не знала, — вже сухіше відповіла Любов Петрівна. — Люди розповідали.

Розділ 8

1

Відквітував жасмин, а за ним і липа — відшуміла бентежна пора, літо змужніло, зажурилося, потемніло лицем і взялося виколисувати врожаї. Вже не бродило світом п’янке запашне повітря і не розбурхувало душі людей. Хіба дехто з них вибирався на вихідні дні на вільний простір, то там ще встигав подихати ароматом квітучих маслин — останнім привітом весни. Заспокоїлося буйство пахощів, вляглося. А далі залишалося втішатися тільки розмаїттям тих звуків, що теж є прикрасою природи: нічними плачами деркача, цокотанням сороки, стогонами пугача, солов’їним тьохканням та шпачиним висвистуванням. І все — літо повертало на осінь, починало скорочувати дні. Хоч сонце ще з цим змагалося і пекло нестерпно, та все частіше доводилося йому рано закочуватися за обрій і розганяти на світанні все більш густий морок.

До людей, обходячи перепони липневої спеки, непомітно підступав смуток прощання, який глобально обсяде їх восени. Ігор Свиридович, очевидно, був справжнім дитям природи і відчував, що за скороченням дня криється щось більше, грандіозніше й драматичніше простого старіння літа, він пригнічено сидів на ліжку, роздумуючи про своє майбутнє життя на новому місці — скоро лікування закінчиться, час збиратися додому. Додому… Де тепер його дім?

Гліб Євгенович, сусід по палаті, подивився на свого товариша по нещастю й зітхнув — він знав історію хвороби цього чоловіка й співчував йому в утраті житла, тому зважився перервати ту важку задуму і легко товкнув його в плече.

— Ходімо на вулицю, посидимо в парку — тут задушливо. А спати я вже не можу — надовго виспався.

— Що там робити? Слухати як матюкаються школярі, проходячи мимо? Дякую дуже, я потім хворий від цього. Ех, кому ми світ передаємо, в чиї руки? Вив би вовком, так не допоможе.

Звісно, є підозра, що їхню хату підпалили якісь молоді негідники. Як він після цього може ставитися загалом до молоді? — подумав Гліб Євгенович.

— Ну не підемо в парк, а посидимо в сквері на території лікарні, — настоював він. — Не сумуй, у вас же все врешті-решт влаштувалося. Чого ти вбиваєшся?

— Влаштувалося…

Ігор Свиридович ще щось бурчав чи сварився, комусь виказував свої кривди від проклятих політиків, які занапастили його життя, але розібрати щось конкретне з його слів було неможливо. Зрештою, це був просто вияв старечого невдоволення та й годі. Проте, Ігор Свиридович взяв темні окуляри, надів білу кепку й слухняно потопав слідом за Глібом Євгеновичем, тримаючись за полу його сорочки.

— Не спіши, — попросив миролюбніше. — Ніяк не звикну до сходин.

Видужуючи, чоловіки ігнорували підйомник і гартували своє серце ходьбою, принаймні при сходженні вниз. Цього разу вони знову перебороли спокусу швидкого пересування і вже повернули на сходини, як почули, що їх погукали з відкритих дверей ліфта. Це приїхав і вчасно побачив свого друга Денис Митрофанович, який відвідував Гліба Євгеновича по декілька разів на тиждень. Справа була не тільки в тому, що чоловіки з дитинства товаришували і на схилі літ дуже берегли одне одного. Це само собою. Але Гліб Євгенович отримав опіки саме тоді, як горів у машині Дениса Митрофановича. В той день друзі їхали на рибалку і на складній ділянці дороги на них наскочив автобус. Від удару у водія спрацювала подушка безпеки, гепнувши в груди так, що Денис Митрофанович втратив свідомість. А ззаду, де сидів обачний пасажир, від сильної деформації корпуса заклинило дверні замки, і Гліб Євгенович, хоч і сумлінно був пристебнутий ременем безпеки і майже не постраждав, безрезультатно смикався, намагаючись покинути машину, бачачи, що вона загорілася. Добре, що не сталося вибуху. Їх врятували мандрівники, які стали свідками аварії, — спочатку чужі люди допомогли водієві, а потім витягли заблокованого на задньому сидінні пасажира через погнуті передні двері. Винуватцем аварії працівники постової служби відразу визнали водія автобуса. Але Денис Митрофанович і себе винив за те, що не добачив дурня за кермом.

Сьогодні він прийшов до хворого не сам, а зі своїм родичем, братом дружини, що приїхав на декілька днів у гості з Московії, подорожуючи в Крим на пляж. З того, як чоловіки зустрілися, було видно, що вони добре знали одне одного.

— Я помалу вернусь в палату, — сказав Ігор Свиридович, повертаючи назад у коридор.

— Ще чого? Ти нам не заважатимеш, — не відпустив його від себе сусід по палаті. — Це свої люди, просто відвідувачі. Ходімо з нами.

— До мене теж мають приїхати, — опирався чемний Ігор Свиридович. — Незручно.

— Ходімо, — потяг його за собою Гліб Євгенович. — Знайдуть тебе твої відвідувачі. Ми ж будемо недалечко.

Чоловіки вчотирьох протопали сходами на перший поверх, вийшли з корпусу лікарні, повернули наліво, знайшли гарну тінь від вікових акацій і сіли на ослін. Опіковий центр, як і сама обласна лікарня, розташовувався на території великого і добре доглянутого скверу, тому всі корпуси оточувала безліч дерев і кущів різних порід. Дефіцитом тут був не затишок, а вільний ослін.