Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 21

- Ні, хоча є психологи вищого рангу, які можуть це робити. Але мені до них ще далеко.

- Жаль.

- Чому?

- Хоча тому, що відпала б потреба вам що-небудь пояснювати. Лише подумав, а ви вже й знаєте.

- Є, Адаме, речі, про які людині все ж треба казати словами. Бодай раз у житті, а вимовити ті слова.

Вони підійшли до прозорої стіни оглядового майданчика і сперлись на поручень, що оперізував купол. Далеко внизу за науковим містечком, освітлена Сонцем, простилалась червоно-бура рівнина з кам’яними грядами та піщаними дюнами. В ярах і кратерах лежали чіткі, майже рельєфні, чорні тіні. В рожевому від пилу марсіанському небі неслися рідкі буро-червоні хмари. А нижче них збиралася підозріла мла, і в ярах та кратерах уже почали розмиватися чорні тіні, на гребенях дюн заструменився пісок.

- Наближається пилова буря, - сказав Адам, а сам напружено думав: з чого починати розмову? Просто так взяти і сказати їй про свої почуття? Але ж воно якось... Ніби ні з того ні з сього. “Мабуть, мені не вистачає інструкцій, як діяти у подібних випадках. А жаль... З інструкціями і справді простіше”.

Оскільки мовчати далі було не зовсім зручно і треба було щось діяти, він підійшов до чорного трикутника, що стояв посеред оглядового майданчика, і натиснув кнопку. Засвітилося табло, а по ньому побігли написи:

“Буря зароджується південніше екватора. Тривалість бурі - 70 діб...”

А по іншому табло миготіли слова і цифри:

“Швидкість вітру - 80 м/с.

Температура - 30°.

Температура - 31°.

Температура - 32°.

Температура - 33°...”

- Вона що, знижується стрибками?

- Так. І, майте на увазі, зараз сонячний день, та ще й марсіанське літо. Вночі буде мінус 86 градусів.

- Холоднувато у вас, - Єва мерзлякувато знизала плечима. - А що то за гора на обрії, ніби у хмарах зникає?

- Олімп, найвища гора Марса. 27 кілометрів.

- І треба ж, - зітхнула Єва, подумавши, певно, про щось своє, - 27 кілометрів гори. І для чого вона потрібна Марсу?

- Цього я вже не знаю.

- А чому тут поверхня червона?

- Червонуватий відтінок дають гідрати заліза - гетити. - А сам думав: ну з чого почати? Де знайти перше слово? І взагалі, яке воно, перше слово?

На ближніх підступах до містечка, на рівнині, вже закрутилися вихори, а з-за розмитого обрію викручувалися гігантські стовпи від землі й до неба - смерчі. Ще мить - і Сонце зникло в кривавій млі, що вертілася і мчала на містечко із швидкістю 80 метрів у секунду. Адам натиснув якусь кнопку на чорній піраміді, і під купол увірвалося таке ревище, що він, ледве не оглухнувши, поспішно вимкнув звукозаписувальний пристрій.

- Тепер два місяці нічого не буде видно, - все ще оглушений, закричав Адам. - Бурі на Марсі як розгуляються, то не швидко вгамовуються.

- Куди я потрапила, - тільки й зітхнула Єва. - Під ковпак. Бодай і прозорий, але ж - ковпак.

- Зате під ковпаком у нас є свої сади, а в садах трави - справжні, найсправжнісінькі. І в травах сюрчать коники, із Землі їх привезли. Хоч сонце і штучне під ковпаком, але воно нас і освітлює, і зігріває. Усе, як на Землі. Жити можна.

- А раптом ота жахлива буря знесе оцей ковпак?

- До нашого захисного ковпака у марсіанської бурі короткі руки, - сказав він весело, й вони засміялися.

І стало обом легко й просто.

І Адам вирішив: настав час. Або зараз, або ніколи!

І він зважився:

- Єво, я хотів вам сказати, що я... давно...

І побачив, як у неї на шиї запульсувала тоненька синя жилка - швидко-швидко.

- Хотів вам сказати, що я давно, ще на Памірі... На оглядовім майданчику з’явилася постать.

“І як недоречно занесло сюди цього типа!..”

- Добрий день, я вам не перешкодив? Признаюсь, що, відколи я на Марсі, жодного разу не спостерігав пилові бурі в натурі. То оце вирішив надолужити прогаяне. Та й кілька вільних хвилин випало...

І він, Адам, не підозрюючи, чим усе це закінчиться, безпечно (зовсім безпечно) сказав:

- Знайомся, Єво. Це наш радіоастроном Руслан Булат-Бек...

І навіщо він їх тоді познайомив?

А втім, вона могла і сама познайомитися з Русланом Булат-Беком. На день раніше, на день пізніше - яка різниця. Так уже, мабуть, судилося.

А за прозорим куполом оглядового майданчика скаженіла-лютувала марсіанська буря.

На табло чорної піраміди наче падали вниз слова:

“Температура - 55°.

Температура - 56°.

Температура - 57°.

Температура - 58°...”

Як швидко падає температура на Марсі!

Після тієї зустрічі вони бачилися рідко, уривками - то на засіданні якої-небудь ради, то в бібліотеці чи просто в холі. Обмінювалися кількома словами і розходились кожен у своїх справах. Розходились не тільки в прямому, а й у переносному значенні. Розходились, так і не зблизившись... “І яка чорна кішка, як казали в давнину, пробігла між нами? - дивувався Адам. Єва вже не щебетала, як раніше, здебільшого мовчки дивилась на нього, і в очах її стояло німе запитання. А яке - він не міг збагнути, не міг його прочитати, бо навчений був читати по книгах, по каменях, але не по жіночих очах. Вона ніби розчарувалася в ньому, принаймні так Адамові здавалося. І він почав відчувати, що вони віддаляються одне від одного, як два кораблі, що лягли на різні курси. Не було вже тих невимушених дружніх розмов, що раніше. А якось, загледівши його в кінці довгого інститутського коридора, Єва поспішно повернула у перші-ліпші двері, вдавши, що не бачить його. Може, їй якраз і треба було зайти у ті двері, але раніше вона не кинулася б у них так квапливо, почекала б Адама, погомоніла, а тоді б зайшла... І він внутрішньо змирився з утратою: не судилося. Коли б тоді, на оглядовім майданчику, не з’явився так недоречно довгов’язий Руслан Булат-Бек, Адам би встиг їй сказати... А так не вистачило кількох хвилин. А може, й краще, що не встиг, бо поставив би її у незручне становище, й обоє почувалися б кепсько. Недарма ж Єва уникає його, виходить9 байдужа...

“Але ні, - переконував Адам сам себе. - Всьому виною моя несміливість. От і потрапив у цейтнот...”

А по якомусь часі дізнався, що Єва негадано (о, то був найчорніший день у його житті!) вийшла заміж за Руслана Булат-Бека, молодого, уже відомого в наукових колах радіоастронома, котрий був зарахований до складу екіпажу “Геліоса”. За того Руслана, з яким Адам сам познайомив Єву на оглядовому майданчику. І навіщо він поспішив їх знайомити? Як у давнину казали: чорт за язик смикнув! Власне, з Русланом у них було шапочне знайомство. Бо радіоастроном був чи то надто гордим, чи то замкненим. Принаймні спільних інтересів не мали - Руслана не цікавила Адамова геологія, а Адама - Русланова радіоастрономія. Тому при зустрічах здебільшого відмовчувались або перекидалися малозначущими фразами. Високий і тонкий у талії, чорнявий радіоастроном (очі в нього були якісь зосереджено чорні) завше відмовчувався, і складалося враження, що він постійно зайнятий розгадуванням вельми важливої задачі. Як спеціаліста його цінували, хоча комунікабельність була невисокою. І Адам іноді дивувався: навіщо цього - зосередженого мовчуна взяли на “Геліос”? Іноді Адам пробував втягти його у бесіду, але радіоастроном відповідав на запитання коротко і знову поринав у власні думки. (Тоді Адам ще не знав, що радіоастроном за натурою взагалі мовчазний, - крім того, до старту “Геліоса” мав закінчити дуже важливу теоретичну працю про зорі, для обдумування якої використовував кожну вільну хвилину. І встиг-таки її закінчити до старту й здати в науковий журнал - наче відчував, що більше не повернеться на Землю).

То яким було здивування Адама, коли одного разу на вечорі художньої самодіяльності Науково-Дослідного Центру Марса конферансьє оголосив:

- Оповідання “Дарунки чарівників” О’Генрі. Читає радіоастроном Руслан Булат-Бек!