»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович - Страница 24

— Дуже дивно! — промимрив інженер і враз похопився: треба покинути дурну звичку міркувати вголос. Можуть підслухати.

Це могла бути вигадка Петерсона, — недарма ж він після смерті Вагнера зник, наче крізь землю провалився.

«Ну, то зачекай! — зловтішно подумав інженер. — Тепер пожартую я!»

Він нашвидку написав на аркушику паперу: «Потрібний револьвер!» — і послав цього «листа» разом з ножем нагору.

Відповідь надійшла негайно. На уривку цупкого обгорткового паперу було надряпано незграбним почерком: «Через дві години».

Щеглов зовсім розгубився. Коли це справді друг, то звідки він тут взявся? А коли провокація, то з якою метою?.. Ніж, звичайно, пусте! Але револьвер…

Там, за сталевими стінами оцього склепу, певно, коїлося щось незвичайне. З дня смерті Вагнера не працював інтегратор. Цілу добу Щеглова тримали замкненим і не давали їсти. А тепер оце листування…

Чи не пов'язано усе це з медальйоном старого професора?

Щеглов нишком витягнув з кишені невеличку срібну чотирикутну скриньку.

Так собі, — нічого особливого. А в скриньці — зовсім крихітний свищик.

«Це — ультразвуковий свищик… — згадав Щеглов написані рукою Вагнера поквапливі рядки. — На його тон настроєний один з не позначених на схемі вузлів головного інтегратора. Вмикається «пекельна машина». Харвуд про це не знає».

Зрештою, це було цілком імовірно. Щеглов, маючи повсякчас справу з ультразвуковою технікою, одного разу для штуки влаштував у своїй московській квартирі дивовижний замок. Двері відчинилися автоматично, тільки-но дмухнеш в малесенький свищик такого високого тону, що звук його навіть не сприймався вухом. Конструкція працювала бездоганно; підібрати «ключ» до такого замка було майже неможливо. Інженер переконався в цьому на власному досвіді: згубивши якось того свищика, він морочився кілька годин, але замок таки не відімкнув і був змушений виламати двері.

Але чому ж Вагнер не скористався з цього свищика?.. Мабуть, тому, що звідси до інтегратора не проходить жодний звук?

Інженер видобув свищик з медальйона, дмухнув раз, другий, третій… Ні, нічого… Ну, то хай полежить до часу.

Щеглов позирнув на годинник — минуло тільки півгодини.

Щоб якось згайнувати час, він знову зазирнув до кімнати Петерсона, довго копирсався серед книжок у кабінеті Вагнера і, нарешті, попрямував до підйомника.

Та не встиг він дійти до своєї кімнати, як ззаду почувся легенький шурхіт, а потім бадьорий голос Харвуда:

— Хелло, містер Чеклофф! Ви не гніваєтесь на мене?

Щеглов скоса позирнув на Харвуда, про себе відзначив місце, де могли бути потайні двері, одвернувся й пішов своїм шляхом.

Пістолет!.. От тобі й пістолет!.. Добре, що не дав поглузувати з себе… А от ножа повертати не слід було б.

Проходячи повз отвір підйомника, Щеглов не втримався і зазирнув туди. Зазирнув та й застиг на мить, вражений. Там справді лежав крихітний, майже іграшковий пістолет!

Не випадало міркувати, що та як. Швидким рухом він схопив зброю і сховав до кишені. Це було зроблено вчасно: через кілька секунд до передпокою зайшов Харвуд.

— Хелло, містер Чеклофф!.. У вас дуже похмурий вигляд — так, наче ви збираєтесь мене забити!

Коли б Щеглов мав щонайменшу певність, що в пістолеті є патрони, він випустив би в Харвуда всю обойму. Але довелося ще раз напружити свою волю, згасити спалах гніву і вдавати з себе абсолютно спокійного.

— Ви не помиляєтесь, містер Харвуд. Я це зробив би з насолодою, але без вироку суду — не маю права!

— Я зачекаю, зачекаю, містер Чеклофф! — зареготав Харвуд. — Перепрошую за неуважність до вас. Сподіваюсь, тепер ми будемо бачитися щодня.

— Он як! — глузливо сказав Щеглов. — То вас приваблює молитовна тиша цього склепу?

— Ні. Я пропоную вам вибратися звідси на чисте повітря й стати моїм помічником.

— Н-да! — Щеглов сів у крісло і, як стопроцентний американець, поклав ноги на стіл. — Отже — підвищення? Чим зобов'язаний?

— Випадковим збігом обставин, — Харвуд вмостився в тій же позі поруч Щеглова. — Я вигнав Сміта за те, що він зіпсував головний інтегратор. Ну, та й ще за деякі справи. Тепер, як справжній джентльмен, я хочу дати вам блискучу можливість виявити свій талант. Відремонтуєте інтегратор — виграєте. Не відремонтуєте — програєте. Але й я програю разом з вами, бо втрачу час, за який першокласний спеціаліст обов'язково впорався б з оцим складним завданням.

— О, містер дуже наївний! — люб'язно посміхнувся Щеглов. — Містер вважає, що радянський інженер з усіх чотирьох помчить доводити свою вищість над американським, так?

— Так, — зітхнув Харвуд. — Гол в мої ворота. Почнемо атаку з іншого боку. Необхідно терміново відремонтувати інтегратор, а…

— …а Вагнера вже нема! — дуже серйозно продовжив Щеглов.

— Так. Два-нуль на вашу користь. Вагнер, справді, знав агрегат, як свої п'ять пальців. У мене є інші, далеко важливіші, справи. Інтегратор доручаю вам. Відремонтуєте — вивчите досконало, а через три роки…

— …Ви хотіли сказати — через п'ять тисяч робочих годин?

— О, ви таки зуміли витягти у Вагнера й це?! Вітаю вас! Три-нуль… Може, старий натякнув вам і про «пекельну машину» під інтегратором?

До цього часу Щеглов у думці глузував з Харвуда: усі його хитрощі справді були наївними. Тепер доводилося визнати, що Харвуд і хитріший, і далекоглядніший, аніж це здавалося на перший погляд. Але що ж — хай розмова й далі триває у цьому тоні.

— Один — на вашу користь, містер Харвуд. Була про це розмова, була. Але не тільки про це. Вагнер розповів мені також, що другу «пекельну машину» він завбачливо встановив у вас під ліжком, і вона має ось-ось вибухнути!

— Ат, пусте! — жартівливо одмахнувся Харвуд. — Я її вже давно викинув геть… Ну, то як, любий… — Він по-панібратському стусонув Щеглова в груди. — Згодні?

Щеглов у відповідь теж ляснув Харвуда, але зразу ж одсмикнув долоню:

— Містер вдягає панцир?

— Так! — зовсім не збентежився Харвуд. — 3 недавнього часу. Раджу й вам. Нагрудник з молібденової сталі. Зручне, надійно…

— Куля пробиває? — діловито поцікавився інженер,

— Не всяка. — Харвуд встав і сказав уже іншим тоном. — Отже, запитую востаннє: чи згодні ви бути моїм помічником?

— А коли не згоден? — Щеглов теж підвівся й гостро глянув на Харвуда.

— Тоді я замкну вас отут назавжди. Або принаймні надовго.

Інженер уже давно вирішив: треба погодитися. Можна і розкрити секрет інтегратора, і втекти при нагоді… Але пістолет… Хто його переслав?.. Де перебуває той невідомий друг, і чи існує він взагалі?-

— Я матиму в своєму розпорядженні повну схему інтегратора?

— Хай так, зрештою, — Харвуд удав, ніби зважився на великий риск.

— Тоді — згода.

Вони мовчки вийшли з кімнати і попрямували коридором. Біля простінка, який Щеглов раніше обмацав майже весь і не знайшов ані шпаринки, Харвуд зупинився й витяг з кишені крихітний свищик.

— Вагнер захоплювався ультразвуком і обладнав оцю лабораторію надійними дверима. А втім, для вас, певно, це не дивина.

Він дмухнув у свищик. Товстелезний простінок з тихим шарудінням повернувся навколо своєї осі, відкривши два вузьких проходи до невисокого тунелю.

Ще одні двері, ще… Броньована кабіна ліфту… І ось, нарешті, останні двері одчинилися в якусь велику напівтемну лабораторію. Посеред неї під ковпаком з прозорої пластмаси пульсують, мерехтять численні блідорожеві вогники.

— Головний інтегратор! — урочисто сказав Харвуд. Щеглов уважно подивився на агрегат.

Так, професор Вагнер мав чим пишатися! Нічого схожого на цю конструкцію Щеглов досі не бачив.

Розділ XV

ДРУЗІ Й ВОРОГИ

Навіть звичайний радіоприймач широкого вжитку — конструкція вибаглива й примхлива. Наче нічого особливого там нема — котушки, дроти, важельки та кілька десятків непоказних опорів і конденсаторів. А от замовкне — то й шукай тоді, що ж трапилось?