»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович - Страница 39

Виходить, обдурювали не Паріму, а його… І у Паріми замість кохання тепер — жалість. Жалість до каліки…

— Михайле! — докірливо сказав Щеглов.

Лимар навіть не поворухнувся. Тоді Щеглов підійшов до візефона, повернув апарат екраном в цей бік і ввімкнув мікрофон.

— Заспокойте, — промовив він пошепки до Паріми. — Йому не можна хвилюватися.

Але дівчина не бачила й не чула Щеглова, тягнучись поглядом кудись убік, до шафи. Їй, певно, було погано видно, і вона аж налягла на екран.

Щеглов присунув апарат ще трохи ближче, і по тому, як радісно спалахнули очі в Паріми, зрозумів: тепер — бачить.

— Мі-Ха-Ло… — прошепотіла дівчина. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

Це не було навмисним звертанням до минулого, до тих далеких днів, коли там, у малайських джунглях, тільки народжувалося їхнє кохання. Вуста промовляли самі те, що хотіло сказати серце.

А Мишкові, як тоді в «радіорубці», здавалося: вчувається, бринить у мозкові ніжне-ніжне, давнє-давнє… Пробувши понад три з половиною роки майже глухим, він якось ще не звик до відновлення слуху.

— Мі-Ха-Ло… Мій любий, мій хороший… Я знаю все… І ось приїхала, щоб бути з тобою завжди…

Мишко схопився, поквапно обвів кімнату незрячими очима, скрикнув:

— Петре Сергійовичу! Я божеволію… Я чую голос Паріми…

— Ні, ні, любий, — тепло відповів Щеглов. — Це справді її голос.

—. Не може бути! — захвилювався Лимар. — Я не хочу… Я не можу…

— От бачиш — нерви!.. — засміявся Щеглов, погрозивши Парімі пальцем. — Доведеться знову відкласти лікування. Паріма приїде днів через…

— Мій любий, — тихо й радісно сказала Паріма. — Я вже приїхала. Петре Сергійовичу, як до вас дістатися?

Мишко кинувся на голос. Зрушив стілець. Вдарився об тумбу візефона. Охопив руками холодне скло екрана.

— Парімо!!

Як часто буває, що людина страждає, нудить білим світом тільки тому, що сама собі вигадає привід для мук!

Найчастіше це трапляється з закоханими. І він, і вона жити не можуть одне без одного. Це бачать усі довкола, і лише вони самі не здатні розібратися в своїх почуттях. Блукають у п'янкому тумані, зітхають, не помічаючи нікого й нічого, а позад них білою стежкою стелеться ромашковий цвіт. «Любить — не любить»… Як на гріх, завжди випадає «не любить»… Ось тобі й трагедія. А ненароком зустрінуться оці двоє на травневій росяній стежці, у садку, залитому місячним промінням, промовлять одне до одного кілька слів або навіть мовчки послухають до ранку солов'я — ось і з'ясувалося все, що було таким простим і водночас таким заплутаним.

Гірше буває, коли не в оцю першу несміливу, а в глибоку, справжню любов раптом ввірветься велике лихо. Гірше, а може і краще, ба кохання, як і дружба, перевіряється в найтяжчу, а не в найлегшу хвилину.

Велике лихо спіткало Михайла Лимаря. Харвудівська куля завдала йому страшної рани, призвела до сліпоти, порушивши зорові центри мозку.

Лікарі обіцяли провернути йому зір. І справді: після трьох операцій він почав розрізняти світло від темряви. Але оце й була межа. Хірургія вичерпала всі свої можливості.

Лишалася надія ще на один засіб. На який саме, Петро Сергійович Щеглов не говорив, посилаючись на заборону розголошувати недокінчені праці науково-дослідного психо-неврологічного інституту.

Можливо, й справді новий засіб допоможе якоюсь мірою. Але Мишко вже зневірився: хіба повернеш зір людині, яку вразила сліпота?

Кілька останніх місяців його гризло сумління. Як він міг виявити слабодухість і приховати від Паріми своє каліцтво?! Хай він зробив це, щоб не завдати горя коханій; хай мав надію на успішне лікування, — але ж Паріма ніколи не простить обману. Та й чи має право він на її любов? Чи не краще зробити так, щоб вона забула його назавжди?

Якими далекими і якими неістотними здаються тепер йому ці переживання!

Він сидить поруч з Парімою, тримає в своїх руках її руку і уявляє кохану саме такою, якою вона була увечері перед штурмом Грінхауза.

Кажуть, що земля, за яку пролив свою кров, стає назавжди рідною, А для Мишка Лимаря далека Малайя стала рідною вдвоє.

Пожадливо розпитує він про знайомі місця, про тих, з ким пліч-о-пліч боровся за звільнення Малайї.

Минуло так небагато часу з дня остаточного звільнення країни, а вже через «рімбу» пролягли залізниці і шосе, будуються школи й заводи, кінотеатри й порти. А недалеко від того місця, де був колись Грінхауз, недавно закладено потужну гідростанцію.

І мимоволі знов і знов перед очима колишнього радиста «Ігарки» та колишньої малайської партизанки пропливає те, що було і що ніколи не повториться.

— Мі-Ха-Ло, любий, а де зараз містер Петерсон?

— Не знаю, Парімо. Обіцяв писати і, справді, повідомив Петра Сергійовича, що прибув до Сполучених Штатів, а потім замовк.

— Загинув, мабуть. Або забагатів.

Мишко знизав плечима. Він бачив Петерсона лише кілька хвилин і знав про нього дуже мало.

А Джек Петерсон, «всесвітній миротворець», в цю мить ішов вузькою, непоказною вуличкою Нью-Йорка, — вуличкою, відомою на цілий світ, бо її назва стала символом імперіалізму.

Ні, Джек не став мільйонером, у цьому переконався б кожен, хто побачив би його виснажене обличчя, обшарпаний одяг, подерті черевики.

То чого ж оцей злидар потрапив на Уолл-стріт, на вулицю, де навіть мільйонери здаються бідаками проти тих, хто порядкує мільярдами?.. Чого ж це він вийшов з хмарочоса, на дверях якого висить скупа, чорна з золотом табличка: «Паркер Нейншл Банк»?.. Невже, посилаючись на знайомство з містером Паркером-Другим, канючив у когось із його спадкоємців якихось там кілька доларів?

Ні, Джек Петерсон не простягав долоню за милостинею. Він простягав свої руки: візьміть їх, вони ще сильні й можуть зробити багато! Він не продавав свого самолюбства, але йшов на значнішу жертву: готовий був продати свій мозок, здібності, невичерпаний творчий запал. Хай там що, — він згодний навіть проектувати машини для знищення, аби мати хоч якусь можливість відновити проект інтегратора, з допомогою якого, нарешті, буде встановлено мир і згоду в цілому світі.

Сліпа, нерозумна людина!.. Він і досі уникав політики, тікав, як чорт від ладану, коли його запрошували на мітинг прихильників миру; разом з тисячами інших обивателів услід за жовтою пресою повторював усякі вигадки про комуністів. Грінхауз його не навчив нічому.

Вбите в голову з дитинства — не вивіється за кілька днів. Петерсон полюбив російського інженера Щеглова, радиста Лимаря і красиву малайку Паріму, призвичаївся до думки, що й серед малайців є розумні, щирі, хороші люди. Він сприймав кожного з цих людей зокрема, як індивідуума. Але уявити їх усіх у моноліті, у масі, Петерсон не вмів і не хотів. Це він лишав на потім, коли за допомогою інтегратора всі люди на землі й справді стануть рівними за своїми розумовими якостями та буде усунена причина всіляких політичних та військових угруповань.

Понад чотири роки Петерсон самотужки веде свою неймовірно важку боротьбу за створення інтегратора. На постійну роботу його ніхто не бере, бо він справляє враження напівбожевільного, щойно почне оповідати про свої грандіозні задуми. Кілька разів його саджали до божевільні та до в'язниці за бродяжництво, але зразу ж випускали: цей «клієнт» одверто радувався, що знаходив їжу й притулок, і одразу ж брався за розрахунки.

Понад чотири роки, відмовляючи собі в усьому, Петерсон витрачав усе до останнього цента на папір і рисувальне приладдя, не дозволяв собі згайнувати хоч одну хвилину, — розраховував, креслив старанно, ніби на виставку, — і приносив акуратні аркуші ватману в убогу комірчину свого друга, в один з найзлиденніших закутків Брукліна.

І ось нещодавно трапилося непоправне лихо: той старезний будинок завалився, а газ, який вирвався з пошкодженої магістралі, спричинився до пожежі. Загинуло все, — в тому числі й рисунки майбутнього інтегратора.