Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 13

– Треба рятувати батька Семена! – гукав Роман. – Бо дехто, бачу, жарту не розуміє!

– Або не хоче розуміти, чортів син! – гув Метелиця, кидаючи лютий погляд на наказного кошового. – Проклятий дука! Кроволинець!.. Такий дорветься до булави – то всі ми зостанемось без голови!

Тим часом Стягайло діяв швидко й рішуче. Не вдаючись у довгі розмови й пояснення, він підійшов перший до стовпа, зачерпнув з бочки корець горілки – випив і, витерши долонею вуса, сказав:

– Братчики, скараємо палія, який хотів спалити нашу матір Січ! Який хотів довершити те, чого не пощастило зробити яничарам! Видно, цю людину підіслав Юрась Хмельниченко. Тож не буде їй пощади!

Він схопив кия і зі всього розмаху вдарив Гурка по спині.

За ним вийшов Покотило. Перехрестився. Зачерпнув корець горілки…

Та випити не встиг. З Переяславського куреня з обуреними криками і лайкою вибіг цілий гурт запорожців. Попереду мчав прудконогий Сікач. За ним – Воїнов, Спихальський, Метелиця… Сікач штурхонув Покотила так, що той засторцював носом у сніг. Метелиця витягнув шаблю, затулив собою Гурка, гукнув на всю силу могутніх легень:

– Братчики! Не руште! Хто підніме кия на цього чоловіка, той вчинить мерзенне діло! Несправедливе діло! А на додачу скуштує моєї шаблі!..

Роман і Спихальський вихопили шаблі теж і стали поряд з Метелицею. До них приєдналося кілька переяславців. Навіть наказний отаман Могила, нагнувши, як бик, круту шию і бликаючи спідлоба чорними очима, вийшов до стовпа і поклав руку на пістоль, що стримів за поясом. Над майданом запанувала грізна тиша, яка віщувала бурю.

За якусь мить Покотило, підвівшись на ноги, вийняв шаблю і кинувся на Сікача.

– Хлопчисько! Як ти посмів ударити мене? Значного козака! І за що? Як ти посмів виступити супроти кошового? Та за це я, знаєш, що зроблю? Посічу на капусту!

Невисокий, товстий, круглий, мов барило, він, однак, був досить верткий і вправний майстер битися на шаблях. В першу мить Сікач змушений був відступити, ледве стримуючи шалений натиск розлютованого супротивника. Та незабаром потиснув його назад, намагаючись вибити з руки шаблю.

Тим часом Стягайло стояв збоку, гарячкове міркуючи, що робити. Він не сподівався такого опору і спочатку розгубився, але, бачачи, що бунтівників, як він назвав Метелицю і його товаришів, небагато, вирішив заразом покінчити і з ними.

– Гей, отамани! – закричав на весь голос, так що луна віддалася десь аж на Дніпрі. – Ген, отамани! До мене! Візьміть цих бунтівників! У холодну їх! У холодну!

Стрій здригнувся. З різних куренів вискочило кілька десятків козаків. Але більшість, збентежена і збуджена незвичайними подіями – пожежею, стовповою карою, відвертим виступом багатьох переяславців проти Стягайла, розгубилася, не знала, що робити, і стояла в нерішучості.

Майдан гудів, як рій бджіл.

– Братчики! Кого в холодну? – ревнув Метелиця. – Мене? Хотів би я побачити сміливця, котрий посміє це зробити!

Незважаючи на мороз, він був без шапки, в одній полотняній розхристаній сорочці і рясних синіх шароварах. В правому вусі блищала золота сережка. Могутні груди важко здіймалися, мов ковальські міхи, а міцні ноги твердо стояли на землі, як два дуби. І здавалося, не було такої сили, яка могла б зрушити його з місця.

Метелицю в Січі знали всі. Знали його розум, уміння битися на шаблях, відчайдушну сміливість, безкорисливість. Знали, що переяславці не раз хотіли обрати його курінним, але він відмовлявся, бо не був ні владолюбцем, ні честолюбцем, а більше всього на світі шанував і беріг власну волю і гідність, найдужче любив Січ, що була його домівкою, бо не мав ні кола ні двора, та товариство січове, яке було йому за сім'ю. Тому і його всі любили, за винятком хіба деяких дуків, над якими він частенько кепкував.

Коли переяславці побачили, що Метелиці загрожує холодна, вони майже всі рушили йому на допомогу. Але тут пролунав чийсь голос:

– Сірко в Січі! Сірко в Січі!

Враз запала тиша. Сірко користувався на Запорожжі такою великою славою і повагою, як ніхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись і – боготворили… Тому поява славетного ватага зразу всіх протверезила. Сотні очей разом повернулись до брами, назустріч двом вершникам, що, не поспішаючи, наближалися на вкритих памороззю конях.

Сірко в'їхав на майдан у супроводі Арсена Звенигори, зняв шапку, вклонився товариству.

– Доброго здоров'я, браття, отамани, військо Запорозьке! – привітався він.

– Доброго здоров'я батьку кошовому! – гукнули козаки.

– Що у вас стряслося, що ви зійшлися на раду?.. Чи збираєтесь у похід на турка, чи відповідь чужоземним послам готуєте?

Січ мовчала. Запорожці ніяково відвертали очі, поопускали голови. Ніхто не знав, що відповісти кошовому.

Не злазячи з коня. Сірко окинув поглядом майдан. Побачивши прив'язаного до стовпа незнайомця, деякий час пильно вдивлявся в нього. На обличчі промайнув подив.

– За що ви караєте цього молодця? Наперед поволі вийшов Стягайло. Вклонився.

– Батьку кошовий, він підпалив курінь… Замалим не згоріла вся Січ!

– Як підпалив? Для чого?

– Мабуть, зі злим умислом…

– Не може цього бути! – вигукнув Арсен схвильовано. – Я знаю цього козака! Я вам розповідав, батьку, про нього! Це якесь непорозуміння!

– Та що ви слухаєте Стягайла! Бреше він, собака! – крикнув Метелиця, не ховаючи важкої блискучої шаблюки. – Все було не такі Не сподобався йому чоловік – от він і вирішив вчинити самосуд над ним!

– Як? Без суду – до стовпа? Хто ж дозволив?

– Сам дозволив… Думав – після пожежі, під гарячу руку, ніхто не перечитиме, – пояснив Воїнов.

– Розв'яжіть його! – наказав Сірко.

Арсен миттю сплигнув з коня, підбіг до стовпа, рубонув шаблею вірьовку. Гурко потер онімілі зап'ястя, весело усміхнувся ясною усмішкою, від чого похмурий майдан теж став веселіший, і, обнявши Арсена за плечі, наблизився з ним до кошового.

– Спасибі, батьку кошовий! Тепер вірю, що поживу ще… А то думав: як уперіщать цими кийками, – він кивнув на купу довгих цупких палиць, – так і полетить моя душа до Вельзевула в пекло!

– А хіба що – нагрішив? – усміхнувся, дивлячись на усміхнене лице Гурка, Сірко.

– Бувало… Та й хто є на світі без гріха?

– А курінь навіщо підпалив, грішнику?

– Сказали переяславці, що я ще нічого такого видатного не зробив.

– Так ото ти і втнув?

– Утнув, батьку…

– Захотів, щоб Палієм прозвали?

– Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть…

– Ха-ха-ха! – засміявся Сірко. – Що не кажіть, браття, а треба мати мудру голову, щоб додуматись до такого!

Запорожці, що згромадилися навколо кошового густим натовпом і слухали розмову, весело зареготали, їм почав подобатись цей чолов'яга, якого вони замалим не почастували киями.

– Ну, а коли б згоріла вся Січ? – запитав Сірко.

– Не згоріла б, батьку, – спокійно відповів Гурко. – Всі курені приметені снігом так, що нічому горіти… Отже, згорів би тільки Переяславський.

Наперед випхався Спихальський.

– Холера! – вигукнув він. – Але ж то справді мудро, прошу панство, втнути таку штукенцію! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Не! Як бога кохам, нє!.. А курінь наш Переяславський – одна тільки слава, що курінь, скажу я вам! Стіни покривилися, погнили – вітер аж свище! Покрівля продірявилась так, що коли йде дощ, то ми промокаємо до кісток або тікаємо до сусідів! Хай мене грім поб'є, коли брешу!

– Правду козак каже! Їй-богу, правду! – втрутився Метелиця і повернувся до Стягайла та його прибічників. – А ви, сучі сини, хотіли за оберемок гнилого очерету піддати чоловіка стовповій смерті! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити своє житло! Що спалив ік лихій мамі оте гниляччя!.. Чи у Дніпровських плавнях перевівся очерет? А чи руки нам відсохнуть, коли ми по кулику зв'яжемо його і гуртом заново перекриємо курінь?..

– Та й не даром я палив його, – знову заговорив Гурко. – Я прийшов до вас, братчики, не з порожніми руками, а з копою срібних талярів, які з радістю дарую переяславцям, щоб за ці гроші полагодили свій курінь… Або й збудували новий… – Він витягнув з кишені туго набитий оксамитовий кисет і подав Метелиці. – Ось держи, батьку!