Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 56

Коли Ненко повернувся до кімнати, Спихальський уже трохи вгамувався. Чоловіки відійшли в куток і, відвернувшись од Вандзі, яка одягалася, мирно розмовляли. Тільки бас пана Мартина воркотів сердито.

– Здаюсь, пане Арсен, тільки на одну твою вимогу – не зчиняти шуму тутай, у кав'ярні. Але як тільки виїдемо за місто, клянусь перуном, я…

– Гаразд, пане Мартине, гаразд, – заспокоював розгніваного друга Звенигора. – Виїдемо за місто – там поговоримо… А зараз, прошу тебе, будь розумний і не здіймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта.

Тим часом Вандзя одяглася і – ні жива ні мертва – стала перед чоловіками. Спихальський дивився на неї так, ніби хотів спопелити поглядом.

Коли всі вийшли у двір, там уже чекали їх осідлані коні. Ненко розплатився з каведжі, подякував за гостинність, і невеличкий загін виїхав за ворота.

За містом Арсен торкнув Спихальського за рукав і зробив знак, щоб той трохи відстав.

– Хто це з тобою? – спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина.

– Це пан Єжі Новак, мій добрий приятель і знавець турецької мови і турецьких звичаїв… На службі у Яблоновського… Коли я дізнався про зраду цієї негідниці і вирішив знайти її хоч на краю світу і покарати нещадно – що, клянусь гонором, і зроблю, хоч би проти мене повстали всі сили пекла і раю! – то пан Єжі ласкаво погодився супроводжувати мене… Як тільки я прочитав записку, залишену моєю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по її сліду. Я знав, що в неї шлях один – до Кам'янця, бо тільки звідтам вона може добратися до свого мурзи. Тож мені потрібен був супутник, котрий добре б знався на турецькій мові і зумів би привести мене сюди…

– Гадаю, йому можна довіритися?

– Як мені!.. А що в тебе до нього?

– Не тільки до нього, а й до тебе. Ось доїдемо до того лужка на березі річки, напоїмо коней, пустимо їх попастися і там поговоримо…

Арсен стьобнув коня і риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над сріблястим плесом річки схилилися рясні, тінисті верби.

– Ось тут ми і поговоримо, друзі, – сказав він, коли всі спішилися, напоїли коней і пустили їх, стриножених, пастися. – Бо тут ми маємо розстатися…

– Як то розстатися? – здивувався Спихальський. – Хіба ми далі їдемо не разом?

– Ні, пане Мартине, ми з Ненком маємо повернути на Немирів, пані Ванда – з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандруєте до Львова…

– Холера ясна! – розлютився Спихальський. – Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якій підставі, прошу пана? Я мчав із Львова, як навіжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по-своєму? Га?.. Ні, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев!

Він стукав шаблею, пирхав, мов кіт, і лаявся, мов перекупка на базарі. Налякана, прибита горем, Вандзя знітилась і ховалася за Арсена. Ненко іронічно усміхався, а невисокий, але міцно збитий Новак стояв осторонь, і з його обличчя не зникав вираз подиву, бо він, видно, і досі не міг дотямити, які стосунки зв'язують шляхтича Спихальського і цих не то яничарів, не то козаків.

– Пане Мартине, заспокойся, – примирливо мовив Арсен. – Сідаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хліб та все, що є у нас до хліба, і мирно, ладком побалакаємо.

Він розіслав у тіні, під вербою, широку попону, вийняв сухі турецькі коржі та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окраєць хліба та шматок солонини. І Спихальський, побачивши їжу, замовк. Всі враз відчули, як зголодніли.

Деякий час панувала тиша. Чулося тільки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, які з насолодою хрумкали соковиту траву. З річки повіяв легенький прохолодний вітерець, остуджував розгарячілі тіла подорожніх.

Коли сніданок було закінчено. Арсен сказав:

– Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити… Чого ти хочеш?

– Кари на горло! – знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. – І хай я буду песій син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкоді, я вже зняв би з цих білих плечей тоту голову, голову змії, голову горгони, підступної зрадниці!

– Ясно, – сказав Арсен і повернувся до Вандзі. – А що скаже пані Вандзя? Чому вона втекла від свого богом даного чоловіка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? І якого листа вона несла з собою?.. Все, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи.

Вандзя несміливо глянула на чотирьох чоловіків, які оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковілому обличчі Спихальського і тихо почала розповідати.

– Коли я виходила за пана Мартина заміж, то справді кохала його. Але дуже скоро пересвідчилась, що він холодний до мене і почав задивлятися на нашу сусідку, пані Зосю, дружину пана Ястржембського…

– Кгм, кгм, – закашлявся Спихальський і опустив очі.

– Я відплатила йому тим же…

– О небо! – вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.

– І хоча я зовсім не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому позалицятися до мене.

– Коли б я знав, я убив би тебе ще тоді! – рявкнув Спихальський. – Так усе перекрутити! Моє гаряче кохання видати за холодність!.. І кому дозволила залицятися до себе! На кого проміняла мене! На того зманіженого, бридкого слимака! Тьфу!

– Дітей у нас з паном Мартином не було, а тому коли він несподівано зник…

– Зник!.. Люди, ви чуєте? Вона каже – зник! Але ж я обороняв Кам'янець і був узятий турками, шляк би їх трафив, у полон!

– Я зосталася зовсім одинокою, – вела далі Вандзя, не звертаючи уваги на їдкі репліки Спихальського. – Я не знала, де себе подіти, до кого прихилитися.

– Можна повірити!

– А потім трапилося найгірше: напали татари, схопили мене і затягли аж у Крим… Я тяжко страждала, побивалася за домівкою, за рідною землею, ладна була на крилах летіти на свою ойчизну…

– I скоро втішилася… В обіймах у салтана, пся крев! – Спихальський знову затремтів від гніву і схопився за шаблю. Але Арсен притримав його руку.

– Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажіть далі, пані.

– А що я мала робити? Я була рабою… Наложницею…

– Холера ясна! – не стримався нещасний пан Мартин.

– А коли у мене народилося двійко синів – Алі та Ахмет…

– Ви чуєте?.. Прокляття!

– …мурза забув про свій гарем і звав мене не інакше як коханою, своєю єдиною ханум, ненею його синів, які після нього стануть салтанами! І хоч серце моє ще рвалося на батьківщину, хоч у снах я майже кожної ночі бачила свій рідний край і своїх людей, я поволі починала звикати до думки, що батько моїх синів – мій чоловік, хата моїх синів – моя хата, а батьківщина моїх синів – моя батьківщина…

– Матка боска, що тільки каже ця жінка! – Пан Мартин уперіщив кулачищами по траві так, що аж берег здригнувся. – Та вона тричі заслужила собі смерті!

– А коли підросли мої синочки, коли їхні рожеві вустонька лепетали ніжне словечко «ненька», коли їхні рученята не тільки шукали моєї пазухи, а й обвивали мою шию, я зрозуміла, що на світі є така любов, до якої не можуть дорівнятися ніякі інші любові, – материнська любов!..

Спихальський похилив голову, мовчав.

А Вандзя після паузи вела далі:

– Однак недовго втішалася я дітьми. Одного ясного літнього дня напали козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителів, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон… Ні, я не кажу, що стала полонянкою у запорожців. Вони вважали, що визволили мене з неволі агарянської. І я разом з усіма поверталася на рідну землю… В поході я зустріла свого колишнього чоловіка… Але люта туга за дітьми, яких, я певна, врятував мій чоловік, салтан, точила мені серце… Мої ноги несли мене все далі і далі, на Україну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до моїх маленьких беззахисних сиріток, які день і ніч стояли переді мною в моїй уяві, простягали до мене рученята і кликали до себе… Чи ж могла я не повернутися назад?..