Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 76

Кочовище аталика Ямгурчі було розташоване в мальовничому вибалку з пологими схилами, де-не-де порослими кущами глоду та бузини. Посеред вибалка, перегородженого гаткою, блищав на сонці невеличкий ставок. Під горою стояло кілька юрт та кошар. Тільки на лужку, біля ставка, паслися гуси, а вдалині, де вибалок переходив у яр, темніла на пасовиську овеча отара… І жодної живої душі.

Козаки притримали коней.

– Хутір, здається, зовсім безлюдний, – тихо промовив Роман. – Аж не віриться, що десь тут поневіряється в неволі Стеха!

– І все ж вона тут! – відгукнувся Арсен, окидаючи бистрим поглядом все довкола. – Чує моє серце, що тут… Однак залишається нам чи не найважливіше – вирвати її звідси!

– Коли вже добралися сюди, то вирвемо.

– Не кажи гоп, – застеріг Арсен і торкнув коня. В цей час на хуторі, побачивши чужих, завалували собаки. І в ту ж мить у юртах відкинулися пологи – висипали чорноголові дітлахи, підлітки, жінки. З цікавістю втупилися в чужинців… Потім повагом вийшов старий лисий татарин у червоній сорочці і барвистих рясних шальварах. Він був, як на його роки, міцний, жилавий. На темному, поораному зморшками обличчі видавався вперед великий хрящуватий ніс, що нагадував дзьоб ворона… Приклавши руку до лоба, щоб захистити очі від яскравого сонця, старий намагався впізнати вершників, що швидко наближалися.

– Агей, шайтанове насіння! – крикнув він на собак. – Розгавкалися… Заберіть їх!

Двоє старших хлопчиків з палицями метнулися до собак, і ті з виском кинулися врозтіч.

– Ну, от і сам аталик Ямгурчі, – тихо сказав Арсен, стишуючи біг коня. – А він і справді чимось нагадує старого ворона – чорний, худий, носатий…

Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всі прикипіли поглядом до незнайомців, що з вигляду скидалися на гяурів, але за татарським звичаєм їхали із запасними кіньми.

– Хай береже аллах твій дім, Ямгурчі, – привітався Арсен, злізши з коня і віддавши поводи Романові. – Бажаємо здоров'я тобі і всім твоїм домочадцям!

– Слава аллаху, він милостивий до мого роду, – повагом, з достоїнством відповів Ямгурчі. – Хай і вас береже аллах!.. Чим я заслужив честі бачити у себе таких високих гостей?

І він допитливо, навіть з підозрою глянув на приїжджих.

Арсен не встиг відповісти: раптом з одної юрти метнулася жіноча постать і з криком: «Арсене! Романе!» – упала на груди Арсенові.

Це була Стеха.

Забившись у нестримному риданні, вона не могла промовити й слова, тільки припадала до обох козаків, які теж стояли остовпілі, бо не сподівалися, що саме так відбудеться їхня зустріч. Вони думали, що її тримають десь під замком, що доведеться розшукувати, вистежувати, може, випитувати, а виявилося – дівчина перша побачила їх і, не втримавшись, на радощах кинулася їм назустріч.

І в Арсена, і в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре знали, що таке неволя, і розуміли, яких мук зазнала дівчина і яка тепер у її серці бушувала радісна буря.

– Сестронько! – Арсен поцілував Стеху в мокрі щоки. – Ну, як тобі? Намучилася, бідненька?

– Заберіть мене звідси! Заберіть!

Вона глянула на Романа і, не стидаючись свого пориву, припала йому до грудей.

– Люба моя! Кохана! – гладив її пишні русяві коси Роман і шепотів, втішаючи: – Заберемо! Ми ж і приїхали, щоб визволити тебе, відвезти додому… Ми так намучилися, шукаючи тебе і Златку…

На якийсь час і Арсен, і Роман, зайняті зустріччю зі Стехою, випустили з поля зору старого Ямгурчі. Це була зовсім коротка мить, але її було досить, щоб хитрий старий дав знак своїм домочадцям – і вони оточили двох чужинців і дівчину.

Ямгурчі однією рукою схопив Арсена за плече, а другу, в якій був затиснутий кривий блискучий ятаган, заніс над головою.

– Невірний собако! Признавайся – хто ти? – Очі старого палали злобою, крила хрящуватого носа роздувалися від збудження.

Арсен зрозумів, що вони потрапили в скрутне становище і силою тут нічого не зробиш. Потрібно було хитрувати.

– Ямгурчі-ага, не личить правовірному так приймати гостей, ніби ми ввірвалися в твій дім, як розбійники… Ай-ай-ай! А Кучук, Чора і Варвара-ханум вихваляли тебе як розумного, доброго і відданого їхній сім'ї чоловіка.

Ці слова не подіяли на старого. Він суворо сказав:

– І Кучук, і мій вихованець Чора, і Варвара-ханум, хай будуть благословенні їхні дні, не помилилися, коли так казали… Але як пояснити, що ця дівчина-гяурка впізнала вас і зраділа як братам? Га?

– Бо ми і є її брати.

– От бачиш!

– Але це ще не означає, що ти маєш право нападати на нас… Молоді татарчуки – а їх був добрий десяток – мовчки слухали розмову діда, готові кожної хвилини пустити в хід короткі буджацькі кинджали.

– Я хочу застерегти себе і свою сім'ю від біди, гяуре!

– Яка ж тут біда? Нас двоє, і ми приїхали, щоб побачитися з сестрою… Ось дозвіл від Кучука. – Арсен вийняв ярлик.

Ямгурчі побачив тамгу – три перехрещені чорні стріли на червоному полі – і враз опустив руку.

– Тамга Кучука! – вирвалося в нього. – Але ж чому ти зразу не показав її, невірний!

– Бо не встиг…

– Пробач. Я не знав, що у тебе є ярлик мурзи, – миролюбніше сказав старий і крикнув на хлопчаків:- Геть звідси і заховайте свої ножі!

Татарчуки хутко відбігли вбік, збилися в гурт і почали з цікавістю розглядати чужинців.

– Не варто вибачатися, Ямгурчі-ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен на твоєму місці, – заспокоїв старого Арсен. – Ми не ображаємося на тебе… А от коли даси нам чого-небудь попити, то будемо вдячні.

Стеха подалася до хати, але Арсен притримав її за руку, шепнув:

– Будь біля нас… Ямгурчі наказав:

– Принесіть гостям води! Та холодно!… А ви, – гукнув на жінок і дітлахів, – геть звідси!

Вигін миттю спорожнів. Тільки цікаві підлітки, бликаючи чорними очима, юрмилися віддалік.

Раптом один з них скрикнув:

– Дивіться! Дивіться! Хтось мчить сюди!.. – Він показав рукою поверх голів.

Всі повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На протилежному кінці долини, приблизно за версту від хутора, швидко їхав кінний загін, що налічував не менше десятка вершників.

Хто б це міг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той ствердно хитнув головою. Безперечно, Чораї Це він, дізнавшись, що зникли два козаки, здогадався, куди вони могли поїхати, і помчав у погоню… Треба тікати!

Думати ніколиі Дорога кожна хвилина!

Скориставшись тим, що всі – і Ямгурчі в тім числі – намагалися розпізнати, хто наближається. Арсен підхопив Стеху під руки і посадив на запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сідлах і з місця пустилися навскач.

– Стій! Куди? – зарепетував Ямгурчі. – Прокляття!.. Держіть їх!

Та було пізно. Коні здибилися і помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись від кінських копит, сипонули врозтіч…

Арсен і Роман розуміли, що втекти в чужій країні дуже важко, а ще важче, коли переслідувачі з самого початку втечі женуться по п'ятах. Тоді ти весь час у них на виду. Найменша затримка, нандрібніша випадковість – і все пропало!.. Відразу потрапиш у ворожі лабети… Але іншого виходу не було. Коли втеча обіцяє хоч яку-небудь надію на порятунок, то добровільна здача в руки Чори не віщувала нічого доброго. Безперечно, розпалений, розлютований юний мурза міг накоїти біди – нещадно розправитися з ними. Тому Арсен ні на мить не сумнівався у доцільності негайної втечі. Інша річ – чи витримають коні? Чи не зупинить їх якась непередбачена перешкода? Чи зуміють вони швидко і щасливо перебратися через Дністер?

Всі ці думки снувалися в Арсеновій голові, коли стомлені коні стишували біг і потрібно було дати їм хоч невеличкий перепочинок. Переслідувачам, видно, теж доводилося не легше: вони, напевне, мчали з самого Аккермана, намагаючись перехопити козаків, і їхні коні були стомлені до краю.

Арсен тримався Каушанського шляху, що вів на Бендери. Це був найближчий і вторований шлях. Перевага його була в тому, що Чора, який, безперечно, знав свою місцевість краще, ніж втікачі, не міг обігнати їх якимись відомими йому прямішими стежками. Таким чином обидві сторони опинилися в рівних умовах.