20 000 років під кригою - Йокаи Мор - Страница 22

Нагама здивовано дивилася на мене, схилившися мені на плече, та все допитувалася, що то за лінійки й стовпці я малюю.

Я пояснив їй, що далі йти ми не можемо. Ми тут ув'язнені. Вона поцілувала мене й усміхнулася.

Потім, зрозумівши, що тут ми витратимо багато часу, Нагама почала шукати собі якесь заняття. Прив'язавши блискучі мотки азбесту до кужеля, вона напряла ниток, сплела з них одяг для прабатька і загорнула його від ніг до голови.

Старий дуже зрадів, коли Нагама одягла на нього кунтуш. Він став схожий на шляхетного патріарха. В доброму настрої поцілував прабатько Нагаму в чоло.

Коли старий розчулився, Нагама почала лащитися до нього, поки не виманила велику таємницю. Коли ж дізналася про все, то, переможно блиснувши очима, шепнула мені на вухо:

— Є інший перехід!

— Так Ламек сказав? Невже? Де? — допитувався я.

Нагама, хитруючи, відповіла, поклавши руки на мою голову:

— Ти все можеш! Знайди!

— А він не скаже?

— Заборонено.

— Хто забороняє?

Нагама поклала на вуста вказівний палець, потім високо підняла його.

Добре, батьку! Я покажу тобі, що все можу! Якщо є інший вихід звідси, то я знайду його, знайду! Клянусь!

Печера «Нептунових келехів»

Я міркував так.

Коли з цієї печери є десь інший вихід, термометр має неодмінно це показати. В натопленій кімнаті поблизу вікон чи дверей термометр показує завжди іншу температуру, ніж на протилежній стіні. Я простежив за показниками термометра в різних місцях. Але прилад показував скрізь однаково.

Я морочився з марними розшуками, а старий тимчасом глузливо посміхався з моєї невдачі. Цей фанатик скоріше з насолодою загине тут разом з нами, та не зрадить того, що йому забороняє фанатична віра.

При кожній моїй невдачі він співав гімни, а коли голос його зовсім зривався, Ламек сичав, як стара, розбита шарманка.

Весь цей час моя Бебі спокійно сиділа на великій малахітовій скелі. Одного разу, коли я проходив біля неї, Бебі широко позіхнула. Певно, їй набридло спостерігати мої даремні намагання.

«Ех, — майнула думка, — а що коли б обстежити цю малахітову скелю?»

Приклав я термометр до підніжжя скелі і став перед ним на коліна. Але за п'ять хвилин вже скочив на ноги — рівень ртуті значно понизився.

— Тут! — гукнув я, вдаривши об скелю залізним ломом.

У відповідь пролунав хрипкий вигук старого. Це був відчайдушний зойк, схожий на ревіння звіра у хвилину смертельної небезпеки.

Я відгадав його таємницю.

Відчай старого підтверджував, що я на вірному шляху.

Нагама підбігла до старого, а Бебі зіскочила з малахітової скелі й, весело витанцьовуючи довкола мене, з усієї сили дряпала скелю, що аж залишалися сліди кігтів. Я сунув залізного лома під малахітову брилу, щоб підважити й відкотити її звідси.

— Га-га-га! — реготався старий Ламек.

На цій скелі лежить заборона!

Та для мене ця заборона полягає лише в тому, що ця брила важить щонайменше п'ятнадцять центнерів. Щоб прикотити її сюди, напевно, знадобилося б не менш десятка людей. Мій залізний лом зігнувся, а скеля навіть і не ворухнулася.

— Га-га! — хрипко реготав старий і не дозволяв Нагамі допомагати мені. — Хай мучиться бісів син сам, хай він один підніме ту скелю, що її поклало десятеро людей.

— Ну, коли так, старче, то людина дев'ятнадцятого віку доведе, що й сама спроможна відкинути ту скалу з шляху!

Я виліз на верхівку скелі й киркою почав довбати в ній діру. Камінь був надзвичайно твердий. Минуло кілька годин, поки я видовбав таку дірку, до якої вже можна було закласти вибухівку.

Старий сміявся над моїми зусиллями — адже цієї скелі й за рік не розіб'єш!

Зажди лише, старче. Мені вистачить і хвилини.

Заклавши вибухову шашку і помітивши час вибуху, я засипав діру піском, зіскочив зі скелі й побіг до старого та Нагами. Я відвів обох людей за сусідню скелю, щоб захистити їх від вибуху, і, узявши свого годинника, почав лічити хвилини. Старий здивовано дивився на мене й на мою роботу.

Минала остання хвилина. Я цупко обійняв Нагаму, заслонив її своїм тілом й крикнув:

— Скеля, розчинись!

Пролунав вибух, малахітова скеля розпалася надвоє, а білий дим поплив до темного склепіння печери.

Старий припав обличчям до землі. Він гадав, що я чудотворець.

Під малахітовою скелею відкрився вхід до скелястого коридора.

— Встань, старий, рушаймо в дорогу!

Відтоді старий остаточно підкорився мені, бо визнав, що я владніший за нього.

При освітленні лампочки ми спустилися в штольню, що вела вниз.

Повітря в штольні було холоднішим, ніж у малахітовій печері. Коридор вів нас між червонястими скелями — я зразу впізнав, що це туф. А туф — суха й порохнява камінна маса. (В туфі викопані римські катакомби).

Коридор закінчився кулястою, наче пузир, печерою. Печера була червона, стіни — темні, гнітюче одноманітні.

Серед печери стояло чотирнадцять величезних келехів на двометровій відстані один від одного. Ці келехи не були витвором людини, а виникли в морі. Утворили їх тваринки-рослини. Це величезні, інколи в зріст людини, скам'янілі губки форми келеха. Моряки назвали їх «Нептуновими келехами».

Чотирнадцять «Нептунових келехів» були прикриті рівними, жовтими, як апельсин, кам'яними плитами. І це також створила природа, а не руки людини.

Ламек узяв Нагаму за руку, повів до одного з «Нептунових келехів» і прошептав:

— Падунья (Твій посаг).

Цікаво, що може бути в тому келеху?

Прабатько вказав мені, щоб я допоміг йому зняти туфову покришку з келеха.

Мене чекала найрадісніша несподіванка: «Нептунів келех» був повний пшенищі! Та не такої пшениці, яку ми знаємо тепер. Ця пшениця була біла й прозора, яйцевидна й трикутна, схожа на ту, яку знаходять у саркофагах єгипетських мумій. Тепер цей сорт пшениці вже загинув, а кілька століть тому купці ще вивозили її з Таганрога, називаючи grano duro (тверде зерно).

Я відкрив один за одним усі келехи — всі вони повні зерен злаків з прадавніх часів. Були тут і дрібні бульбочки, що росли на коріннях трав, і всіляке зерно, були й такі, яких я ніколи не бачив, і які вже, певно, давно загинули. Все це служило доказом того, що вже й прадавня людина намагалася вирощувати те, що могло її живити.

В келехах були зерна сочевиці, яку діти називають заячим хлібом, каштани, що родяться на глибині озер, макові зернинки, з яких за часів Геродота єгиптяни пекли хліб, зернини квасолі й гороху, що їх у Єгипті вважали священними. А в одному з келехів я знайшов зерно дерева, гілля якого має серцевину, що з неї роблять борошно. Це так зване хлібне дерево було дуже поширене в Єгипті, поки єгиптяни не скуштували пшениці. Зерно злаків — вічне. Воно витримує тисячі років, якщо до нього не дістається волога.

У цій туфовій печері до зерен волога не потрапила, і кожна зернина була така, наче її сьогодні зібрали.

І все це тепер моє! Це посаг моєї дружини.

Дорогоцінний маєток! Вартий більше, ніж малахітова печера. Ми забезпечені харчами на довгі роки. На Землі Франца-Йосифа не буде більше голоду.

Сповнений вдячності, я поцілував прабатька Ламека. Добре господарював ти, дорогий батьку, для своїх нащадків.

Нове небо

Минуло три дні, а Ламек не хотів залишати печеру «Нептунових келехів». Та я й не силував його, бо розшукував вихід з цього місця.

З природних катакомб туфових скель я міг вийти без порад Ламека.

Ті, що принесли сюди келехи, не могли дістатися цієї печери без смолоскипів, залишки яких я знайшов у одному коридорі. В первісні часи замість смолоскипів користувалися білим очеретом (calamus albus). Саме з цієї рослини первісні люди навчилися здобувати вогонь. Якщо терти паличку очерету об другу таку ж паличку, вони іскряться й підпалюють трут, бавовник, клоччя. Кора цього очерету тверда, наче кремінь, тому вона не гниє, а серцевина його — смолиста й горить яскравим полум'ям. Як правило, для смолоскипа зв'язують три палички докупи.