Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 57

— Я його вдарила, — зачудовано вимовила вона. Тепер це здавалося їй якимсь дивним сном. — Пане Джорагу, як ви гадаєте: коли повернеться, чи не розлютиться він так, що…

Вона затремтіла.

— Я розбудила дракона, так?

Пан Джораг пирхнув.

— Чи можна розбудити померлих, дівчинко? Останнім драконом був ваш брат Раегар, але він загинув на Тризубі. А Візерис — жалюгідне гадюченя.

Його відверті слова злякали її. Здавалося, усе, в що вона завжди вірила, раптом перевернулося.

— Ви… але ж ви присягали йому на мечі…

— Присягнув був, — визнав пан Джораг. — Та якщо ваш брат — жалюгідне гадюченя, то за кого люди матимуть тих, хто йому служить?

— Але ж він законний король. Він усе ще…

Джораг натягнув повід і подивився на неї.

— Скажіть-но мені по честі. Чи справді ви хочете бачити Візериса на троні?

Дані вже думала про це.

— З нього не вийшло б доброго короля, так?

— Бували й гірші… але небагато.

Лицар стиснув коня острогами і рушив уперед. Дані наздогнала і поїхала поруч.

— І все ж, — мовила вона, — простий люд чекає на нього. Магістрат Іліріо казав, що люди шиють прапори з драконом і моляться про повернення Візериса з-за вузького моря та звільнення від Узурпатора.

— Простий люд молиться про дощ, здорових дітей і нескінченне літо, — відповів пан Джораг. — Їм нема діла, коли можновладці грають у гру престолів, аби їх не чіпали.

Він знизав плечима і додав:

— От тільки їх завжди чіпають.

Дані якийсь час їхала мовчки, крутячи у голові його слова. Вони заперечували усе, що Візерис їй завжди розповідав. Невже людям справді байдуже, чи править ними законний король, а чи узурпатор? Та що довше вона міркувала над словами Джорага, то більше правди знаходила у них.

— Про що молитеся ви, пане Джорагу? — запитала вона лицаря.

— Про рідний дім. — У голосі бриніла туга.

— Я теж молюся про рідний дім, — мовила вона, сама вірячи у свої слова.

Пан Джораг засміявся.

— То погляньте навколо, халісі. Ось він.

Але Дані бачила не безкраї степи. Вона бачила Король-Берег, величезний Червоний Дитинець, побудований Аегоном Завойовником. Дракон-Камінь, де вона народилася. Перед її внутрішнім оком вони палали тисячами вогнів у кожному вікні. Перед її внутрішнім оком всі двері там були червоні.

— Мій брат ніколи не поверне собі Семицарство, — мовила Дані ствердно. Вона знала це давно, та усвідомила тільки зараз. Вона знала це усе життя, але не дозволяла собі казати вголос, навіть пошепки. А зараз вимовила цю істину перед Джорагом Мормонтом, прилюдно, для усіх.

Пан Джораг зміряв її поглядом.

— Ви так вважаєте?

— Він не здатний очолити військо, навіть якщо отримає його від мого пана чоловіка. Він не має ані шеляга грошей, а єдиний лицар його почту дивиться на свого короля як на бридку гадюку. Дотракійці глузують з його нікчемності. Він ніколи не доправить нас додому.

— Яка розумна дитина, — посміхнувся лицар.

— Я не дитина! — визвірилася вона і стиснула кобилу п’ятами, пускаючи вчвал. Вона мчала усе швидше й швидше, залишивши далеко позаду Джорага, Іррі та всіх інших, відчуваючи тепле повітря у волоссі й сонце на обличчі. Поки вона досягла халазару, впали сутінки.

Невільники поставили її шатро на березі ставка, що живився з підземних джерел. Вона чула грубі голоси з плетеного трав’яного палацу на пагорбі. Скоро там будуть сміятися, щойно хлопці її хасу повідають історію, яка трапилася сьогодні у степу. Поки Візерис дошкутильгає до табору, усі чоловіки, жінки та діти знатимуть, що він тепер — пішохід. У халазарі не буває таємниць.

Дані віддала срібну невільникам, щоб попорали, а сама пішла до свого шатра. Під шовком було темно і прохолодно. Опускаючи за собою вхідну завісу, Дані побачила, як палець запиленого червоного світла простягся через шатро і торкнувся її драконячих яєць. Якусь мить перед очима плавали тисячі крапель кармазинового полум’я. Але вона змигнула, і краплі зникли.

«Камінь», подумала вона про себе, «лише камінь, так сказав навіть Іліріо, дракони усі померли». Вона поклала долоню на чорне яйце, пестячи пальцями вигин шкаралупи. Камінь був теплий. Майже гарячий.

— Сонце, — прошепотіла Дані. — Їх нагріло сонце у дорозі.

Вона наказала служницям приготувати купіль. Дорея розклала за шатром багаття, поки Іррі та Джихікі знімали з в’ючаків велику мідну купільницю — ще один весільний подарунок — і тягали зі ставка воду. Коли купіль запарувала, Іррі допомогла залізти до неї, й сама полізла слідом.

— Ти колись бачила дракона? — питала Дані, поки Іррі відшкрябувала їй спину, а Джихікі вимивала пісок з волосся. Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тіньових Земель поза Асшаєм та островів Нефритового моря. Може, якісь іще збереглися там, у дивних та диких країнах.

— Дракон більше нема, халісі, — заперечила Іррі.

— Усі померли, — погодилася Джихікі, — дуже-дуже давно.

Візерис казав їй, що останні таргарієнівські дракони померли тільки з півтора століття тому, за царювання Аегона III, прозваного Драконяча Смерть. Як на Дані, це трапилося не так вже й давно.

— Усюди? — перепитала вона, дуже збентежена. — Навіть на сході?

Чари вимерли на заході, коли Лихо спіткало Валірію та Землі Довгого Літа. Ані чарогартована криця, ані грозоспівці, ані дракони не змогли повернути їх. Але Дані чувала, що на сході все інакше. Казали, що островами Нефритового моря гуляють мантикори, що хащі Ї-Ті повняться василисками, що чароспівці, ворожбити і хмарники відкрито роблять свою справу в Асшаї, а тінев’язи та кровознатники мудрують жахливу химородь темними ночами. Чому б десь посеред того розмаїття не знайтися і драконам?

— Нема дракон, — ствердила Іррі. — Хоробрі вої убили їх, дракон-бо страшний злий звір. Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Джихікі.

— Купець із Карфу колись розповів мені, що дракони прилетіли з місяця, — мовила білявка Дорея, зігріваючи рушник над багаттям. Джихікі та Іррі були одних років з Дані; дотракійських дівчат узяли в неволю, коли Дрого знищив халазар їхнього батька. Дорея була старша — майже двадцяти років. Магістрат Іліріо надибав її у будинку втіхи в Лисі.

Мокре сріблясте волосся заметлялося їй у очі, коли Дані з цікавості рвучко повернула голову.

— З місяця?!

— Він розповів мені, що місяць — то яйце, халісі, — підтвердила лисенійка. — На небі колись було два місяці, але один підлетів надто близько до сонця і тріснув від спеки. З нього вилетіли тисячі тисяч драконів, які почали пити вогонь сонця. Ось так дракони навчилися дихати полум’ям. Одного дня другий місяць також поцілує сонце, теж трісне, і дракони знову повернуться.

Дві дотракійки захихотіли.

— Ти є дурна солом’яна голова, — відповіла Іррі. — Місяць є не яйце. Місяць є богиня, жінка-дружина сонця. Кожен знає.

— Кожен знає, — підхопила Джихікі.

Коли Дані нарешті вибралася з купелі, шкіра її розм’якла і порожевіла. Джихікі вклала її долі, щоб розтерти олією та вишкрябати бруд зі шпар тіла. Потім Іррі побризкала на неї гостроцвітом та корицею, а Дорея розчесала волосся так, що воно засяяло яскравіше за срібне прядиво. Тим часом Дані міркувала про місяць, яйця та драконів.

Її вечеря була проста: садовина, сир, підсмажений хліб, глечик вина з медом.

— Дореє, залишся-но зі мною на вечерю, — наказала Дані, виславши інших двох служниць геть.

Лисенійка мала медове волосся і очі блакитні, мов літнє небо. Вона опустила ті очі, коли залишилася з Дані наодинці, й мовила:

— Ви вшанували мене великою честю, халісі.

Але то не була честь, лише служба. Вони сиділи й балакали ще дуже довго після сходу місяця.

Коли вночі до неї прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Він став у проймі входу до шатра і дивився на неї здивовано. Вона повільно звелася, розкрила на грудях шовкове спальне вбрання і зронила його на землю.

— Цієї ночі ми маємо вийти назовні, пане мій, — мовила вона до нього, бо дотракійці вірили, що все найважливіше у житті людини має чинитися просто неба.