Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович - Страница 30

— …там зимно і вогко…

— У-у…

Тоді я припав до її вуст, які тільки ледь-ледь здригнулися, і став пити з них спрагло й ласо, і тут трапилася дивна річ: вона раптом розплющила злякано очі, мовби випускаючи мене з полону, рвучко відштовхнула мене і, жадібно заковтнувши повітря, зойкнула пораненою сойкою — так скрикують маленькі діти у сні, а тоді знеможено опала в моїх обіймах і знепритомніла. Мені здалося, що своїм поцілунком я випив з неї життєві сили, і страх охопив мене, я підхопив її на руки, метнувся до води і став хлюпати їй в обличчя повні жмені.

— Сміливіше, сміливіше, — почувся голос Грицька з човника, він сидів знову спиною до нас і, мабуть, стежив за поплавком, що танцював на дрібненьких хвильках, — вона ще тут… вона ще не там…

— Вона тільки втратила свідомість.

— Вона вже на півдорозі.

— Про що ти?

— Гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка…

Мені по шкірі побігли мурашки, і я прокричав:

— Але ж нічого страшного не сталося! Зараз вона очуняє! Хіба не так?

— Куди пливе рибка-цитринка? Вона пливе в ніч, — то було останнє, що я почув, перш ніж він розтанув у повітрі.

Мар’яна розплющила очі й хвильку дивилася на мене здивованим поглядом, мов не впізнаючи, потім узяла мою долоню, стиснула і сказала:

— Нічого страшного… це по жіночому… — спробувала усміхнутись і пригорнулася до мене, але вже інакше, ніж раніше, не так, як до коханця, а мовби шукаючи захисту, і була якась в’яла й ослаблена, а найдивніше — ще й чимось настрашена! Невже ТАМ, де вона щойно побувала, так страшно? Натяк на місячні — звичайна відмазка, бо звідки ж цей страх, звідки це тремтіння, мов од холоду, у теплий вечір?

ОСТРІВ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Ти мене любиш? — вуркоче на вухо Лідка, пригортаючись до мене всім своїм розпашілим тілом.

— Люблю, — відказую я.

— Я теж тебе люблю, — шепоче вона, лоскочучи вухо язичком, і її гаряче дихання проникає у найпотаємніші глибини мого мозку, обволікаючи кожну найменшу закутину.

Коли мені дівчина освідчується в коханні, у мене на очах з’являються сльози, я хочу плакати й ридати, падати перед нею на коліна і просити пробачення за все, все, все. Мені хочеться сказати: я не вартий тебе, я позбавлений усіх можливих цнот, я переповнений гріхом, я блукаючий гріх, я упир, що висмоктує життєві соки з вродливих панночок, я диявол, що спокушає, і Господь послав мене на цю землю, аби піддати випробовуванню чесноти таких невинних сотворінь, як ти. Але я, звичайно, нічого такого не кажу, бо мить освідчення в коханні прекрасна і хочеться її зупинити.

— Коли ти покинеш мене, я не знаю, що з собою зроблю, — шепоче вона.

— Я ніколи тебе не кину.

І мені хочеться вірити, що це правда, я щиро хочу, аби так і було, бо коли ми лежимо в ліжку, то все проказане пошепки під ковдрою набирає якогось особливого значення, мовби то є дивні магічні заклинання. Я починаю думати над тим, що б такого приємного сказати Ліді, я підбираю слова, заплутуюся в них, як у сітях, і в цих роздумах провалююсь у дрімоту, але голос її знову повертає мене до дійсності.

— В неділю ти приходиш до нас на обід.

— Я знаю.

— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти… Поголися…

— Таке враження, мовби я запрошений на прийом до англійської королеви.

— Це ще гірше. Якщо ти хочеш, аби я переїхала до тебе, мусиш сподобатися їм.

— А що б ти сказала, якби я покінчив самогубством?

— Через мене? Ой, я не тямилася б від щастя!

Врешті я засинаю і мені сниться недільний обід. Лежу голий на столі, а вся її родина з білими серветками на грудях обступила мене з усіх боків і штрикає ножами й виделками, хтось сипле сіль і перець, хтось мастить гірчицею, поливає кетчупом, а хижі їхні зуби старанно перемелюють моє м’ясо, випльовують кістки і сміються, цвіркаючи червоною слиною.

Ліда мене приваблює тим, що вона просто ходячий секс. Вона готова віддатися будь-де: в першій-ліпшій брамі, в сквері, на даху, в ліфті, в останньому ряді кінотеатру і навіть у кабіні кльозету. Якось, перебуваючи на забаві, де панували напівтемрява і гойдлива музика, вона сіла мені на коліна в сукенці без майток, і я кохав її, а вона реготала, лопотіла, розмахувала руками, щось розповідаючи, мовби навмисне привертаючи увагу до себе, а насправді рухаючись усім тілом, а в мить оргазму забрала від вуст келих з мартіні й застогнала: «Який кайффффф!» Потім їй уже стало подобатися робити це ледь не на очах у публіки. Якщо в трамваї був тлум, вона розщіпала мені штани, витягала прутня і так тримала аж до нашої зупинки, наче віслюка на повідку.

Вона спалахує з півоберта, просто треба знати місця, до яких слід торкнутися. Торкаєшся — і вона горить, як Жанна д’Арк. Її руки не знають спокою. Де б ви з нею не перебували, рука її постійно намагається пірнути вам до кишені і, намацавши дозріваючий овоч, м’яти його в якомусь солодійному самозабутті, котре, на диво, ані на хвилю не відображається на її обличчі. Кожен, хто б глянув у такий момент на неї, подумав би, що вона слухає Брамса. І тільки я, я один добре знаю, що вона не слухає Брамса, а слухає мого прутня. Вона грає на ньому, як на кларнеті. Інколи я думаю, чи можливо написати ноти спеціально для її жвавих пальчиків. Я б назвав цей твір «Вечірня рапсодія для збудженого прутня». Цікаво, що я тут взагалі ніби й ні до чого, можливо, і зайвий. Ліді вдалося знайти з моїм прутнем настільки спільну мову, що я вже абсолютно ним не керую. Часом мене охоплює страх, що вони змовляться і втечуть, вона виведе мого прутня, мов коня зі стайні, сяде верхи й чкурне, лишивши мені лише калитку з яйцями, щоб я калатав ними, скликаючи правовірних на вечірню службу. Мій прутень реагує на Ліду відразу, як тільки я її бачу, — це вже не просто умовний рефлекс, це правило етикету. Вона хитро усміхається, і я вже знаю, що за секунду настане, і, коли рука її шмигне до кишені, там уже все готове — прутень ірже від збудження, б’є копитом і закидає голову. А при наближенні тієї тріумфальної хвилини, коли я готовий влаштувати безкоштовний феєрверк, Ліда затягує мене в якийсь темний куточок, добуває зі штанів моїх гарячого револьвера і приречено вистрілює собі в уста. В цю хвилю звучать литаври, спалахує світло, Брамс встає і скидає капелюха. І якби мені хто-небудь запхав у дупу пір’їнку, я б полетів.

Ви не повірите, але вона з ним розмовляє, я маю на увазі прутня, вона з ним розмовляє, як от я з вами, деколи мені здається, що вона з ним розмовляє більше, ніж зі мною. Коли вона вітається зі мною, то лише після того, як привіталася з прутнем.

— Хай, Івасику! — гукає вона до нього, а коли це не надто людне місце, то й дає йому пальцем щигля, а вже після того цьомкає мене.

Вона придумувала йому ім’я зо два тижні, так, мовби це ім’я мало слугувати моєму прутневі все його свідоме життя, врешті зупинилася на Івасикові й влаштувала хрещення, поливаючи нещасного Івасика холодним шампанським, а потім мартіні й помаранчевим лікером.

— Івасю, Івасю, я твоя хрещена мама.

— Тобі доведеться дати йому ще одне ім’я, бо ж він не православний, а католик, — засміявся я.

— Тоді я назву його Івасиком-Телесиком. Звучить?

— Ще й як!

Я міг дивитися, лежачи в ліжку, телевізор, тоді як Лідка собі любенько пліткувала з прутнем, вона говорила в нього, як у мікрофон, раз по раз зволожуючи язиком, аби звучання було чистим і дзвінким. Коли б хтось ненароком почув це, то подумав би, що вона сюсюкає з малою дитиною. Лідка освідчувалась йому в коханні значно частіше, ніж мені, інколи здавалось, що вона мене просто терпить і сприймає виключно як носія цього розкішного прутня. Вона вимащувала його кремами зі збитих вершків, джемами, мармулядами, поливала лікерами, коньяками, вином, вставляла в Івасика тоненьку соломинку, набирала в рот шампанське і, впустивши його в середину, потім висмоктувала, та, коли вона обклала його морозивом, він просто звалився з копит.