Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович - Страница 54

За дротяною сіткою випросталася сусідка, що полола грядки, і спитала:

— Ви за оголошенням? — Я кивнув, хоч і не відразу второпав, про що йдеться. — І що? Будете купувати?

— Напевно, ні. Хата стара. То хіба її знести і нову збудувати.

— Так воно й буде. Місця тут досить. Стару хату використають на час будівництва.

— А хто тут жив?

— Дівчисько. Виїхала до Америки. Сказала, що більше не вернеться.

— Давно виїхала?

— Та вчора. З одною невеликою валізою. Що вона там в Америці загубила, не знаю.

— А відколи та хата виставлена на продаж?

— Та ще з початку літа. Але щось охочих нема. Нині будуватися, самі знаєте, треба мільйонером бути.

— Мені сказали, щоб я залишив ключа вам.

— Добре-добре, можете залишити.

ЕПІЛОГ

Я зателефонував Ростиславу і почув, що Мар’яна втекла з лікарні. У неї була жахлива істерика, коли вона серед ночі отямилася, її накололи заспокійливими ліками, вона заснула і спала до обіду, а може, тільки вдавала, що спить, бо надвечір, коли Ростислав пішов з роботи, вистрибнула з вікна і зникла. Він спитав, чи не знаю я, куди вона могла чкурнути. Я розповів про відвідини її хати, там її не було і, мабуть, уже не буде.

— Якщо з’явиться у вас, дайте мені знати, — попрохав він.

Я пообіцяв, хоч і мало в те вірив. Одне було певним — вона нізащо не бажала пасивно очікувати свого кінця. Могла сісти у потяг і поїхати кудись світ за очі. Для усіх, хто її знав, вона виїхала до Америки.

Відтоді я став рахувати дні. Дні її життя. Вона не спадала мені з думки. А що, як вона ще мені зателефонує? Мені хотілося цього і водночас було боязко, я не уявляв собі, що вона могла б мені сказати або якими словами я б міг витлумачити свою поведінку, а найбільше я жахався того, що от вона з’явиться і скаже: «Я прийшла до тебе помирати». Рясний піт тоді зрошував мене, коли я намагався уявити собі це, але з якоюсь мазохістською впертістю я уявляв її собі щодня, мордуючись цією божевільною сценою, яка завершувалася переважно тим, що я її не пускав до хати, вдавав, що мене нема вдома, вечорами я не запалював світла, приходив пізно і відразу вкладався спати. Чекання дзвінка від неї перетворилося на нав’язливу химеру, і хто б не задзвонив, рука моя зі слухавкою тремтіла. Одного разу дзвінок пролунав просто серед ночі. Я подумав, що дзвонить Христя з Америки, але коли підняв слухавку і сказав «Ало», то почув тільки тишу, крізь яку ледь-ледь пробивався чийсь несміливий подих, я проказав «Ало» ще кілька разів, але ніхто не відізвався, тоді я спитав: «Христя, це ти?» — і слухавку кинули. Мене охопив жах: а що, як то була Мар’яна? Минув якраз другий тиждень. Заснути я вже не міг. Я впав у крісло, налив вина і випив. Мені здалося, що я з цього крісла і не вставав, відтоді, як Христя задзвонила уперше. Я сидів і чекав невідомо чого: можливо, ще одного дзвінка, а можливо, віщого знаку. Так у кріслі я й заснув, а прокинувся від якогось дивного галасу, який мене спросоння неабияк налякав. Я розплющив очі й побачив, що вже світає, а по кімнаті літає якась мара і зойкає, я надів окуляри — то ластівка влетіла в розчинену кватирку і тепер шугала, описуючи кола по кімнаті, час до часу вдарялася в шиби, розпачливо зойкала і знову починала ширяти. Я відчинив навстіж усі вікна і випустив її. Тепер я уже не мав сумніву, що вона померла.