Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 27

— Це не вигладило нерівностей між мною і Лорденом. Тут стоїть світ мовчки.

— Щоби світ не стояв мовчки, залежить від вас! — відповів він.

— Від мене?. Так, це правда, воно залежить дійсно і від мене; це є власне те, чим я хвилями мучуся і «давлюся», але через те я, може, також переконуюся у своїй силі!.

— Я вас не розумію!

— Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!

Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.

— Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! — сказав.

— Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!

— Може, й дійсно не знаю. — І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим.

Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кождого його слова визирав завсігди якийсь «хосен», щось «розумне», якась «користь». Це мене болить.

— Над чим ви думаєте, Орядин?. — звернулась я вкінці до його, щоб не сидіти мовчки.

— О, мої думки неінтересні! — відповів він. — Я звичайна натура, а ті справляються скоро з собою. Я йду завсігди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.

Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємність.

— Дайте мені щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лісний воздух, щось ясне, сонячне! — просила я його стиха.

— Від мене жадаєте ви цього? — питав він роздразнено. — До того я не здатний! — І він замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.

— До чого ви здатні? — спитала я. Він розсміявся так, що я, не надіючися сміху, прокинулася.

— Ви смієтеся з мене, Орядин? — спитала я, вп'яливши в його уважно очі.

— Знаєте що? — сказав, не зважаючи на моє питання. — Я веду також із собою боротьбу, яку? — скажу колись пізніше, а поки що дайте ліпше мені щось оживляюче до думання!

— Ну, коли так, то я скажу вам оце: ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!

— Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.

— І то було зле?

— Остільки зле, що не добився нею до цілі.

— Це не може бути! Ідіть лиш витривало далі: сильна воля поборе все.

— Я хотів би той дар мати, що ви, а то дар: одушевлятися, Наталко!

— І у вас він є!

— Ну, я цього не знаю.

— Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба, але не спроневіряйтесь ніколи тому, що давало вам досі відвагу і право бути гордим. Не дбайте про загал і йдіть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!

Я вхопила його за руку і стиснула її кріпко, і очі в мене заясніли.

Він видивився на мене здивований, а опісля усміхнувся.

— Чи у вас бувають частіше такі пориви? — спитав.

Його питання заболіло мене, і я опустила очі вниз.

— Чи це пориви?

— О, це може бути і настрій!

Він не згадує ніколи ані одним словом, що я була колись його «царівною», мовби це не він, а хто інший любив мене. А я мовчу і собі горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити більше, але нехай не дорікає мені Лорденом!

Правда, він не знає, що в моїм серці діється і що в нім не так супокійне, як я виглядаю, що в нім дозріває думка розірвати ненависні зв'язі і відвернутися від усіх назавсігди. Справді оце дозріває в моїм серці, але поки що це лиш моя тайна, і я не виявляю її і перед ним, хоч би й як питав мене. Ох, лиш сили додай мені, боже, сили, щоб я не спроневірилася собі і правді; а я поборю всю погань, яку тільки стріну по дорозі свого життя!.

VI

(Знов пізніше).

Я вже знаю, що я йому не цілком байдужа, хоч маю також те переконання, що забув би мене знов скоро. Але я? Чим він мені? Сама не знаю відповіді. І люблю і не люблю, і притягає і відпихає мене, і жаль мені його і засуджую його, а одного таки не можу забути, іменно того, що він син того самого народу, котрого вірною донькою є я.

Не раз говорить з огнем, пориваюче про яку-небудь справу, зараз «отвирає» кождому очі, а коли спитаєш його півгодини пізніше про те саме, видивиться на тебе, усміхнеться зневажливо і скаже: «Не маєте над чим іншим думати?» або: «Хто би собі над тим голову ломив! З того не будете жити!». Це мене відпихає від його, воно показує в нім отупіння для тонших ідей. Чи він давніше не був таким, чи, може, я того не розуміла, чи таким зробила його боротьба о бит? О, хто би мені об'яснив це! Тепер і не замічаю в його давньої тонкості в чутті; вона є у чистих натур без різниці, у мужчин і женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все є в нім щось, що мене приковує, і я знаю: це та сила, що не дала йому потонути в вирі бруду.

Це діялося нині зранку.

Я ходила в город годувати кроликів. У своїх білих кожушках вони ледве замітні на снігу, і лиш їх червоні лагідні оченята свідчать, що це вони! Мене знають добре. Дрібні, малесенькі, прискакують безшелесне до мене, утирають свої мохнаті борідки об мої руки — я їх люблю.

Цеї ночі упав знов свіжий сніг. Уклався на гіллі дерев, на всім, немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати, зі своїми біло поприбираними лісами блистіли сріблясте проти сонця, а над усім тим миготіло ясне, майже прозоро-синє небо.

Навкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час здержало віддих і ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся. Бажаю, щоби існуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!

Так молилась я, а в п'ять мінут пізніше перервав несамовитий звук дзвінків санок те урочисте ожидання, і я опинилася перед Лорденом.

— Оставте мене, оставте мене! — просила я, стривожена, коли ми осталися по раз другий самі, і він мене хотів цілувати.

— Чи таке доведення пристоїть судженій? — спитав він, усміхаючись насилу.

Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тільки в очах сльози і велике пригноблення так, що ледве волікла за собою ноги.

Він підійшов наново.

— Так я вам уже раз казала, тепер казала! — говорила я, не зводячи неспокійного погляду з його, щоб не скористав з тої хвилі.

— Я люблю соромливість, — сказав він, — вона украшає женщину, мов вінок з білого цвіту, однак все має свої границі. Я знаю, що роблю, в мене є на те права!

— Ні! — відповіла я хвилюючим, упрямим голосом.

— Ні! Ха-ха!

— Ні! Ті права не годяться з моїм серцем!

— Так! Гай, гай! Бач, як розфілософувалася! Врешті, нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людську натуру; ти дикун, моя красуне. на часок, ха-ха, на часок!

О боже мій!.

І я його просила, щоб не чинив більше того, не цілував мене ніколи. Ніколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, ніяким чином, ні за що в світі! Чи він того не розуміє!

Ні, він того не розумів!

Я цілком прибита. Така стривожена, що трохи не скричу вголос, коли почую його за собою. А він собі з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно або сідаючи близько коло мене. Тітка і Лена сміються на ціле горло з мого страху, особливо тітка, аж за боки береться. А я не знаю, що в тім є смішного. Також накинувся па мене, для чого не ношу його перстеня. Сказала я йому, що завеликий. Тоді він намігся сам у правді переконатися і засунув мені перстень сам на палець! Гу, як я боялася його дотику! Як не люблю його рук! Довгі такі, ніжно виплекані, потрохи дрижачі — цілком такі, як він, як кігті які!. Коли увійду до хати, то слідить все мовчки поглядом за мною; підкручуючи вуса, водить очима то сюди, то туди. Ох!

Тітка каже: говорив їй, що дуже мене любить і що дуже гордий на свій вибір, що його товариші будуть цілком «зафраповані»[67], побачивши в його таку красу, і що він мов помолоднів.

67

Зафрапований — здивований