Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 43

— О, в мене не дивота, — відповів з уданою веселістю. — В мене, як німці кажуть, Reisefieber[95]

— Мені так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, — вмішалася пані Марко. — Це виглядає так, якби я тебе виганяла!

Він усміхнувся гірким усміхом, відгортаючи повільним рухом волосся з чола.

— Ні, мамо, ви не виганяєте мене.

— Так що ж жене тебе від мене?

— Мене. жаль за. морем. — А відтак додав: — Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!

— Знаю, знаю, мій сину, однак цим разом ранить мені твій від'їзд серце більше, як звичайно.

— Це болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час, і я прибуду до вас назавсігди. Мушу конче побачити Індію, а опісля, як доля схоче, заживемо вдвійці.

— Як доля схоче — відповіла вона гірко.

— І чому би не хотіла? Впрочім, — додав напівжартівливо, напівглумливо, — мені вже найкрайніша пора вертати назад до свого «ремесла». Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм'як; ще якийсь час, і різна неміч вчепилася би мене, заким би я це й замітив.

— А там, на морі, чуєтеся сильніші, пане доктор? — спитала я стиха.

— О, там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки його заняті, можуть гуляти досхочу. Тут мені тісно, а почасти я майже непотрібний.

— Іване, ти говориш таке при мені? — обізвалася з жалем стара дама. — Чи я в тебе вже нічого не значу?

— Простіть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там.

— Але серцем тут: не правда ж, мій сину?

— Тут, мамо, тут, — відповів. І, похиляючнсь, притиснув її руку до своїх уст.

— Надіюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нині. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всі свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином, та буду лікарем і хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!

— Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тоді, коли ти був ще малим хлопчиною.

— Спасибі вам за це, матінко. Візьму з собою ті слова і буду берегти їх як пам'ятку в своїм серці. Милішої споминки не буде в мене.

Оці слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов кліщами за серце, і я з якогось наглого жалю мало що вголос не зойкнула. Піднявшись зі свого місця, я перейшла хутко попри його в другу кімнату, не глянувши на його ні одним поглядом.

Він не дивився й на мене. Ох, я це відчула. Я відчула це всіма нервами, і уста мої затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься! Чим скорше, тим ліпше!

О пів до третьої вночі мав від'їхати.

По вечері сидів ще довго в кімнаті пані Марко, і обоє говорили дуже багато.

Не знаю, об чім говорили вони, бо я мала своє заняття, і не мала охоти оставатись при них. Впрочім, у мене на душі було так, що я була би пішла і на кінець світу від людей, а не шукала їх, особливо ж тих, що ранили мені серце. Справді, він завдав мені такого болю, бо став саме перед від'їздом іншим. При розлуці повинні й вороги помиритися, а не. товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік із гарним, независимим становиськом і з значним маєтком. Однак пощо говорив так часто, що «що я люблю, люблю вже навіки»? Пощо говорив тоді мені ці слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мовби хотів мене привести в послідній хвилі до пересвідчення, що я в його очах дійсно не що інше, лиш товаришка його матері, і що тим є й для його. Але це ще не все, т. є. я сама не вірю в це. Він надто освічений, щоби поступав так, і я відчуваю інстинктивно, що всьому причина Орядин. «Орядин — твій товариш, держись його!» — говорить видимо ціла його істота. А той «товариш» — аж смішно! — який уже сердечний: здається, взяв би, коли би міг, під ноги! Пролетів коло мене, повний іронії, їдкості, глуму, повний потайного сміху, а однакож — не без чувства!

Задля того, задля того безумного, гарячого, несправедливого чувства, задля всіх тих його поривів, примх люблю його.

Люблю? Ах, ні, тепер не знаю вже, чи люблю. Він мені майже обрид. Майже нараз остогид.

Я сиділа в неосвіченім салоні, притикаючім до кімнати, в котрій находилися бесідуючі, при широко створенім вікні, що виходило в город, вихилена вниз — і думала. Знизу піднімався запах цвітучих астер, а в воздусі віщувало щось виразно осінь. Від часу до часу віяв легесенький вітрець, і тоді відзивалася десь недалеко на альтані еольська арфа. Її тон здавався мені ледве замітним, гармонійним, однак дуже жалісним зойком. Не знаю, чому я собі уявила, що це звучне зітхання шукає чогось, якоїсь пристані або якогось серця, з котрим могло би зіллятися в одну пісню.

Воно блукало по цілім городі, вітер носив його на своїх крилах — здавалося, всюди, бо всюди відзивалося воно. Між деревами й кущами, що зарисовувались темно від стежок, висипаних білим піском, і блукало довго, а врешті добилося до мети. Моє серце, наповнене смутком, перенялося його жалем і приняло його в себе. Чи я вмію терпіти? Чи в мене вже з натури наклін до того? Чи це ознака великої душевної немочі, що душа моя хилиться так до смутку, мов той цвіт лелії додолу?

Не знаю.

Сперши голову в долоні, я прислухалася голосові Марка, що доносився до мене неясно. «Що я люблю, люблю вже навіки», — прокинулось у мені нараз живо, і глибокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кілька годна від'їде він, і хто знає, чи побачимося ще в житті. Наші дороги розходяться так далеко, а обставини нашого життя такі різні!

Що він має поборювати, а що я? Його доля спочиває на сильних підвалинах, і він кермує нею після волі, а я, кинена у вир життя, мов човен на бистре море, не маю найменшої опори.

Прислухаючись його голосові, відчувала я, як у мені щось хвилювало. Я була огірчена, прибита якоюсь тугою-жалем і чулася обидженою. До того домішалося чувство зависті, якого я не зазнавала досі. Я знала: саме тепер обіймав він свою матір, цілував знову її руки (чинив це так ніжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоров'я, уникала всього, що могло би причинитися до роздразнення її нервів і її наскрізь хорого серця. І я знала докладно, як вона йому на це все відповість. Це бачила я вже не раз на власні очі. Ніколи не бачила я таких гарних відносин між мачухою і пасербом, як тут!

Тепер дякувала йому за всі гарні хвилі, що пережила при нім за цілий час його побуту, дякувала за те, що журився нею і що відвідав її. Що не забував її і був вдячним за її любов. Обіцювала все, чого жадав: пильнуватися і жити для його, бо чується «самотнім на світі».

З голосу здавався мені таким розжалобленим, перенятим якимсь таким глибоким жалем і сумом, що мене це сильно вразило. Таким не бував він досі: він уникав навіть так званих м'яких хвиль, щоби не виявити, скільки теплого і щирого чувства крилося в його груді. Мовби встидався того. А тепер? Що йому було? Чому приходилося йому так тяжко покидати матір і рідну сторону, коли говорив ще недавно, що там йому мило?

Відтак настала хвиля прощання. Пані Марко плакала. «Не побачу тебе знов бог зна як довго, а може, й ніколи!» — хлипала з плачем.

Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану і я перед ним. І дійсно, майже в тій самій хвилі спитав він придавленим голосом:

— Де вона?

Мене пройняло морозом, в серці защеміло щось, задрижало, і щось гордого, відпорного прокинулось у нім та додало мені сили. Заразом відчувала я, як мені відступила вся кров із лиця. Не ожидаючи поклику від його або від пані Марко, створила я двері їх кімнати, що були лиш прихилені, й, увійшовши до них, станула недалеко порога.

Пані Марко обняла була його, і в тій поставі застала я їх. Побачивши мене, освободився так хутко з рук матері, мовби його зловили на лихім учинку або мовби соромився, що його побачив хто «м'яким». Звернувшись до мене, простяг щиро обидві руки, однак лиш на хвилину. В слідуючій хвилині вже опустив їх.

— Прощаючись з матір'ю, питав я й про вас, — сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як мені виділось, дуже дрижачою рукою окуляри. — Хотів і вам за все, чим уприємнили ви мені мій побут, хоч, може, і несвідомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро; а думками буду не раз — пробувати тут. Щодо вашої обіцянки не покидати моєї матері, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили мені її. — А звертаючись до матері, сказав: — Панна Верковичівна (звичайно, коли був у добрім настрої, говорив «Наталія») обіцяла мені, мамо, не опускати вас ніколи, хіба тоді, коли б ви самі віддалили її від себе. Однак я думаю.

95

Подорожня гарячка (нім.).