Московіада - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 26

Ти міг би ще з півгодини розвивати цей свій безглуздий блазенський монолог, фон Ф., якби раптово й без попередження тебе кудись не заштовхнули, аж ти впав на тверду і зимну поверхню, здається, на голий цемент.

– Поп(…)і мнє тут єщо, Жан-ПольСартр драний, – незлостиво буркнув юний капітан Шелудьков, здираючи з очей твоїх полуду.

Це була клітка. Досить, на щастя, простора клітка посеред тісного, задушливого й вогкого приміщення, освітленого настільки тьмяно, що це могло нагадати хіба що «дєжурний свєт» у нічній казармі. З трьох боків клітка була відокремлена від світу (хе-хе!) грубими ґратами. З четвертого боку, за твоєю спиною, була стіна із зачиненими дверима, за якими щось люто вовтузилося і скавчало, але ти ніяк не міг визначити, що саме.

– А взагалі, капітане, на якій такій підставі ви поводитеся зі мною, наче я котрийсь із ваших щурів? – згадав ти нарешті про засадничі права людини.

– Вас затримано в зоні урядового сполучення і зв'язку. Цього достатньо, – чітко пояснив той.

– Достатньо для чого? – поцікавився ти.

– Для всього, – пообіцяв капітан.

І наказав одному зі своїх орлів зачинити клітку ззовні. Бо там були ще одні двері, ґратовані. А сам пішов – вочевидь, кудись і комусь доповідати. З'ясовувати обставини.

– Імперія цікава тим, що деякі обставини в ній з'ясовуються по кілька сот років. Потім усіх реабілітовують – і жертв, і катів, – але це вже не має ніякого значення, – кажеш ти і, позіхнувши, западаєш у дрімоту, притулившися спиною до холодних металевих дверей, об які щось кидається й шкребеться.

Можливо, через триста років археологи знайдуть твій скелет…

Однак із твого наміру років триста поспати не вийшло нічого. За якихось п'ять хвилин ти відчув на своєму плечі лагідну і важку руку.

– Якого ще хріна? – захрипло поцікавився ти, паси підіймаючи свинцеві повіки.

Перед тобою вклонявся добродій з невизначеною зовнішністю, але в костюмі та при краватці, які не цілком гармоніювали з навколишньою ситуацією.

– Отто Вільгельмович? – з'ясував він.

Цього вистачило для тебе. Необхідності махати перед твоїм носом червоним посвідченням уже не було, хоч він усе-таки дисципліновано помахав.

– Дуже тішуся нашою зустріччю, – всміхнувся.

– Радість людського спілкування, – сумно зітхнув ти.

– Ну, даремно ви так, – ще сердечніше завсміхався він. – Називайте мене надалі… е-е… Сашком.

– Не буду, – відрубав ти. – Все одно ніякий ви не Сашко.

– Усе це відносно, пане фон Ф., запевняю вас, – переконливо сказав він. – Яка різниця, як називається оце тлінне тіло? Головне – безсмертна душа. А вона не має земного імені, затісне для неї будь-яке з імен людських. Якоюсь мірою й ви не Артур… Та сидіть, сидіть…

Він мав куди більше підстав на те, аби сказати «лежіть, лежіть» але за старою службовою звичкою допустився неточності. Сів посеред клітки на стілець, якого, певно, приніс сюди сам для себе.

– Я трохи покурю тут у вас, нічого? – ввічливо поцікавився.

– Почувайте себе, як удома, – порадив ти. Він щиро зареготався.

– Завжди цінував ваш тонкий, дещо недобрий, чорний гумор. Ці натяки, ці узагальнення, ці несподівані паралелі й метафори! От і зараз ви не просто вжили традиційний вислів «як удома» стосовно до – сміх казати – клітки. Мені здається, що таким чином ви насамперед висміяли всю нашу соціалістичну батьківщину. Чи не так, Вільгельмовичу? – він фанатично затягнувся димом.

– Звичайно, – кивнув головою ти. – Але це тільки між нами, – додав пошепки. – Більше нікому про це не кажіть.

– Ну, що ви! – «Сашко» знову розвеселився. – Це є цілком нормальна думка. Я шаную добру сатиру! Ви ж знаєте, що в нас тепер вільне виявлення сатиричних думок. Як кажуть, демократія – прекрасна річ, але нічого гіршого людство вигадати не могло. Так що криміналу у ваших словах немає анітрохи. Інша справа – якби ви задумали насильницьке повалення існуючого державного ладу…

– Неіснуючого, – виправив ти його. Він з розумінням закивав головою.

– Ситуація з нашим державним ладом і справді складна, тож я поділяю вашу стурбованість. – Сигарета, здається, була досить вогкою, бо раз у раз гаснула, і йому доводилося знову й змову лізти до кишені штанів по сірники. – Але справа не виглядає цілком безнадійно. Усі наші плани пов'язуємо зі згуртуванням здорових патріотичних сил, котрі поки що діяли назагал розрізнено. Курна мама, вже скоро тиждень, як гнию під землею, аж сигарети відсиріли!

– І що ви тут робите? – знехотя запитав ти.

– Ми й самі не знаємо, – довірливо пояснив «Сашко». – Якась глобальна подія, хтось із кимось тут зустрічається. А ми, так би мовити, на посту. Принагідне отримали інформацію про ваше затримання. Вирішили трохи розважити старого знайомого. До речі, як вам моя українська?

– Бажає гіршого, – зауважив ти. – Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію…

– Десять років у цій засраній Москві, а рідної мови не забув, – похвалився «Сашко». – Очолюю в нашому комітеті первинний осередок товариства української мови. До речі, вірша недавно написав!… Як я міг забути?

Він поліз рукою до тієї ж кишені у штанах і видобув з неї якийсь затертий клаптик паперу.

– Послухайте, Вільгельмовичу. Це такий філософський вірш, під класичних японців зроблений:

– Ну, як вам? – схвильовано запитав, у черговий раз розкурюючи погаслу сигарету.

– Вторинно, – оцінив ти.

– А я хотів просити вас, щоб ви посприяли його опублікувати, – розчаровано зізнався «Сашко». – Я дуже хотів би надрукуватися. У журналі «Вітчизна» або «Київ»…

– Може, краще в «Лілеї-НВ»? – запитав ти.

– А ви посприяєте? – підморгнув «Сашко». Ти скривився й замовк.

Він довго розкурював нову сигарету. Тоді задумливо процитував когось:

– О мово рідна, що без тебе я?

– Гівно, – відповів ти йому.

– Перепрошую? – не зрозумів «Сашко».

– Я мав на увазі, що без рідної мови жоден чекіст нікуди не годиться.

– От ви, називаючи мене чекістом, безперечно, хотіли якомога сильніше мене поранити, глибше образити, вказати мені на моє місце чи щось подібне, – зненацька посуворішав «Сашко» – Але ж не забувайте, благаю вас, про те, що ви затримані у зоні урядового зв'язку, а це можна розцінити як тероризм і спробу насильницького повалення. До того ж, не далі як хвилину тому ви назвали Москву «засраною», що цілком підпадає під статтю про розпалювання міжнаціональної ворожнечі…

– Овва! – дещо збентежився ти. – Наскільки пригадую, це саме ви назвали Москву «засраною», і я, хоч до деякої міри поділяю таке ваше означення, проте не можу нести відповідальності за сказане вами… Втім, усі ми – тільки відголоски великого Світового Дзвону, і жодне наше слово не народжується само собою. Хто це там, до речі, постійно тлумиться за стіною?

– Тішуся, Вільгельмовичу, що ви нарешті поставили це питання. І з особливою радістю сповіщаю: за стіною перебувають двоє захоплених нами піддослідних щурів. Це елітні представники отих підземних чудовиськ, про яких останнім часом стільки всюди розмов. Вони вже скоро тиждень, як не годовані, і закінчитись це повинно тим, що один із них зжере іншого. Так що подумайте…

– Відчуваючи деяку тінь погрози у вашому повідомленні, – почав ти, – смію припустити, що дослід над зголоднілими щурами можна розширити, поповнивши число його учасників одним поетом. І, хоч нуртує в мені недоброї пам'яті «крєпкій віноградний напіток», то все ж хочу спитатися: що від мене вимагається цього разу?

– А зовсім нічого, – сліпучо всміхнувся «Сашко», затоптуючи в підлогу нарешті докуреного недокурка. – Нічого ми від вас не хочемо, Вільгельмовичу. Вже не хочемо нічого. Ви ж, напевно, сподіваєтеся, що ми вас поставимо перед вибором, перед моральним рішенням, і ви зробите свій вибір, і загинете смертю хоробрих! Ні, коханий! Жодного вибору! І жодної вічності для вас. Бо чим ви можете нам знадобитися? От хіба лише дослід над вами поставити, невідомий скелете…