Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 27

З невеличким хвилюванням я вбіг на другий поверх її дому і став перед дверима. Я боявся, що не виконаю своєї ролі як слід, як того бажається. Треба, думаю я собі, раптово вбігти у кімнату, обсипать її волошками всю, мов весну квітками, поздоровить, мою славну, а потім здивуватись, вгледівши квіти і дарунки, а тоді аж розпитати хто приніс і що. Але ж уміючи, щоб не здогадалась вона, що се ненатурально!..

Одна хвилиночка, друга… Духу одваги повні груди. Я вбіг, наче обілляв її блакитно-ніжною струєю квітів, і щиро, од всього серця поздоровив її. Вона була сьогодні така гарна, така горда і пишна, мов сосна на скелі біля моря. Так ясно горіли її оченята, так ніжно, мов руки Джульєтти, обвили її тонкі руки мою шию, а губи, червоні, палкі, мов шипшина на снігу, так палко цілували мене. Я щасливий був і радів без краю.

Кинувсь я в бік камелії. Вона, мов затаїла страшну тайну, мов щось підглянула та мовчить, стояла нерухома і темна осторонь на круглому столикові. Я вгледів її і вже здогадався, що вона знає наші відносини, але чомусь знає їх краще від мене. Се мені не подобалось. Се здавалось ганьбою нашій тайні любови і я її ненавидіти починав.

– Камелія… – здивовано і ображено скрикнув я. Тон здивування заглушив образу. А чом було і не здивуватись, коли знайшовся хтось такий меткий, що прислав незвичайний дарунок. Я нагнувся до квіточки і незадоволено промовив: – Вона не пахне?..

– А ти не знав?.. Цвіте, бач, і не пахне… А ти знаєш, хто її прислав? – інтригувала вже мене вона. – Ну, відгадай же, хто!..

– Та як же мені знать, хто се такий… Може, Максим?..

– Куди йому! Ото знайшов швидкого… А я знаю хто! Знаю… – гордувала вона своєю таємницею.

Вона, як я і уявляв собі, почала оповідать про те, як принесли квітки, статую. Як їй подобається те, що статуя біла, мармурова, а не кольорова, бо чомусь за її уявленням білий колір, емблема самої краси, не підкрашеної, а натуральної, чистої. Як подобається будуарний столик з такою чистою лінією стилю, і як він до речі їй. І ще, ще багато де про що. Незвичайна жестикуляція, підвищений тон балачки свідчили, що у неї в душі було свято. Мене се тішило і мої надії цвіли і пишались… Але ж все таки, чом се вона не поцікавиться, що ж я прислав, чи ж гадає вона, що моє все те, що не заслуговує уваги поруч з сим другим. Але, може ж, воно важливе й цінне тим, що то моє?

Мовчати далі про таку зневагу моєї пам'яти і мого дарунку я не міг, тому несподівано й натякнув їй:

– Невже тебе не цікавить, що прислав я?

Мене вже обурювала певність її: він і він!.. Чому ж то він хтось, а не я? Чи, може, той хтось дав підставу їй так впевнено говорити про себе?.. Мене вже злила моя несвідомість. Я дувся і хмарився…

– Ну, що ти, що… надувся вже?.. – і кинулась збирати сині волошки у пучечки, а потім плела з них віночок. Вбрала ним білесеньку голівку Джульєтти і любувалась виглядом її. Посипала у своїй опочивальні долівку, постіль і всюди. – Бач, як гарно!.. Всюди квіти, всюди твої квіти. Бо твої квіти заслуговують на таку честь. Вони одні допущені у мою дівочу кімнату… Ти ж розумієш мене, моє бажання, мої думи. А не питаю, бо в твоє чуття я вірю і нічого мені не треба для доказу…

Мені стало якось ніяково: і боляче, і приємно. І радісно, і страшно. Та що б не виявити себе, я підійшов знову до камелії і знову нахилився, щоб понюхати її. І знову неприємно стало мені, що квіти її такі гарні, але не ароматні. Наче якесь неповне вражіння краси вони давали.

Подали обід. Ми їли і пили. Я підніс чарку і пив здоров'я іменинниці. За столом вона обмірковувала вечір. Хто буде та кого взагалі можна сподіватись, бо щось ніхто особисто не зайшов поздоровити, а подарунки не дають знати од кого вони. Казала, що як тільки ніхто не навідається, то, звичайно, просить нікого не буде і тоді ми самі святкуємо наше свято. Мої таємні бажання були, безперечно, щоб ніхто не приходив, а се мало підставу, бо, може, ніхто й не знав, що сьогодні її день ангела. Вона далі обмірковувала кожну дрібницю вечері, згадувала що хто любить… Таке піклування мене знову дратувало та і ображало. Щоб перервати сю неприємну балачку я знову стиха заявив:

– Чом ти навіть з чемности не показала виду, що радієш моїм дарункам, що вони тобі приємні?..

– Мені нічого робить з чемности, бо я можу зробить се од щирости. Але не роблю сього через те, що тобі відоме воно, відоме давно, що твоя пам'ять, уважність і любов мені необхідні, але не можу ж я падкатись над ними та виявляти надзвичайну радість вже через те, що то річ звичайна. Я більш була б здивована коли б того всього не було, а зараз хоч вони і потрібні мені, але такі звичайні і обов'язкові, що не зворушують мене, мов квіти вліті. Я люблю їх, милуюсь ними, радію їм, але вони є завжди в мене. Я звикла до них, вони не дивують мене. Чужі ж – се квіти ранньої весни. Негарна ж, звичайненька квіточка пролісок, але ж радієш їй, мов самій Весні молодій…

– Виходить – цікавить не річ сама, а той хто прислав її… Ну, тепер розумію!.. Всі цікавіші од мене… А я чомусь вірив, що сьогодні виключно наш празник, чомусь надіявся на твою виключну увагу до мене…

– Боже!.. Та ж наш… наш… Що ти вигадуєш, нащо мучиш себе й мене…

– Я вірю, вірю тобі… Прости мені…

Вона підійшла до мене, поклала свої руки мені на плечі і, пильно дивлячись, у вічі казала:

– Ну, глянь, глянь же мені у вічі, щоб бачила я: сумні вони чи веселі… Чи віриш ти мені?..

– Вірю, вірю… – проговорив я надсилу байдужим тоном і, сміючись, почав суворою, холодною льоґікою впевняти її. Я начислив силу фактів, які переконували мене в її незрадливих відносинах до мене, які можливі виключно при умові щирого кохання. Не знаю чи вірила вона мені, але я не вірив й собі і їй.

– Ну, годі про се! Будь спокійний та одпусти мене, бо треба мені йти по справі, - казала і пішла одягатись.

Ми вийшли вкупі і за ворітьми розійшлися з умовою, що я зайду ще перед вечором до неї.

Я йшов і недовір'я в моїй душі громадилось, мов крига на річці в повінь. Гори цілі здіймались, а сльози образи ревли і душили моє серце. Та чи ж бо й не моя правда, що кожний чужий був цікавіший од мене звиклого, щоденного, а може, й постилого?.. Я чув, почував нервами свого зраненого серця, що не однаково їй було – чи прийдуть, чи ні гості. Вона одгонила од мене правду, захищала мою душу од сумнівів, мов рідная мати гонить докучливих мух од личенька сонного дитяти.

А мені хотілось, страшенно хотілось правди, чистої, певної правди в сей єдиний, святий день мій. Я силував себе вірити, я переконував себе, що її слова – то сльози пахучої квітки весняного ранку. Але правда її все якось не вміщалася в моїм серці, в моїх грудях. З нею було наче з живим сріблом – я погружав у його свою руку, але, як стискав жменю, воно все випливало до крапелиночки…

Я знав, що треба тихо, спокійно, без нервування обходитись з її словами, що тільки тоді я вгляну там сонце ясне. Але ж бо годі! Коли я йду далі тихий, наче згодний, то жалощі до неї, то якась нелюдська байдужність до того, що буде завтра і далі обвивали мене, моє серце ніжними путами і я мовчу… Мовчу, бо згоджуюсь зо всім… тільки, о, Боже, тільки десь там, в темнім кутику моєї сумної душі плакала нечутними сльозами моя гордість… Зганьблена, ображена гордість людини і коханця… Плакала за пропащою красою протесту, за славою колишнього гордовитого, славного владаря, єдиного владаря її серцем… А тепер?.. не вірю я їй, не вірю… й не повірю…

Було без чверти шість, як я вже постукав у її двері. В другий день сього б я собі не дозволив, але сьогодні, думалось, усе вибачать…

– А що приходив хто?.. – запитав я мало не на порозі.

– Ні, - холодно і байдуже одповіла вона, щось пишучи.

– І нічого не присилали? – непокоївся я.

– Ні! – здається, з невеличким роздратуванням одсікла вона.

Я замовк. Сів у кріселко біля каміну і міркував, що то за причина може бути, що ні один не привітав її з сим великим днем. Невже ж таки вони не цікавляться нею просто, як своєю знайомою?.. Ну, коли й не цікавляться, то чемність їх де забарилася?.. Не здається мені, що вона для їх щось виключне… особа, до котрої й закони громадської чемности не прикладаються… Ага!.. Се, певне, вони помітили, як я боляче-ревниво відношусь до всяких взагалі відношень з боку иньших… Так і є!..