Потойбiчне - Лепкий Богдан - Страница 70

Не розумів я ще тоді й того тремтіння голосу, яким віденська перекупка вимовляла «Унзер Кайзер»… Так, бо він справді був їхній, виріс між ними і з ними, втішався їх радощами, сумував їх смутками. А я ж був сином народу, в якого не було «нашого» кайзера, ні наших синіх шеренг з піснями і стукотом чобіт о вуличне каміння…

І от одного разу вертався курінь з вправ. Помучені, голодні, вкриті порохом і потом, що струйками спливав по наших лицях, ішли ми віденськими вулицями. Було полудне. Осіннє сонце добре пражило ще своїм промінням, збільшуючи вагу мого наплечника, кріса й набійниць, а ноги із щораз то більшою напругою силкувалися вдержати крок.

На одному з перехресть ми спинилися, бо дорогу заступила вантажівка, що не могла рушити з місця. Залунали рясні оклики «гайль» і «ґрісс Ґонт», замаяли хустинки у повітрі, падали квіти на жовнярські шеренги, якийсь товстий німчик підбіг і почав роздавати папіроски, а там якась Ґретхен чи Ліцці чоколядою вгощала вояків.

Я стояв і, втомлений довгим маршем, задумливо дивився проти себе. Нараз мене огорнуло якесь нез'ясоване почування, що чийсь зір пронизує мене, хтось вдивляється в мене. Я підвів очі й побачив на краю пішохода якусь паню в чорному. На мент наші погляди стрінулися й на мент моя свідомість почала, немов розвіватися, зникало десь оте почування дійсности, де я і що зі мною. Якийсь неясний проблиск думки майнув у мозку, що я десь – де, не знаю – бачив ті очі…

Ах, так… Бачив і сльози в них – так – це ж очі моєї нені, заплакані очі, що дивилися довго мені вслід, коли я, розпрощавшись із нею, відходив у світ…

Немов крізь млу, що, окутала все довкола, достеріг я, що та пані підійшла до мене, щось втиснула мені в руку зі словами: «Ґот шіце зі, майн кінд, нур бегальтен зі дас іммер – геген зі – іммер», повернулася до пішоходу й зникла серед товпи. Хвилина, одна чи дві, проминула, а я стояв, не здаючи собі справи з того, що сталося. Врешті ми рушили, я пішов, стискаючи в руках дарунок незнайомки в чорному, й довго не важився глянути на нього.

Був це маленький срібний медальон із вирізьбленим образом Маріяцельської Мадонни. Так от і став він мені талісманом, – кінчив Березюк своє оповідання, – хоч спочатку не прив'язував я ваги до цієї дивної пригоди, а навіть призабув за неї, засунувши цей медальон до кишені, в яку рідко заглядав. Та якась сліпа віра, сам не знаю, де і коли, з'явилася в мене, казала мені, що доки цей медальон у мене, мені не станеться нічого, де б я не був! І досі, як сам бачиш, виправдав він мою віру в нього, хоч всяке бувало за цих останніх чотири роки!.. Не все доводилося попивати такий божеський трунок, як та наша кава, не все судилося гостювати в такому палаці, як ця наша теперішня кватира. Бувало й гірше!..

Березюк посміхнувся, махнув рукою й став поратися біля скриньки із лентами до скорострілу.

Хоча я вже четвертий день перебував у його товаристві, мені здалося, що я вперше бачу його перед собою таким, яким він у дійсності є… Проти мене стояв стрункий юнак з незвичайно симпатичним темнавим лицем, палкими веселими очима і усмішкою, що грала в кутках його уст.

Десь гейби розвіялась з пам'яті ота зігнута, похилена постать, яку я вже четвертий день бачив куняючою біля скорострілу, десь зникло те кам'яне лице бездушного автомата.

Та за хвилину знову зойкнула куля, що влетіла у вікно, знову кусник муру посипався на долівку, знову повертався той нестерпний настрій непевности, дожидання чогось невідомого, знову смерть щирила свої зуби до нас із незглибимої теміні ночі.

Треба обережним бути, стежити за кожним стрілом противника, за кожним шурхотом на вулиці. Он вчора зі стриху протилежної кам'яниці ворог почав кидати гранатами, міряючи в наше вікно. Та ні одна не попала, всі розривалися на вулиці й з пекельним тріскотом засипали перехрестя уламками віконних рам, цегли, скла та порваної на шматки ринви, що теліпалася біля нашого наріжника. А одна попала поміж трамваєві дроти й, розриваючи їх, створила небезпеку на нашому перехресті. Дроти опали на шини, а що плив ними струм, видко було з того, що під вечір якась стара жидівка, що перебігала вулицю, силкуючись дістатися на Коперника, впала, мов поражена громом, зачепившись за ті дроти.

Отак проминали нам хвилини, одна подібна до другої, одноманітно, безмежно одноманітно, хоч кожна несла із собою смерть, неславну смерть, як то кажуть, із-за плоту, бо за кожним рогом, за кожною брамою, норою кожною й піддашшям скривався притаєний противник, лякаючись станути до чесного бою віч-на-віч…

І от цього саме п'ятого дня нашого перебування на позиції, що ясний був і соняшний від самого ранку, десь під полуднем, вбіг до нас командант Ліськевич.

– Слухайте, товаришу, – звернувся до Березюка, – мушу вас розлучити з вашим скорострілом. Зараз прийде десятник Ковалишин з одним стрільцем вам на зміну, а ви мусите виконати иньше завдання. І то негайно, бо становище цього вимагає! Візьмете його, – сказав він, вказуючи на мене, – й підете до головної команди зі звітом. Зажадаєте там муніції, харчів, перев'язок і хоч одного міномета! Якщо не дадуть, то ми не вдержимося тут довше. Вже з піддашшя будинку семінарії стріляють на наше подвір'я. Якщо не викуримо їх звідтам мінометом, то не удержимося тут. І нехай пришлють санітетів, щоб забрали трупи. Тут маєте записку, в ній все списане. Решту скажіть усно. Це важке завдання, я знаю! Та ніхто иньший не виконає його так, як ви! Видістатися звідсіля й пройти тих кілька кроків по Коперника – це більша штука, ніж тут відстрілюватись із-за вікна!

В кімнату ввійшов підстаршина зі стрільцем і зайняли наше місце біля скорострілу.

– Отже, прощавайте й вертайтеся цілі й здорові, - продовжив командант і, приступивши до нас, обняв Березюка, а потім мене й подякував: – Прощавайте! Хай вас Бог береже! А ще, позабув я, передайте цього листа, хай вишлють його до моїх. Скажіть, що я здоров і все добре. Нехай тільки присилають те, чого прошу.

Мій погляд спинився на хвилину на його обличчі, і я спостеріг у кутиках його очей щось блискуче, що скотилося по лиці й упало на долівку…

Зизгучи, пролетіла понад нами куля – одна і друга, і третя, – встрягаючи в стіну напроти.

– Це з першого поверху б'є, з крайнього вікна, направо, – сказав Березюк. – Як будемо вже на вулиці, скажіть пустити одну ленту горою, це їх трохи вспокоїть!

– Добре. А ви беріть по чотири гранати кожний і по два револьвери. А вважайте на дроти. Там смерть! Притискайтеся до мурів і біжіть щосили. Старайтеся, щоб між вами був відступ з кілька кроків. Як дістанетеся до Марійської площі, ви безпечні! Там стоїть наш скоростріл, а вулицею Карла Людвика їздить наше панцирне авто. Прощайте, товариші!

– Після приказу, пане команданте! – сказав Березюк, склонився по військовому й ми почали готовитися до виходу.

Почепили до пояса три гранати, четверту полишаючи в руці, закинули на шию два, пов'язані ремінцями, набиті револьвери, щоб були готові під рукою, бо крісом у вузькій вулиці, де стріляють з усіх кутків, нічого не вдієш. Березюк зложив картку зі звітом, всунув її у праву кишеню, говорячи до мене:

– Бачиш, коли б що до чого, то знатимеш, де вона!

Видно було, що його слова збентежили мене й оте збентеження відбилося на моєму лиці, бо він, глянувши на мене, підсміхнувся і сказав, силкуючись на бадьорий тон:

– Не бійся, нічого не станеться. Підемо так, як би йшли на рандку* до дівчини!.. Що там!.. Прохід* добре діє на травлення!..

Я вдивлявся в його блискучі очі, і їхній погляд заспокоював мене.

– Ну, що, готовий? – відізвався до мене. – То ходімо.

Скоро видісталися ми на коридор і підійшли до напіврозхиленої брами, що виходила на Коперника. В ній з дулом, зверненим на вулицю, стояв наряженнй скоростріл, а в кутках, за дверми брами, куняли стрільці.

Схопились, почувши наші кроки, та Березюк впокоїв їх рукою.

– Стежа! – сказав. – А ви, хлопці, щоб нам обом добре йшлося, пустіть одну ленту там долі Коперника. А відтак відпочиньте якийсь час, щоб ми змогли пробратися. Хіба був би наступ з цього боку, тоді не вважайте на нас. Здорові будьте!